Українська література - статті та реферати

Проблематика, образна система, особливості конфлікту у драматичних поемах Лесі Українки «Кассандра», «Камінний господар»

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Ідейна концепція драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра».

Драматична поема - переважно невелика за розміром віршована п'єса, в якій зливаються драматичне й ліричне розкриття теми, виклад матеріалу відзначається лаконізмом, відсутні широке тло подій і зовнішня інтрига, а вся увага зосереджена на розкритті ідейного конфлікту між основними противниками в момент його найбільшого загострення.

У драматичній поемі «Кассандра» (1907) письменниця розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня.

У цій поемі вiдбились дискусiї української iнтелiгенцiї, яка в складний iсторичний момент шукала шляхiв до правди, замислювалась над тим, яка правда потрiбна людям, але в силу своєї суспiльної iзольованостi не знала способу її досягнення. У зв'язку з цим гостро прозвучало тут питання про спiввiдношення слова i дiла, слова i переконання, вiри в те слово, правди й неправди, що використовується часто в егоїстичних iнтересах.

Кассандра - нащадок Прометея, віща діва. (До образу віщої діви - Кассандри зверталося багато митців, але всі їхні твори, по суті, переказували легенду: Аполлон наділив Кассандру даром провидіння, але вона не дотримала свого слова і не покохала його за цей дар. За це Аполлон покарав Кассандру тим, що ніхто не вірив у її пророцтва.)

Центральний образ драматичної поеми Лесі Українки.

1. Трагедія правди. (Дочка троянського царя Пріама бачить правду, говорить правду, але ніхто їй не вірить. її ненавидять за пророцтва, адже вона передчуває страшні речі: загибель Трої, руїну дому Пріама. Вона каже правду, але не таку, яку хочеться чути людям. Вони підозрюють, що Кассандра не пророкує нещастя, а сама їх притягує. Трагедія віщунки в тому, що вона вже й сама боїться свого дару і сумнівається, бо не впевнена, чи її пророцтва залежать від подій, чи навпаки.)

2. Динамічність розвитку подій у драматичній поемі. (У поемі події весь час нагнітаються, розвиваються динамічно, весь час зростає напруження. В основу цих подій покладено загибель Трої і безуспішне намагання Кассандри зупинити трагедію. Вона передчуває, що має відбутися, знає, що її словам ніхто не повірить, але не може мовчати. Та разом із тим вона нічого не робить для боротьби, для того, щоб щось змінити. Коли троянці вкладають у її руку меч, щоб вона убила ворога, від якого йде біда і на якого сама ж і вказала, Кассандра опускає руку з мечем. Ворог залишається жити.)

3. Складність, багатовимірність образу Кассандри. (Кассандра - чесна, благородна людина, любляча донька і сестра, палка патріотка. Вона нащадок Прометея і не хоче коритися богам, рабам Долі («я рабинею рабів не хочу бути», протестує проти рабської покори у будь-якому вияві.) Віщунка всім серцем бажає добра співвітчизникам, родині, Батьківщині, але її дар не прислужився рідній землі, не зробив її щасливою. Помста Аполлона була жорстокою і продуманою. У пророцтва Кассандри не вірять усі, її цькують, принижують, з неї насміхаються. Але страшнішими за все це були її власні сумніви.)

Драма «Кассандра» - це відповідь Лесі Українки прагматичним настроям, що швидко поширювалися наприкінці XIX століття. (Наприкінці XIX - на початку XX століття українська інтелігенція шукала шляхів до правди, задумувалась над тим, чи потрібно простим людям знати правду і якою вона має бути. їх хвилювало питання, як повинні співвідноситися слова і справи, слова і переконання. За допомогою образу Кассандри Леся Українка робить філософське узагальнення: від людських уявлень і побажань, від людської волі об'єктивна історична закономірність не залежить. Але людина може виявити свою волю і залишатися чесною, правдивою, безкорисливою у будь-якій ситуації.)

Використання історичних сюжетів — давня літературна традиція, до якої звернулася Леся Українка в поемі «Кассандра».

Для розуміння історизму цього твору багато що дає нам Лесина стаття «Утопія в белетристиці», в якій вона стверджує, що утопія — це «оживлення» майбутнього, а історичний твір — це «оживлення» минулого.

Поема «Кассандра», як і «кожен історичний твір поетеси, містить ніби три пласти: узагальнено-символічний (філософсько-історичний), конкретно-історичний (факти, деталі давньої епохи) та індивідуально-психологічний (зв’ язок із сучасним та майбутнім через художні характери — типи)»

Відносно філософських поглядів Лесі Українки, то «сам тільки факт, що з двадцяти Лесиних драм … шістнадцять є, по суті, історичними, дає підставу припустити, що історія для неї — справді системотворча світоглядна категорія, основний спосіб моделювання стосунків індивіда зі світом людської культури»

Що ж до конкретно-історичного пласта твору, то загальновідоме свідчення А.Кримського, що поетеса працювала над історичним твором «як справжній учений, дослідник» . Вона зверталася не лише до історичних монографій, але насамперед до оригінальних історичних документів.

Леся Українка будує сюжет поеми на основі історичних джерел, але внутрішнє психологічне наповнення історичних подій здійснює по аналогії з сучасністю.

Сюжет для свого твору письменниця взяла з античних легенд про Троянську війну. За стародавніми грецькими міфами, Кассандра — дочка троянського царя Пріама і Гекуби. Аполлон за те, що дружина Пріама відмовила йому в коханні, покарав Кассандру і дав їй дар віщування, але ніхто не вірив віщунці. На основі цього і розгортається у творі драматичний конфлікт.

Образ Мойри символізує історичну необхідність.

В основі поглядів Гелена — чистий практицизм. Він віщує те, що вигідно людям, і використовує свій розум не для безкорисливого служіння істині:

Тому логічним є і його кінець як зрадника батьківщини: після зруйнування Трої Гелен пішов служити завойовникам.

Кассандра вважає, що і вона, і Гелен — лише знаряддя для реалізації цілей Мойри.

Кассандра — розумна, вродлива, чесна, з ніжним і чуйним серцем, полум’яна патріотка. Але становище її трагічне. Через долю героїні Леся Українка розв’язує складну філософську проблему історичного провидіння.

Кассандра більш глибоко розуміє історичні закономірності, але її пророчий дар в тому полягає, що вона вловлює, як писала Леся Українка О.Ю.Кобилянській, «не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією».

Царівна Кассандра бачить лише найближчі наслідки дії, не до кінця усвідомлюючи загальний закон, їй невідомі перспективи Мойри — історії, і в цьому трагізм її становища. Цей трагізм посилюється ще й тим, що Троя веде несправедливу війну. Кассандра інтуїтивно відчуває несправедливий характер цієї війни і неминучість гибелі своєї вітчизни:

Пророчиця Кассандра — голос історичної справедливості й необхідності. Її душа — це поле битви, де зійшлись у двобої об’єктивний закон історії і суб’єктивні почуття. Ми бачимо безнадійний двобій з історичною необхідністю в епізодах, коли Кассандра намагається врятувати Долона, і коли вона змушена була погодитись на шлюб з Ономаєм, і коли вона безуспішно хоче розбудити сп’ янілих вартових.

Епізод з Сіноном є кульмінацією цієї внутрішньої боротьби в душі Кассандри. Весь трагізм в тому, що смерть Сінона не врятувала б Трої, як не врятувала її марно пролита кров лідійців. Справа не в Сіноні: від такої причини, як військова хитрість окремої людини, народи й держави не гинуть. Леся Українка стверджує, що причина загибелі Трої не зовнішня, а внутрішня: в відсутності внутрішніх потенціальних життєвих сил.

Загибель Трої — велика трагедія лише для справжньої патріотки Кассандри. Всі інші, потрапивши в рабство, примирились зі своїм становищем. Опинившись перед вибором фізичної і духовної смерті, вони вибрали останню.

Леся Українка вважала, що справжня людина у подібній ситуації вибере фізичну, а не духовну смерть.

Героїня твору дуже чутлива до гармонії засобів і цілей. Хоч яка почесна мета — врятування рідного міста, проте вона вважає, що ганебний шлюб дочки Пріама з Ахіллесом не врятував би Трої. Не міг би врятувати її і підневільний шлюб Кассандри з Ономаєм.

Поетеса вустами Кассандри осуджує плазування «фрігійського розуму» своїх братів, які прагнуть будь-якими засобами досягти мети.

Беззавітно вірячи в прогресивний хід історії людства, Леся Українка була глибоко переконана, що сприяти цьому можуть лише люди високих моральних принципів. Прогрес суспільно-політичний та економічний, на думку Лесі Українки, має поєднуватися з прогресом морально-етичним

Філософська наповненість образів Дон Жуана і Донни Анни.

Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон-Жуана.

Тема й тип Дон Жуана склалися із середньовічних еспанських переказів та лицарських сатиричних пісень про лицаря-розкішника, що перетворив своє життя в безкарний культ кохання. Згодом тему доповнено античним мотивом статуї-месника та фолкльорним образом завзятої людини, яка зухвало запрошує статую до себе на вечерю, за що платить власним життям.

Це була літературна реакція на розгульність і пиху епохи експансивних війн за Новий Світ та на середньовічну інквізицію вільного думання. Закріпилася донжуанівська ідея філософією ренесансного протесту проти середньовічного централізму, всемогутности влади й держави та догматичного аскетизму церкви, що все земне й тілесне вважала гріховним. З таких політично-етичних джерел з’явився тип Дон Жуана й закорінився в національних літературах наступних століть, ставши втіленням свободи, самоствердження людини та мистецькою формою, в яку письменники різних часів і культур вливали суспільний, моральний та філософічний зміст свого національного мікрокосму. Залежно від естетичних смаків доби, характерностей етнопсихології й національного темпераменту донжуанівська проблема маніфестувалася у жанрах драми, трагедії, комедії, трагікомедії, сатири аби іронії.

Первотвором літературних варіянтів світової донжуанівської теми була драма еспанського ченця Тірсо де Моліни (Габрієля Теллеця, 1571-1648) «Севільський ошуканець, або Камінний гість» (1630), у якій любовник Дон Жуан убиває батька зведеної Анни, запрошує його статую до себе на вечерю, і цей потиском своєї камінної руки викликає в Дон Жуана страх і покаяння, провалюючись у підземний світ кари.

Вийшовши за межі свого походження, еспанський Дон Жуан трансформується в міру політичного клімату, моди та норовів прибраної батьківщини.

Італія, що першою зацікавилася еспанським любовником і звідником, наділяє його прикметами комічного жартівника, релігійно-індиферентного та з нахилом до атеїзму. Своє мислення і вчинки італійський Дон Жуан хитро маскує ідеями гуманізму.

У Франції, яка користувалася італійськими зразками, наголошена арогантність Дон Жуанового атеїзму, а в Мольєровій інтерпретації тема вперше набирає соціяльного забарвлення. Це — вільнодумець, свідомий насильник, егоїст і цинік—типовий для Франції XVII століття «лібертин», що затирає межу між свободою думки й свободою інстинкту, маскуючи їх інтелектуальністю.

В Англії Дон Жуан стає втіленням розпусти англійської аристократії та королівського двору XVII століття, який мотивує свою аморальність модною тоді філософією сексуалізму. Об'єднавши холодну раціональність з крайнім темпераментом, англійський Дон Жуан допускається крайньої розпусти, оргій, грабежу і вбивств, перевищуючи цим усім своїх попередників. Місце веселого дотепу й легкого жарту, питомих італійським п'єсам, перебирає важкий і масний гумор, а тонкі французькі натяки — відверта порнографія. Англійські й французькі Дон Жуани XVIII століття менш вульгарні, зате загрозливіші своєю поведінкою й манерами, що й віддзеркалювало дещо змінене моральне обличчя аристократій обох суспільств.

У Дон Жуанів повищої епохи домінує загострена антисоціяльність та єхидна, а то й брутальна аморальність, яка завжди знаходила своїй поведінці теоретичні моральні облегшення.

Доба романтичного бачення донжуанівської теми почалася оперою В. А. Моцарта «Дон Джованні» (1787) на лібретто італійського драматурга Лоренцо да Понте. Моцартова музика наголошувала гуманістичні прикмети в особі Дон Жуана, який бачив своє самореалізування в життєвій насолоді. Характерний попереднім трактуванням теми конфлікт одиниці й суспільства, Моцарт — да Понте замінили внутрішнім конфліктом героя в обличчі об'єктивної людської приречености — смерти. Таке розуміння типу Дон Жуана створило уявлення про нього як самітника-бунтаря й шукача ідеалу «вічної молодости й жіночости», людини, що нібито знайшла «порозуміння» й «гармонію» зі своєю приреченістю.

В 1787 р., коли була завершена й поставлена (у Празі) опера «Дон Джованні», Моцарт писав своєму смертельно хворому батькові Леопольдові: «Оскільки... смерть є справжньою ціллю нашого існування, я, в останніх кількох роках, створив собі таке близьке відношення до цього найкращого й найвірнішого приятеля людства, що його образ не тільки не лякає мене, але, справді, дуже заспокоює і втішає». Однак напередодні своєї смерти Моцарт каже зовсім інше: «Тепер залишати моє Мистецтво, коли я вже не мушу бути невільником моди, коли я можу літати на крилах фантазії...» Отже, в обличчі власної смерти Моцартова «гармонійність» між життям і смертю, чуттям і розумом, бажанням і реальністю зникають і перемагає трагедійна людська приреченість, що й лягло в основу донжуанівської теми у філософії романтизму.

В німецькому романтичному світосприйманні донжуанівська легенда часто наближається, а то й сплітається з фавстівською, бо і Дон Жуанові, і Фавстові спільна прикмета тілесної гріховности й людського бажання ума збагнути надприродну «логіку». Обом характерний дух спротиву й гордині та намагання переступити границю суспільних законів. Дон Жуан робить це в ім'я насолоди, а Фавст — задля пізнання. З цього міркування народжується новий мотив у донжуанівській темі — мотив реабілітації еспанського й інших грішників та прощення їм гріхів минулого. Він став відображенням шукача вищого й ідеального, себто віддзеркаленням філософії романтизму. Однак безрезультатне шукання ідеалу краси й розчарування у своїх спроможностях зрозуміти недосяжне викликає у романтичного Дон Жуана бунт проти метафізичного й суспільних конвенціональностей.

У дусі Е. Гофмана, який довільно наслідував да Понте — Моцартового Дон Жуана, підійшов до донжуанівської теми російський інтерпретатор О. Пушкін, даючи перевагу містичним прикметам героя. Традиційний конфлікт одиниці й суспільства переростає в Пушкіна у трагедію пристрастей. Теж оправдують вчинки Дон Жуана французькі письменники П. Меріме й А. Мюссе, а А. Дюма розвиває романтичний мотив прощення й спасіння Дон Жуанової душі, наділяючи його почуттям справжньої любови. Ірляндець Б. Шов у своїй філософсько-пародійній драмі «Людина й надлюдина» дивиться на Дон Жуана з позиції філософії віталізму. Його героя «переслідує» присутність жінки - втілення первооснови «життєвої сили», яка стоїть на дорозі героєвого мислення, мистецької самореалізації та стремлінь сягнути вершин ідеалу «надлюдини».

Модерним баченням теми Дон Жуана є драма української письменниці Лесі Українки «Камінний господар» (1912). У цій темі Леся Українка відзначає щось «містичного» й «диявольського», щось, що видумав «ворог роду людського» та об що протягом століть розбиваються «найкращі натхнення і найглибші думки» людських намагань розгадати таємниці життєвих протиріч та парадокси міжлюдських стосунків. Темою, на яку, згідно з її оцінкою, писано багато, але «доброго написано мало». Свого «Камінного господаря» Леся Українка вважає «українською версією світової теми про Дон Жуана», в якій вона не мала на меті «подавати щось нового до усталеного в літературі типу Дон Жуана, хіба лише підкреслити анархічність його вдачі».

Ідеєю «Камінного господаря» Леся Українка бачить перемогу «камінного», консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки (Донни Анни), а через неї і над Дон Жуаном — «лицарем волі». Цей автокоментар Лесі Українки накреслює загальну концепцію драми, а в листі до Ольги Кобилянськрї (20 квітня 1913) авторка її доповнює характеристикою, модифікуючи традиційні риси героїв легенди. Однак оригінальність і українськість донжуанівської теми Лесі Українки, з погляду філософічного й формального, є в чомусь глибиннішому.

Погодившись із думкою Л. Старицької-Черняхівської, що «Камінний господар» є віддзеркаленням полеміки між тогочасними представниками двох суспільно-політичних орієнтацій, себто тих, що боронили думку «оволодіння державним апаратом» і тих, що вірили в «анархічне заперечення всякої державности», вважаємо, що ця полеміка була тільки мистецькою вихідною точкою Лесі Українки у сферу надчасових і надтериторіяльних проблем людських взаємних стосунків та парадоксів життя.

Автор «Камінного господаря» розглядає їх у контексті панівних течій європейського суспільно-філософічного мислення минулого.

В основному драма торкається вічних екзистенціяльних питань—конфлікту між людською мрією й реальністю, чуттям й інтелектом, свободою й камінно-консервативним та джерел енергії, що мотивують людину в її самореалізації у світі відсутньої рівноваги й гармонії. На ці полярності драматург дивиться не з позиції однієї, а з суми філософічних систем, у центрі яких поставлена «романтична» іронія, яка зосереджується на відношенні людини до протиріч, що існують між дійсністю та людськими ілюзіями. Леся Українка «випробовує» життєздатність різних етичних та філософічних гіпотез і аксіом своїх попередників і сучасників, ілюструючи ці «правди» поведінкою своїх героїв та їх остаточними долями.

Побудований, наче на практичному принципі афористичної дефініції Сковороди — «Життя є філософія, і філософія є життя», «Камінний господар» втілює головні філософічні концепції епохи й надчасу у своєрідному чотирикутнику людських колізій — в Дон Жуані, Донні Анні, Командорі Дон Гонзаґо й Дольорес. Другорядні дійові особи (зокрема Сганарель і Маріквіта) є психологічним відпруженням та дзеркалом комічности ідеалів центральних персонажів драми. В цих персонажах — ідеї ірраціональної «волі» Шопенгавера та його вчення про сліподіючі сили, продуктом і жертвою яких є людина, про всесильність розуму (Донна Анна), культ моральности влади та право провідника застосовувати всі середники для реалізування інтересів держави (Гонзаго) або влади (Анна). Тут егоцентричний опортунізм — «все або нічого» Кіркегарда й роздвоєність між моральною безоглядністю й свободою чуттєвости Ібсена (Анна).

В героях «Камінного господаря» багато паралель з ідеями Ніцше про людську «волю до влади» (головно Анна), стремління до самодисципліни (Ґонзаґо) та до творчої завершености (ліричний герой). Уявлення Ніцше про «надлюдину», себто індивідуальність, що прямує до здатности творчо скеровувати свою стихію та виходити понад почуття ненависти й жадоби помсти; його погляди на етичний індивідуалізм і людську свободу від насильних ідеологій та правил. Та, врешті, теорія Ніцше про вічний конфлікт між принципом «діонізіянським», органічно буйним і одночасно трагічним, та «аполлонівським» консерватизмом — джерелом однобічно-умовних схем речей. Ці принципи-типи культур Ніцше намагається «сублімувати» й гармонізувати в «цілісній . культурі» й «цілісному колективі» на засадах антимасовости, індивідуального вибору етичного кодексу та культу форми, яка прямувала б до рівня «прекрасного».

Отим стимулом, внутрішньою енергією, яку Шопенгавер зве {раціональною «волею», Гегель «розумовістю», Ніцше «гоном» до влади. Шов жіночою «життєвою силою»,— в Лесі Українки є своєрідний антитетичний сплав вольовости й емоційности з перевагою останнього. З одного боку, вчинками її героїв керує містичний принцип, що не піддається людській дефініції й логіці (Дольорес), а з другого—оте «contra spem spero» і «незламний» віталізм, який авторка окреслює «жіночою провербіяльною живучістю» (Анна). Поруч і над ними існує скептицизм драматурга, та етичний і пізнавальний принцип, що має паралелі у філософії Сковороди, й концепція ідеального, реального й того, що мало б бути у постулятах Юркевича й українському світосприйманні.

«Серце» пронизує всю драму й виявляється в різних формах самореалізації героїв. У Командора й Анни воно прагматичне і є запорукою громадської «почесности» й закріплення влади; в Дон Жуана це почуття стихійне, що на кінці драми переходить в «одчай», а в Дольорес це неокреслене почуття, що веде до самопожертви. Спільним знаменником цих виявів «серця» є відсутність взаємности й гармонійної завершености.

Колективно «persone dramatic» «Камінного господаря» творять макросвіт ідей і їх колізій, а індивідуально кожний з персонажів є мікросвітом, в якому схрещуються й зударяються основні концепції драми — свобода, влада й закон з однією підкресленою домінантою. В не надто глибокого «мислителя» Дон Жуана наголошена абсолютна, до меж анархічности, свобода, з претензіями Ніцшевої «надлюдини»; в Донни Анни вперте й безоглядне стремління до влади, що розумом, хитрощами й своїм жіночим чаром підпорядковує громадські правила своїй концепції волі, а воля це — влада й «потрібен камінь, коли хто хоче будувати міцно своє життя і щастя». В Командора акцентоване «камінне» служіння громадській етикеті та державному й Божому законові, а в Дольорес — іраціональне серце й містична надзаконність.

Авторове згущування барв і драматична загостреність світосприймання героїв випливає з двох джерел — суб'єктивного й об'єктивного, які зливаються в одне психологічне й мистецьке русло. В ньому автобіографічний первень безнастанної боротьби чутливої душі драматурга зі своєю чорною долею і зневірою в осягнення повної любови та розумове зусилля поетки перемогти в собі ці почування і вбрати їх в об'єктивне, віддалене від себе філософічне узагальнення трагедійности. Тут намагання Лесі Українки пізнати й синтезувати своє особисте страждання й іронію свого життя та перекласти біль на мову мистецтва.

В дусі концепцій Сковороди, Юркевича, Ніцше й інших, у підтексті «Камінного господаря» приховане стремління драматурга до «сублімації» й естетизації серця, просвіченого етичним розумом, відромантизування серця, як основи внутрішньої й зовнішньої гармонії; авторове й людське шукання доріг до себе, свого щастя й того, що «повинно» або могло бути, значить, до моральности людських стосунків, етичної влади та «живої» любови — «дитини волі».

У драмі є намагання наблизити, згармонізувати світ «діонізіянський», що в Дон Жуані, Дольорес і, до значної міри, в Донні Анні, зі світом «аполлонівським», що в Командорі Дон Гонзаго, та осягнути, наскільки він об'єктивно можливий і реальний, ідеал «цілісного суспільства» й «цілісної культури» Ніцше. Значить, ідеться про «приручення» анархічної стихії Дон Жуана, егоїзму й гордовитого гону до влади Донни Анни, «камінности» етики Дон Ґонзаґо та екзальтованости Дольорес. Передумовою для досягнення цього мала б бути узгодженість «серць», але в драмі вона недосяжна, як і в житті автора драми. Леся Українка вирішує це питання трагедійно — перемогою «камінної» своєї долі.

В моменті, коли між Дон Жуаном і Анною починає народжуватись любов, як наріжний камінь «нової» влади, яка мала б «скріпляти й руйнувати всесвітні трони». Командор .камінною правицею заморожує Дон Жуанове серце, а «лівицею ставить Донну Анну на коліна». Перемагає, отже, не «серце», а «камінність», як драматургова метафора реальности, влади консервативного закону над свободою та іронії людської віри в ідеал.

Ця трагедійна розв'язка колізій драми, як і ціла драма, є відкритою для багатьох можливих інтерпретацій чи спекулювань, але одночасно вона створює ряд труднощів, що випливають з драматургового комплексного відчування й мислення, в якому світи бажання й дійсности, мислі й чуття, стихії і порядку, суб'єктивного й об'єктивного, так антитетичне й нероздільно сплетені, що їх важко розглядати з однієї площини чи філософічної системи, їх розуміти неможливо, а треба радше відчувати, емоційно поринувши у світ автора «Камінного господаря».

Отже, своїм філософічним трактуванням творчої фактури й стилістично-комунікативною манерою, «Камінний господар» є складовою частиною процесів і творців українського авангарду. Він є тим, чого своєю творчістю досягнув Ніцше в німецькій літературі—жанром, що об'єднав у собі філософічну й мистецьку функцію. До Лесі Українки, мабуть, можна віднести слова Фройда про Ніцше, коли він каже, що не знає людини, яка мала б такий вникливий і повний вгляд у себе, як мав Ніцше. Ця прикмета характерна теж авторові «Камінного господаря».

Заключення.

Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи, ідеї переживають автора і стають надбанням поколінь, цілих народів, які кожного разу прочитують їх по-своєму, з точки зору свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів, проблем.

До митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю духовної культури, належить Леся Українка. її творчість стала однією з вершин художньої свідомості українського народу в. його історичному поступі і водночас видатним явищем світової літератури, адже криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра і справедливості, сповнена пафосом революційного оновлення світу, гуманізму, свободи і братерства народів.

Ім'я поетеси овіяне особливою всенародною любов'ю. Сама постать Лесі Українки як людська особистість має колосальну притягальну силу, якусь магічну привабливість. Це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Великий поет України і жінка з трагічною долею, вона ввійшла в свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг.

алант Лесі Українки поєднав пристрасть Прометея, мудрість філософа і хист художника-майстра.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.