Українська література - статті та реферати

Роман О.Кобилянської «Апостол черні». Проблематика, особливості жанру, персонажі, композиція

(Є 2 частини, головний герой — Юліан Цезаревич, вибирає бути або апостолом черні (спочатку був філологом, вивчав мови, їздив закордон, а потім після того як спокусився Еві, захотів спокувати свій гріх і піти в священники, тобто бути апостолом черні) , або апостолом меча (після смерті о. Захарія передумує, йде служити тобто став апостолом меча, закохується в Дору, забуває про Еву).

Роман «Апостол черні» — останній великий твір Ольги Кобилянської, письменниці, яка ввійшла в українську літературу визначним майстром психологічного реалізму, «вишуканої інтелектуальної прози». Написаний протягом 1921-1926 років, він не був опублікований в Україні в радянський час.

Складні і неоднозначні події в житті народу, труднощі особистої долі письменниці, а також катаклізми в історії України, яка після трагедії жовтневого перевороту «залишилася обкраденою і розшматованою», а Буковина — «знову за гумінком на терені чужої держави», — все це не могло не позначитися на процесі написання твору, особливостях зображення ментальності головних героїв.

Після виснажливої праці по вичитуванню та редагуванню тексту, письменниця хотіла якнайшвидше вислати розділи «Апостола черні» до Остапа Грицая у Прагу. Саме там і було надруковано у 1926 - 1928 роках першу частину роману в еміграційному українському часописі «Нова Україна», який видавав Микита Шаповал.

Ясно, що й сама символічно-біблійна назва роману — «Апостол черні», а найголовніше, — його проблематика, тема апостольського служіння рідному народові, українська національна ідея, — все це відлякувало укладачів радянських видань творів письменниці.

Отже, як бачимо, нелегка доля судилася твору буковинської письменниці О. Кобилянської. Але з допомогою не байдужих до її творчості людей, книга не лише збереглася, а й вийшла друком в Україні.

«Апостол черні» Ольги Кобилянської, багатопланове епічне полотно високопатріотичного змісту, охоплює великий історичний пласт суспільно-політичного та національно-культурного життя на Буковині ХХ ст. від часу формування національної свідомості серед мало чисельної тоді в цій місцевості української інтелігенції до проголошення Української незалежної держави.

В основній сюжетній канві роману - зображення життя сім'ї годинникаря-філософа з військового роду Максима Цезаревича, а саме його сина Юліана.

Виховуючи молоде покоління, варто, як зазначає письменниця, не лише спиратися на віковічні національні традиції, а й зважати на потреби народу, батьківщини в умовах сучасної доби. Так, герой роману, Максим Цезаревич, свідомий свого батьківського обов'язку, в розмові з дружиною підкреслює: «Виховуючи своїх дітей, ми мусимо не забувати, що ми їх і для України виховуємо. А вона потребує іншого, як досі, чоловіка, іншу жінку».

Перше завдання, що стоїть перед українським народом, - об'єднатися в цій боротьбі (за волю і незалежність) і здійснити віковічне прагнення до державної і національної самостійності. Друге завдання - відбудувати Україну, що лежить в руїнах. Третє завдання - піднести на високий рівень свою духовну культуру, освіту, науку й мистецтво, стати врівень з передовими народами Європи й Америки. Таким чином, піднята О.Кобилянською в «Апостолі черні» ідея національно-патріотичного виховання молоді характеризується як традиційністю, так і поступовістю.

Син-одинак змалку не був пещений батьком. Юліяна виховували так, щоб йому не передався непогамовний наліг діда - слабкодухість і щоб він був гідним продовжувачем роду Цезаревичів. Максим загартовував волю свого сина, привчав його панувати над власними бажаннями.

Таким чином, роман О.Кобилянської «Апостол черні», в якому авторка простежує тернисті шляхи і долі, настрої і змагання української національної інтелігенції, прагне окреслити позитивний ідеал героя-інтелігента, борця за державність України, в єдності його моральних і національних поривань, став своєрідним духовним заповітом українському народові, вистражданим і глибоко осмисленим письменницею.

Що до змісту самого роману, головна думка, як на мене, звучить в останніх рядках твору: Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори (дружини) були: - А Україна? - Вона є. І як ми її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі. Абсолютно згодна з кожним словом, але не згодна з методами, які пропонували головні герої роману, начебто для того, щоб загартувати волю, виховати риси, що будуть притаманні українській інтелігенції: рішучість, чесність, порядність, вміння відповідати за свої слова та вчинки. Також в цьому романі піднімається ще одне цікаве питання — фемінізм. Якщо згадати про те, що сама Ольга Кобилянська була рішучою прихильницею цього жіночого руху, то розкриття теми фемінізму та його долі саме в Україні дуже незвичне і подається через декілька образів. Найперший, та найяскравіший, але абсолютно неоднозначний і назвати його позитивним неможливо - образ Єви Альбінської.

Єва здивована, коли дізнається, що сестри Юліана (ГГ) читають молитовники. Сама ж Єва читала Брюхнера (,,Kraft und Stoff»), Дрепера, захоплювалася античною історією. Здається, це мало б формувати міцні підвалини національно-прогресивного світогляду. Однак Єву це приводить до бездоріжжя, незрілого сприйняття тогочасних «модних» ідей, далеких від національного духу.

Типовою для роману виховання проблема є батьків-дітей, яка постає в «Апостолі черні» як конфлікт поколінь. Юліян Цезаревич шанує свого батька Максима, але в той же час він рішуче виступає проти його необмеженої влади в сім’ї. Захищаючи свою сестру від батьківського карбача, він, «як молодий тигр, ускочив знадвору через вікно... крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки... Доки гадаєте нас тиранізувати?» [1, с. 21]. Юліян навіть зважується нагадати батькові про його відповідальність перед дітьми, що рівне боговідповідальності: «Старі дуби громом несподівано валяться. Що скажете про своїх дітей там» [1, с. 24].

У центрі уваги О. Кобилянської — доля Юліяна Цезаревича та процес його життєвого самостановлення. Із дитячих років хлопчина в усьому відчуває суворість батьківського виховання. Так, дитиною Юліян, перебуваючи в майстерні батька, забажав незвичайний годинник як іграшку, а одержав від батька карбача, а заразом і настанови: «Не задивися на те, що не може бути твоє, й не бажай чужого» [1, с. 6]; «Усе, що гарне, не завжди можна мати» [1, c. 8]; «Іди, бо плакати невільно» [1, с. 9]. Пізніше сина-юнака Максим Цезаревич застерігає від двох речей: боргів і гри в карти. Панувати над собою навчає Юліяна й отець Захарій: «Пристрасть має лиш своє право доти, доки нею кермуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками» [1, с. 73]. Батьківська педагогіка віднайшла свій вияв у дорослому житті сина. Юліян говорить: «Я — мужчина. Я відповідаю за свої вчинки» [1, с. 104]. Він свідомий своєї приналежності до української нації, до гідних предків свого роду, а національна самосвідомість (успадкована від батька) урівноважує його характер, стабільний в основних своїх рисах. У характері Юліяна є багато спільного з Нестором Обринським. Так само, як і Нестор, Юліян багато студіює. Вивчає чужі мови, займається спортом, музикою, літературою. Його захоплює філологія та старовинний світ, а ідеалом є великі мужі грецьких і римських часів. Але й просте ремесло йому теж знайоме (займається столярством). Якийсь час, особливо в період вибору майбутнього фаху Юліяном, так само, як і Нестором, опановує меланхолія. Але з часом вона поступається місцем геройству та оптимізму, що дає можливість витримати двобій із долею. Якийсь час Юліан з метою пізнання культури інших народів подорожує світом. Він відвідує Німеччину, Англію, Скандинавію та ін. Пізнаючи скарби чужої культури, він паралельно відчуває й глибоке приниження за свій народ: «як-то інші народи власними силами дійшли до таких здобутків», — думає хлопець. У нього виникають сумніви щодо духовних можливостей українців: «та чи справді з народу, такого, як він є тепер можна золото викувати глибиною, я боюсь, що ні» [1, с. 48]. Проте невдовзі Юліян приходить до іншої думки. Він вважає, що, пізнавши світло знання на чужині, треба повертатися до рідного вулика («усяких Покутівок»), щоб працювати на своїй землі для свого народу. На такий шлях він пізніше схиляє і свою наречену Єву.

Просторова площина твору складається з низки улюблених топосів О. Кобилянської: дім, міська вулиця, парохія, сад, ліс, став, дорога та ін. У романі названо топоси місць перебування героїв: Англія, Німеччина, Скандинавія, та Польща. Проте, як діють герої в межах чужого простору, автор не показує. Простір, у якому живуть герої, — це топос, який відкриває перед читачем побутове оточення персонажів із щоденними заняттями та захопленнями. Замкнений простір знаходиться в домі, переважаючими ознаками якого є довірливі стосунки між братом та сестрами, між членами родини. Гармонію упорядкованого простору порушують хвороби та смерть близьких людей, а також несумісність життєвих прагнень членів сім’ї. Здоровий спосіб життя, на думку письменниці, пов’язаний із фізичною працею на лоні природи, здатною збудити в людині духовні та етнічні витоки.