Українська література - статті та реферати

Тематика і художні особливості оповідань Л. Мартовича «Лумера», «Мужицька смерть», «Стрибожий дарунок»

Всі публікації щодо:
Мартович Лесь

Послідовний атеїст, Лесь Мартович у багатьох творах таврував також уніатських попів і католицьку церкву, які віками одурманювали народ, допомагали урядові й панам обдирати трудящих. У сатиричній казці «Стрибожий дарунок» він показав, що вигаданий людьми бог є спільником експлуататорів. Але найбільш дошкульною сатирою на галицьке попівство є повість «Забобон» (1911), у якій мистецький хист Мартовича засяяв особливо яскравими гранями. Тут переконливо вирішуються пекучі проблеми життя на західноукраїнських землях, яких автор постійно торкався і в оповіданнях. В образі одного з центральних персонажів — поповичеві Славкові — втілено риси реакційної інтелігенції, яка перебуває на грані морального і фізичного виродження. Цілими годинами Славко сидів на безногому ослоні і довбав землю патиком — то виривав ямку, то загортав її — і цьому не було кінця. «А для чого? Для того, що при цій роботі не так ходить про її вислід, як про сам спосіб її виконування». Від свого улюбленого заняття Славко відривався тільки до їжі і сну. Сатирик показує, що саме оточення перетворило Славка на паразита і трутня. Цим він подібний до Обломова, але ще огидніший.

Здавалося, що сон і повна бездіяльність поступляться місцем перед корисною роботою, коли Славко записався студентом юридичного факультету. Але де там! Він не хотів вчитися, не склав жодного іспиту, а батьків дурив підробленими свідоцтвами. Часто дивувався з того, «відки другі можуть найти час на науку». А коли й брався до читання, то «не читав, а нюхав ті книжки й ті записки, позіхав над ними, томився й мучився», і, знесилений втомою, залишав їх. Нехтуючи будь-якою корисною роботою, попович мріяв то про великий грошовий лотерейний виграш, то прагнув вигідно одружитися, то починав марити про господарство, яке приносило б йому «незміренні прибутки».

У повісті змальовано ціле скопище попів і шляхтичів — лютих ворогів трудящих, ненажер і нероб, жадібних, диких і обмежених отців-дармоїдів: старого Матчука, Вишневича і Підлизайка, «політика»-держиморди Тріщина, безшабашного базіки Радовича, бездумного ліберала Василича, алкоголіка Краньцовського, аферистки Броні Смажак, на прикладі яких змальовано моральну ницість поміщицьких родин, засуджується буржуазна культура. Свій ідеал борця за перебудову суспільства, за прийдешній новий світ, у якому б «запанував порядний чоловік, той, що працює», письменник втілює в образах позитивних героїв — Петра Оском’юка, Сенька Грицишина, Івана Неважука, які змальовані засобами теплого, поблажливого гумору. Ці люди готові віддати всі свої сили боротьбі проти соціального зла — «невільництва».

Заслужену славу принесло письменникові оповідання «Мужицька смерть» (1898), у якому змальовано класові суперечності на селі. У родині селянина Гриця Баната — крайня бідність, а його обсновує і «ссе кров, як павук», лихвар-лупій Борух. Бідняк помирає, чекаючи, що його землю продадуть на ліцитації, а діти-сироти підуть поневірятися в наймах.

З твору постають колоритні образи селян (Іван, великий і малий Микити, Михайло, Ахметій та ін.), які живуть у злиднях, але сповнені глибокого почуття народного гумору, ненавидять сільських глитаїв і відверто висловлюють проти них обурення. Звертаючись до лихваря Коропа, Михайло заявляє рішуче: «Ми, робітні люди, продукуємо (виробляємо) гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте».

Оповідання пересипане численними дотепами, гумористичними сценами, за допомогою яких розкривається внутрішній світ героїв, їхні настрої і мрії. До глибини душі хвилює сцена, коли на жартівливу пораду селянина не сплачувати податків, удавши смерть у себе дома («в сіні»), інший з гіркотою зауважує: «Коби то сіно!... А то ворог обчистив мене сьогодні геть із усього. Я просюся: «Лишіть хоть сіно, таже в мене вівці, що я їм узимі їсти дам?» А вівці держу на податок. А він (австрійський урядовець) мені вповідає: Не журися, каже, чоловіче, вівцями, ми й вівці заберем». Та й забрав і вівці».

Про зростання майстерності сатирика, добре знання ним психології селянина свідчить його оповідання «Лумера». У ньому змальовано правдиву картину життя західноукраїнських трудящих, яких австрійська влада позбавила найелементарніших життєвих прав, але обклала їх незліченними податками. Довічні наймити-злидарі Іван Притика і його дружина Аниця важко працюють на попівських ланах, проте живуть у злиднях, бо їх розорює піп-глитай Кабанович, який перетворив церкву у джерело власного збагачення.

Кабанович удає з себе святенника, пише дописи до націоналістичної газети на теми про сільське життя, виставляє себе перед бідними благодійником, а насправді це типовий жмикрут-лихвар, який тільки й дбає про те, щоб поживитися з чужої праці.

Для розвінчання цього глитая письменник вдається до гротеску, добираючи для цього і дотепні порівняння («отець Кабанович не то качається, не то йде... як слабі конята з вагою болотям»), і сатиричний портрет («лице йому посиніло, очі наверх вилізають...»), і оціночну деталь (хода попа нагадує бочку, що котиться) і т. п.

Слово «лумера» набуває в оповіданні значення символу різних повинностей трудівника, сприймається як широке узагальнення паразитизму гнобительської влади. Іван Притика починає розуміти причину свого убозтва, живе він за «лумерами», тобто номерами (цифрами); оре, сіє, жне, молотить і, нарешті, несе — до крихти віддає експлуататорам все, що заробив працею-кривавицею. Ошукана попом родина злидаря змушена йти в найми.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.