Українська література - статті та реферати

Тематика, жанрово-стильові особливості новел збірки «Карби» М.Черемшини

Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) народився 13 червня 1874 року в селі Кобаки, Косівського району, на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в селянській родині. Навчаючись у гімназії, у старших класах Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 року він написав драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». У драмі показано життя сільської молоді, яка боролося з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився. На початку квітня 1896 року у чернівецькій українській газеті «Буковина» надруковано перше оповідання І.Семанюка «Керманич» під літературним ім’ям «Марко Черемшина». В оповіданні оспівано гордість, високе почуття дружби, готовність на самопожертву — риси гірського населення, раніше опоетизовані Ю.Федьковичем. В романтично-захоплюючому дусі змалював автор сміливого плотогона-керманича Саїна, який, «рятуючи вижницького Майорка, оту п'явку, що хотіла його до криміналу всадити», гине сам. Крім впливу Ю.Федьковича, в оповіданні відчувається і поетика народних дум. Тут широко використана гуцульська говірка, зменшувально-пестливі форми, традиційні звертання, фольклорна система тропів. У творі правдиво передано і деякі елементи побуту, гуцульський діалект, що надає новелі реалістичних рис. Після закінчення гімназії письменник виїжджає восени 1896 р. до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, але там була дуже висока плата за навчання, тому записався на юридичний, де плата була найнижчою. У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займається культурно-громадською роботою, стає членом земляцьких студентських товариств «Січ», «Товариство студентів з Росії», робітничого товариства «Поступ». Ці товариства влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам’ятні літературні дати. Про багатогранну громадську роботу Черемшини свідчить і організований за його участю великий мітинг у Відні (1897), спрямований проти розгнузданості і свавілля польської шляхти в Галичині. На нього був запрошений І. Франко. 1896-1898 роки — період напружених творчих шукань Марка Черемшини в галузі тематики, жанрів, зображувальних засобів. Ніколи згодом творчість митця не буде такою різноманітною, як у цей час. Він розробляє оповідання, байку, казку, пише поезії в прозі, перекладає. У 1898 році молодий автор друкує в журналі «Дзвінок» твори для дітей — дидактично-повчальну байку «Муха» та казку «Сльоза». На окремих творах позначається деякий вплив модернізму. Це стосується оповідання «Нечаяна смерть» та циклу поезій у прозі «Листки». Вплив модернізму частково позначився і на доборі творів для перекладу. У травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1899 р. було надруковано «два образки з гуцульського життя» — «Святий Миколай у гарті» і «Хіба даруймо воду». Протягом 1900 та 1901 рр. у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника «Карби. Новели з гуцульського життя», видану у 1901 р. Диплом доктора права Черемшина одержав 17 липня 1906 року, після чого виїхав у містечко Делятин, де зайняв посаду помічника адвоката. Пізніше за дорученням членів радикальної партії Черемшина переїжджає в Снятин (1912), де відкриває власну адвокатську канцелярію. 1914 року почалася війна. Одержавши звільнення від військової служби, Черемшина з дружиною переїжджає до батьків у Кобаки. Міста і села Галичини, в тому числі і рідне село письменника, з перших днів і до кінця війни стали ареною запеклих боїв царських військ з цісарськими, а також з військами кайзерівської Німеччини. Грабунки, примусові роботи, жорстоке поводження австрійського війська з місцевим населенням, нарешті, голод, епідемії вщент винищували західноукраїнське село. «Як терплять наші мужики...— писав у цей час Марко Черемшина.— Маємо тепер слово для них і то часами не можемо дати, бо те, що приходиться їм пережити, відбирає нам мову». Після тривалої творчої паузи Черемшина знову пише. З листопада 1914 по січень 1915 року веде «Щоденник», у якому фіксує все бачене і почуте від односельців. Пізніше звірства австро-угорських цісарських військ у західноукраїнських селах, страждання гуцулів Черемшина відтворить у збірці новел «Село вигибає» (1925). У квітні 1927 року Черемшина з дружиною їде в рідне село Кобаки, на могилу свого батька. Повертаючись з кладовища, на дорозі, недалеко від батькової могили, упав і раптово помер. Марко Черемшина — один із найбільших фольклорних українських письменників. Усна народна поезія відчутна і у виборі сюжету, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Літературно-фольклорний симбіоз — характерна риса самобутнього таланту. Як і В.Стефаник, він став поетом мужицької розпуки, не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, як воно було, — темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітної нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Уся його творчість не вийшла за межі малої прози. Головним героєм став безземельний гуцул, який не може вилізти з нужди, борсається в тенетах, розставлених йому панами, жандармами, лихварями. Письменник змалював цілу галерею селянських типів, різних за своєю зовнішністю, вдачею, але однакових за долею — всіх їх тисне нужда, темрява і безправ’я. У 1898 році в газеті «Буковина» під заголовком «З циклу «Листки» опубліковано дванадцять оригінальних поезій в прозі Черемшини та кілька його перекладів. А в наступному 1899 році у «Літературно-науковому віснику» Осип Маковей — редактор цього журналу — надрукував оглядову статтю «З життя і письменства. Про фейлетони українсько-руських політичних часописів в р. 1898», у якій висловив критичні міркування і про згадані твори: «У тих поезіях намагався Черемшина підійти під лад теперішніх модерністів: він фантазує, символізує, старається словами описати такі ніжні речі, як ледові квітки, і часом попадає у надмірну, майже нездорову чутливість... Може бути, що в мене за грубі нерви, щоб я міг зрозуміти красу сего ґердана і подібних поезій, але коли б мене хто спитав ся: «Чи тобі таке подобається?» — я сказав би просто: «Ні!» І самому авторові, що знає життя в Карпатах, я радив би заправляти свій талан на живих подіях, а не на заморожених фіалках та ледових квітах. Для молодого таланта це небезпечна дорога в початках письменського доробку. Легко попасти в манеру». Однак захоплення Марка Черемшини темами та літературною технікою модерністів не слід перебільшувати. У поезіях в прозі він акцентує увагу на соціальних процесах, що видно вже у першій поезії в прозі — «Весна». Наявність сюжету, соціальна забарвленість, чітка авторська позиція, засіб контрасту, на якому побудований сюжет, який ще більше підкреслює трагедію одинокої літньої, приреченої на голодну смерть жінки, зближують цей твір з народною піснею та поезією Шевченка. Дві наступні поезії «Заморожені фіалки» та «Ледові квіти» позбавлені соціального змісту, але й вони далекі від абсолютно модерністських. Від раннього морозу померзли розквітлі фіалки. Сонячне проміння не поверне їх більше до життя. Вони загинули. Як і заморожені фіалки, «погибають вранці життя свого дівчатонька від морозу парубоцької зради. Серце їх ледоватіє, а сльози мерзнуть кришталевими крапельками, їх не розтопить уже ніякий огонь». В обох поезіях Черемшина сам пояснює символіку, обидві закінчуються дидактичними висновками. У поезії «Море» шум могутніх морських хвиль, то сердитих, смертоносних, то добрих, привітно-ласкавих, створює пісню-жалібницю, що нагадує письменнику країну, покриту морем горя й сліз, «із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами». В цілому в «Листках» звучить надія на краще майбутнє, висловлюється бажання допомогти народу обновити свій край, щоб почути веселу пісню-свободу, зустріти весну. «Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь-Україну своїм благодатним привітом «добридень»?» Безпросвітне сирітське життя зображує письменник у поезії «Симфонія». Проблема еміграції — поезія «Осінь». Безпросвітне, темне, злиденне життя гуцульської сіроми — поезія «Щоб не тії гори!». Назву першій збірці дало перше оповідання автобіографічного характеру — «Карби». До збірки ввійшло 15 творів: «Карби», «Дід», «Раз мати родила», «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Грушка», «Злодія зловили», «Лік», «Бабин хід», «Зведениця», «Основини», «Більмо», «Горнець», «Чічка», «На боже». «Коли ви цікаві на людські злидні, на буденне життя бідного гуцула,— писала тогочасна критика,— на той страшний трагізм, що розгортається щодня в хлопській душі і в хлопській хаті...— коли вас те займає — візьміть і прочитайте Семанюкові нариси. А побачите там гуцульське життя і гуцульську душу, його дрібку радощів і море горя, його погляди і вірування, і забобони... Це перлини нашої літератури наймолодшого покоління». Кожна конкретна новела збірки відтворює певну характерну рису сільського побуту, людських взаємин, матеріального чи правового становища гуцула, його психології. Всі разом взяті, вони справедливо порівнюються з мозаїкою, елементами якої є новели-епізоди; кожна з них має свою тему-мотив. Герої збірки — люди трагічної долі, забобонні, безпорадні, беззахисні, приречені на безпросвітні злидні. Непосильна праця і страждання, рабська покірність і марні спроби знайти правду-захист у сильних світу цього, страх перед богом, панами, різними чиновниками, стихійні вибухи ненависті проти гноблення. Середовище, з якого Черемшина бере своїх персонажів, в основному селянське. Лише чотири епізодичні постаті належать до інших суспільних верств: жандарм («Раз мати родила»), лісничий («Більмо»), лікар («Лік»), учителька («Хіба даруймо воду!»). Що ж до персонажів-селян, то це, як правило, трудова біднота, яка становить основну масу селян-гуцулів. Їхня доля хвилює автора насамперед; в їхнє життя, в їхню душу він уважно вдивляється. Всі герої збірки — соціально-принижені селяни з їх думами, переживаннями, горем і розпачем. Це люди, які, втративши мізерне господарство, стали заробітчанами, «зайвими ротами» або стоять на порозі старцювання. Герої в Черемшини невіддільні від світу полів, лісів, гір. Письменника незмінно приваблювала тема правічних законів природи і життя людини, їх взаємодія. Тому природа є своєрідною дійовою особою в новелах Черемшини. Своїм буйним кипінням життє-вих сил, всією нев'янучою свіжістю і багатством барв вона часто контрастує з життям людей, виснажених жорстокими ударами долі і щоденною боротьбою за існування. Письменник любить своїх героїв. Та любов його ніколи не була сліпою і не заважала бачити як сильні, так і слабкі сторони селянського життя. Звідси — різне ставлення до народу — любляче і критичне. Страхітливу правду про злидні і темряву бідняків, про ті соціальні умови, які ведуть до деградації, здичавіння людини, Черемшина повістує в новелі «Дід». Майже вся новела — монолог-звертання хворого старого діда до своїх дітей-кривдників (відсутніх). Автор тричі бере слово: констатує причину ночівлі діда надворі, дає його психологічний портрет, детально «коментує» вчинок діда. За допомогою внут-рішнього мовлення Черемшина відтворює переживання скривдженої людини, її хворобливі думки — від визрівання задуму повіситися до реалізації його. Із додаткового засобу змалювання життя героя внутрішня мова перетворюється на основний. Не краща доля і в баби — «Бабин хід». Після смерті чоловіка над нею також збиткуються діти. Тема немічної, скривдженої старості не випадкова в творчості письменника. Старі, хворі, каліки були майже в кожній хаті. Вони не могли на себе заробити. Проблема «зайвого рота» набула широкого звучання на зламі двох століть. Дикунська жорстокість дітей до своїх батьків хвилювала ба-гатьох письменників-реалістів. Якщо у новелі «Більмо» йдеться про соціальний і матеріальний стан пана, подається епізод договору його з батьками, говориться про його аморальність, то у «Зведениці» пан-кривдник — прихований персонаж. Черемшина часто використовував цей художній засіб: дружина Юсипа — «Раз мати родила», багачі Приймаки — «Святий Николай у гарті», дочка і зять — «Дід», син — «Бабин хід», тартачний підприємець Майорко — «Лік», лихвар — «Більмо» та ін. Приховані герої залишаються за кулісами, та читач ясно уявляє їх. У «Зведениці» автор не тільки не називає імені героїні, а й зовнішнього вигляду не описує. Всі художні засоби «працюють» на розкриття внутрішнього світу збезчещеної дівчини, перейнятої несвітським болем, страхом, соромом, жалем. З її плутаних думок, поданих у формі діалогізованого внутрішнього монологу, ми довідуємося, що примусило її піти на службу і стати покриткою. «Зведениця»—новела моногеройна. У ній відсутній опис подій. Сюжет розви-вається за зміною почуттів дівчини-покритки. Але це не заважає авторові досягти своєрідної епічності оповіді. В основу новели покладено конфлікт між дійсністю і покаліченим нею материнством. Ситуація вкрай напружена і драматична. Молода мати-покритка мусить зазнати моральних і фізичних екзекуцій від батьків і села. Усвідомлення цього завдає їй невимовних страждань. Будова сюжету заснована на часово-причинному зв'язку трьох ситуацій, що відзначаються певним внутрішнім розташуванням емоційно-експресивних акцентів. Перша — уявна зустріч із селом і виправдання перед ним; друга — уявна зустріч з парубками і дівчатами, їх звинувачення; третя — уявна зустріч з батьками і каяття-прохання. Пейзаж в новелі створює потрібний емоційний лад, окреслює почуття і настрій ге-роїні. Через пейзаж героїня ніби приєднується до навколишньої дійсності, сама стає її частиною. Генезис цієї єдності — у фольклорі. Осуд несправедливості і жорстокості в доборі рекрутів, протест проти суспільного і державного ладу, який захищає інтереси пануючого класу, ненависть до цісаря, туга рекрутів за селом, нарікання на недолю в цісарському війську — ці домінуючі мотиви рекрутських пісень поклав Черемшина в основу новели «На боже». Для образного втілення життєвих явищ та їх узагальнення Черемшина знаходив свої оригінальні художні засоби. Робота над поезіями в прозі наклала відбиток на манеру його письма в цілому. Це виявляється не лише у введенні «шматків» поезії в прозі до тексту новели (наприклад, початок новели «Карби»), а й у тому, що автор широко користується настроєвою розповіддю («Зведениця»). Письменник найчастіше прагне не стільки інформувати, скільки збуджувати почуття («На боже», «Чічка», «Зведениця», «Раз мати родила»), викликати певну психологічну настроєність. Звідси — менша увага до детального, подійного, логічно чіткого сюжету. Для Черемшини не так уже й важливо простежити всі ланки історії, яку описує. З неї він часто бере лише окремі елементи, один епізод — найхарактерніше, те, що дає змогу повідомити читачеві суть, основний смисл явища, події. У Черемшини знаходимо крім «прямих» способів розкриття внутрішнього, душевного стану (монолог, діалог, невласне пряма мова) значну увагу до зовнішніх описів, але звернених не стільки до логіки розуму, скільки до емоцій, відчуттів. Іноді авторський виклад, характеристики, оцінки за емоційною наснагою бувають наближеними до мови персонажа («Зведениця»). У інших випадках об'єктивно розповідні засоби включаються ширше («Святий Николай у гарті»), а, наприклад, в оповіданні «Основини» розповідь від митця є домінуючою. Таким чином, письменник сполучає різні прийоми художнього відображення дійсності, комбінуючи їх у кожному творі залежно від авторського задуму. Впадає в око і багатство поетичного ладу збірки: лірико-патетична оповідь, що передає чарівну красу гуцульської природи; трагедійно-драматична, коли йдеться про життя трударя; іронічно-саркастична у викритті хижацької натури різних п'явок народних. Інколи вони взаємодіють в одному творі. Тоді маємо своєрідну, неповторну жанрову форму. Так, новела «Чічка» відзначається сміливим поєднанням різних наративних форм, об'єднаних однією творчою концепцією: це і епічна розповідь від автора, якою починається новела; і голосіння гуцула над загиблим конем; і внутрішня мова коновкаря; і ліричні відступи. Всі вони переплітаються і плавно, природно переходять одна в одну, створюючи вражаючу картину вселюдської біди. Черемшину, автора соціально-психологічних новел, як і його сучасників, найбільше приваблював багатогранний світ людини, її душевні конфлікти, моральні колізії. В новелах збірки майстерно застосований багато-фокусний, стереотипний спосіб відображення дійсності, коли одна і та ж подія, явище висвітлюється з різних позицій. У «Карбах» — це позиція соціальне пригнічених віками діда, баби, гуцулів; чистої і світлої, схильної до правди і добра, дитини — Петрика; представника влади з етикою завойовника-експлуататора. Для кожного з героїв характерний своєрідний психічний склад і світосприйняття. Письменник чутливий до побутового оточення, найтонших нюансів мови, етнографічних подробиць. У душі селянина Черемшина бачить ще багато темного, похмурого, сумного. Але його цікавить й інше — те, що йде від глибоких душевних сил, від здорової народної моралі, від поетичного світосприйняття, коріння якого сягає в народні повір'я, забобони, мальовничий звичай. Засвоєння народної фантастики і демонології з метою висвітлення характерних рис дійс-ності і героя підкреслює, з одного боку, силу зв'язку письменника з життям, глибоке сприйняття різних його сторін, а з другого, багатогранність реалістичного мистецтва Черемшини. У збірці «Карби» Марко Черемшина вживає різні прийоми побудови творів. Іноді це скомпоновані з фрагментів спогади (новела «Карби»), «протокольний» запис вчинків персонажа і обставин його життя, що завершується кульмінаційною сценою, яка несе на собі основну думку твору («Злодія зловили»). Оповідання «Святий Николай у гарті», «Лік» розпочинаються діалогами, що відразу вводять читача в суть справи. Зовсім по-іншому будуються «Основини», перша половина яких нагадує манеру Панаса Мирного або Нечуя-Левицького (повільно розгортувана авторська розповідь, детальний опис подробиць), а друга — побудована на діалогах: розповідь селянки Семенихи про шукання нею правди у Відні, розповідь раз у раз перебивається репліками слухачів. Автор не знає композиційного стандарту, кожна новела своєрідна. Є між ними і сюжетні («Злодія зловили», «Більмо»), і безсюжетні («Зведениця»), і такі, що мають лише окремі елементи сюжету («Дід», «Бабин хід», «Горнець», «На боже», «Грушка»). В одних випадках сюжет розвивається швидко, енергійно («Святий Николай у гарті»), в інших — повільно («Основини»). Загальновідома висока майстерність Черемшини у створенні ритмізованої прози. Та ритм для нього не був ні самоціллю, ані простою прикрасою новели. Він є виразом емоційно-трепетного сприйняття світу. Високий експресивний тон черемшинівських новел досягається за рахунок чергування питальних і окличних речень, що передають авторську схвильованість; вживання урочисто-величальної лексики, що складається із звукових епітетів, з'єднаних у синонімічні ряди («Йде з міста шум, такий глухий, жалібний, прошиваючий»); відтворення специфічної черемшинівської інтонації, основаної на тричленнім поєднанні однорідних синтаксичних одиниць. Мова збірки «Карби» щедро пересипана діалектизмами. Питома вага їх (лексико-фразеологічних, фонетичних, морфологічних) у різних новелах збірки неоднакова. Так, у новелі «Святий Николай у гарті» вони порівняно мало використані, а новела «Горнець» повністю написана мовою говірки. Вони допомагають письменникові глибше й яскравіше передати зображуване, неповторний колорит певної місцевості, оригінальні форми образного мислення.