Українська література - статті та реферати

Жіночі типи в романі «Фелікс Австрія» Софії Андрухович

Всі публікації щодо:
Андрухович Софія

«Рожева пані»: жіночий аристократичний код

Жіночий аристократичний код у романі представлений героїнею на ім'я Аделя. Аделя — дочка доктора Анґера, панянка, котра у своєму житті мала практично все, чого тільки могла забажати. Мала служницю, чоловіка, на перший погляд — звичайне життя звичайної панянки кінця ХІХ — початку ХХ століття на Галичині за часів Австро-Угорської імперії. Але в її житті був один цікавий нюанс — служниця Стефа, яка є за сумісництвом і сестрою, і подругою.

Аделя — натура неглибока, вона звикла отримувати те, що хоче, бути в центрі уваги, сприймає усе, як належне, не замислюючись над тим, як воно до неї потрапляє, але разом із тим чутлива і дуже вразлива натура, яка потребує опіки, захисту, котра сама не в змозі доглядати за собою. Здавалося б, Аделя не здатна вижити у світі самостійно, адже вона не змогла б пристосуватися до несприятливих обставин, якби втрапила у ситуацію, що вивела б її із зони комфорту. Вона повністю відповідає «стандартам» панянок, починаючи із зовнішності і закінчуючи внутрішнім світом. Як говорить Стефанія (від її імені і ведеться оповідь у романі): «Це було смішно: ми з Аделею — як небо і земля. Аделя — бліда напівпрозора, з хмарою русявого волосся, тонкого, мов пух, делікатна, мов ніжна бабка зі збитих вершків, замріяна, ранима і тонкосльоза. Аделю хочеться берегти, пеленати, як дитину…» [1, c. 28]. Тобто, панянка створює враження такої собі тепличної квітки, якою треба милуватися, оберігати і нічого більше. Аделя є наївною жінкою, «Вона хоче вірити в чудеса, вічна дитина» [1, c. 20] — це прозоро простежується у ситуації на виставі, де Стефа намагається своїм критичним розумом відгадувати усі фокуси ілюзіоніста, шукаючи підступ, пастку, на відміну від Аделі, яка ж навпаки заперечує слова служниці і хоче вірити у чисту магію, чудеса. Це говорить про тонку душевну організацію панянки, яка є творчою особистістю, мрійливою, занадто віддаленою від низької, подекуди жорстокої рутинної реальності. Така людина завжди шукатиме диво, намагатиметься уникнути «тверезого» критичного мислення, приземленості, відгороджуючись від «земного» у своїх мріях.

Цілком можливо, що мрійливість Аделі передалася їй на рівні генетичному, адже навіть її дід, батько доктора Анґера, був непоправним мрійником, який у своїй колонії намагався здійснити зміни, «реформувати», зрушити застигле життя місцевих людей, інша річ, що самі люди не хотіли нічого змінювати, не хотіли шукати нових можливостей, «Не вірили в них — а отже, цих можливостей і не мали» [1, c. 30], люди боялися виходити за межі звичного їм відомого життя, яким вони рухалися просто рефлексивно, за інерцією. Аделя — жінка імпульсивна, емоційна, як і дід, який, несподівано для всіх вирішив залишити колонію Нойдорф, переїхати до Станиславова і стати миловаром, а потім знову несподівано повернутися.

Незважаючи на свою «тепличність», Аделя все ж була здатна домагатися того, чого вона хоче, маніпулювати людьми. Панночка не могла витерпіти того, що нею захоплюється не кожен. Ілюструє це епізод, коли Стефа, ховаючись у шафі, чула розмову Аделі та Йосифа. Пані, розуміючи, що служниця все бачить, знаючи усі особливості стосунків Стефи і Йосифа, цілує його, цим самим демонструючи служниці, хто тут головний. Стефа довгий час тримала образу на Аделю, вони не розмовляли місяць, панночка заперечувала те, що хотіла образити Стефу, називала свою витівку невинним жартом. Судити про те, що цей вчинок панночки був підступно спланованим до деталей не можна, адже це була імпровізація, але з іншого боку, варто зазначити, що Аделя, можливо навіть на підсвідомому рівні не хотіла програвати служниці, сама того до кінця не розуміючи, нагадала Стефі про її реальне становище і роль у своїй сім'ї. Цей вчинок Аделі дійсно був жорстоким по відношенню до Стефи, адже для панночки Йосиф особливої цінності не мав, але сприйняти поразку від служниці Аделя не могла. Сама Стефа у той момент робить висновок: «Знала, що я була для неї тільки прислугою, яка виносить за нею ноцник… Про мене ж думати не міг ніхто… — та хоч який би був, а не мав жодного права закохатись, не в Аделю, а в її прислугу. Не було йому цього дозволено» [1, c. 184] — тобто бажана настанова, інформація до Стефи була донесена, можливо тому й Аделя не надавала великої уваги своїй витівці, сприймаючи її як жарт, тому що виконала своє «завдання» ідеально.

Нагадування Стефі з боку Аделі про її роль служниці в цьому домі помітне навіть у роки дитинства, адже у своїй сповіді отцю Йосифу Стефа розповіла історію про те, як колись панночка, не вагаючись, холоднокровно звинуватила її у крадіжці батькового годинника. Стефа констатує: «Тон її, холодний і владний контрастує з м'яким дитячим голосом» [1, c. 119] — це вказує на те, що ще будучи дитиною, Аделя відчувала свою вищість над Стефою, і будь-що, намагалася цю вищість, сама для себе, навіть не для служниці, підкреслювати і доводити. Аделя навіть почала ревнувати Фелікса до служниці, коли відчула, що дитина тягнеться саме до Стефи, а не до неї. Панночка намагалася купити дитячу увагу подарунками, але хлопчик, все ж мав більшу приязнь саме до служниці, можливо він відчув нещирість Аделі, можливо він бачив у Стефі споріднену душу, так чи інакше — особливий магічний зв'язок дитини зі служницею заперечити не можна.

«Панську натуру» підкреслюють і поведінкові моделі Аделі, вона знає усі манери, яких повинна дотримуватися аристократична леді, Аделя вміє гідно триматися у спілкуванні, за словами Стефи, вона мала звичку кокетки, котра здатна безповоротно заманити практично будь-кого у свої тенета. Помітна й егоїстичність панянки, певною мірою, навіть розбещеність.

Однозначно трактувати образ Аделі важко, адже вона, як і кожна людина, не може бути стовідсотково доброю або злою — все залежить від ситуації. Образ Аделі ілюструє жіночий аристократичний код, якому і належить імпульсивність, мрійливість, емоційність, здатність на спонтанні вчинки. Щодо типу темпераменту, то швидше за все, у неї переважає тип холерика, вона у більшості випадків не здатна приховувати свої емоції, злиться — якщо має образу, плаче — якщо їй боляче, але й може бути підступною у ті ж самі моменти, щирість, відкритість межує із замкненістю — відчувається своєрідна роздвоєність.

Тонку творчу натуру Аделі заперечити важко, адже вона небайдужа до всіляких жіночих дрібничок, Стефа говорить: «Аделя — майстриня тонких візерунків. Рухи її білих пальчиків заворожували мене з дитинства, приковували до себе мій погляд і розчиняли думки» [1, c. 35]. Тобто Аделя є витонченою, філігранною жінкою, котра завжди була доглянутою, акуратно одягненою: «А вже Аделя, як напарадилась! Сукня ніжно-бузкового кольору у грецькому стилі, з вишитими власноруч вставками…» [1, c. 192], недарма нею захоплювалась молода дружина отця Йосифа, Іванка. Аделя стала для неї своєрідним ідеалом, кумиром, зразком для наслідування.

Не завжди Аделя показувала свою вищість, не завжди піддавалася своїй «панській егоїстичній половині», здатна вона була і терпіти не зовсім ідеальні умови, до яких не звикла. Показовим у цьому контексті є візит до Іванки, у дім, де панував «хаос і бруд» [1, c. 195], де було неприбрано: «Тож Аделю тепер, я бачила, нудило страшенно: від того, що шматки сухого болота хрумкотіли під ногами, вдавлені у ворс тканих килимків із френзелями; що в кутках під стелею висіли темні клубки павутини… Коли ми ввійшли на кухню, навколо нас запурхали сонмища молі…» [1, c. 195]. Але панночка навіть тоді не показувала своє розчарування, невдоволення та огиду, вона намагалася бути тактовною, ввічливою. Цей момент у роман одночасно демонструє і манери леді-аристократки — яка за будь-яких обставин повинна триматися належним чином, повинна бути тактовною, і разом із тим силу Аделі, яка все-таки була «білоручкою», стриматися, не розкритикувати і не накинутися на Іванку за те, що її дім, м'яко кажучи, не пристосований до прийняття гостей.

У рецензіях на роман зустрічаємо кілька цікавих і неоднозначних потрактувань образу Аделі, простежується як позитивне, так і негативне ставлення (О. Будлянська говорить: «Аделя — немов оранжерейна квітка, на яку дмухнеш, і вона впаде» [5], Т. Джулайко вважає Аделю «мовби з хмарки витканою» [10]), проте більшість рецензентів все-таки роблять спільний висновок: вона — аристократична, витончена, «рожева пані».

«Темна жінка» або тип служниці-жертви

Ще однією головною героїнею роману є Стефа — формально, служниця Аделі, практично її подруга, яку ще в дитинстві врятував доктор Анґер, забравши її до себе після пожежі, в якій загинули її батьки. Стефа стала сиротою ще дитиною, тому цілком закономірним є те, що вона мала особливу прив'язаність до сім'ї Анґерів. Постійно перебуваючи у їхньому середовищі, Стефа відчувала вдячність, у неї сформувалося почуття провини, боргу, який вона збиралася повернути. О. Грищенко влучно зауважив: «Самовідданість сім'ї Анґер заклало початок кінця. Дівчина не бачить себе поза домом, наче живе в закритому приміщенні й віддаляється від світу, як такого» [8]. Подекуди це почуття боргу є хворобливим, адже Стефа у будь-якій ситуації намагалася догодити своїм господарям, незважаючи на своє приниження.

«Я, Стефанія Чорненько — жилава, смаглява і бистра, міцна, як хлоп, зовсім негарна» [1, с. 28] — ось як характеризує себе сама Стефа. Ці слова показують сутність героїні. Вона сама називає себе некрасивою, нежіночною. Навіть прізвище її натякає на те, що вона «темна жінка». Стефанія — повна протилежність Аделі, і так як Аделя відповідає «стандартам» панночок, то Стефа, у свою чергу, ідеально пасує для ролі служниці.

Але не такою вже й «темною» є Стефанія. Хоча б через те, що вона мала освіту, нічим не гіршу від Аделі, адже здобували вони її разом. Доктор Анґер, будучи рідним батьком Аделі, став ще й батьком для Стефи, або ж навіть більше, ніж батьком, він був для неї практично найближчою людиною. Помітно, що в дитинстві Стефанії не вистачало батьків, людей їй насправді рідних, тому вона й екстраполювалася на сім'ю Анґерів: «Серед моїх дитячих фантазій найулюбленішою була мелодрама про те, як я випадково довідуюсь, що доктор Анґер насправді мій рідний батько, що він мав короткий зв'язок із моєю матір'ю, коли та готувала для пані докторової сніжну бабку зі збитих вершків. Довгі години я проводила перед люстром, дошукуючись у себе з Аделею спільних рис, які б одягнули в плоть мою мрію» [1, с. 28].

Будучи служницею у Аделі, Стефа подекуди навіть перевершувала свою господиню. Незважаючи на, здавалося б цілковите визнання Стефою своєї «нижчості», вона знала і свої сильні сторони. «Гарне у мене тільки волосся: лискуче, міцне і пряме, у тіні темне, як кора дерева, на сонці спалахує мідними іскрами. Якщо я не заплетена, то волосся моє схоже на коштовну шовкову тканину або на водоспад з оливи. Гріх казати, але я не раз бачила, як Петро милувався ним — та він цього і не приховував» [1, с. 18].

Цікавим було ставлення Стефи до Петра, вона не хотіла, аби він одружувався з Аделею, можливо тому, що ревнувала господиню до нього, а може й тому, що ревнувала його до господині. Адже вона, як і кожна жінка, хотіла бути коханою, почувати себе красивою, відчувати на собі увагу. Як говорила Стефа: «Хотіла б я розгледіти, що він бачить, коли дивиться на Аделю… Кого він бачить на її місці — якесь язичницьке чудовисько, сирену, русалку? Богиню з левиним задом і торсом та головою жінки? Ангела, цнотливого й напівпрозорого?... І кого він бачить у мені — сколопендру, плюскву, блощицю? Якусь нав'язливу присутність, яка замість того, щоб безшелесно полегшувати життя, не допускаючи у нього дрібних неприємностей — кіптяви, несвіжої білизни, несмачної їжі — непрохано вторгається у його існування… Чому він проходить повз мене, ніби повз порожнє місце, де заносить неприємним душком? Чому уникає до мене звертатись напряму, передаючи свої розпорядження Аделею? [1, с. 56].

Стефанія — людина розумна, мисляча, дещо схожа на Ліззі з «Гордості та упередження» Джейн Остін, «змалку цікава до природи різних чудес, до того, що звуть магією і чародійством» [1, с. 12]. Кожен, хто йшов на виступ шевальє Ернеста Торна мав різні цілі: Аделя — дивитися і просто, не роздумуючи, насолоджуватися виступом, захоплюватися магією і чудесами; Стефа — насолоджуватися виступом, одночасно обдумуючи його, розгадуючи. «Особливо в наші часи, коли світ уже майже розгаданий, ці темні згустки манять мене, запрошують проникнути до самої суті, знайти відповідь» [1, с. 12] — казала Стефа, що свідчить про критичність, глибину її мислення. Була Стефанія і творчою особистістю, зі жвавою уявою, відчувається це у її милуванні красою міста, його вулиць.

Незважаючи на свою, можливо зовнішню грубість, не таку витонченість, як у панянок, Стефа все-таки вразлива. Вона тонко відчуває, переживає усе, що відбувається у її житті. Про вразливість Стефанії, її жіночність говорить, наприклад ситуація із Велвеле, який дивним чином вплинув на неї: «Його погляд справляє на мене якесь незрозуміле містичне враження: я раптом холону, серце починає битись часто й тривожно, зволожуються і тремтять долоні» [1, с 67] — це був момент хвилювання, Стефанія чи не вперше відчула почуття, яке вразило її.

Подекуди іронізуючи над панським світом, відчуваючи свою вищість, Стефа бажає жертовності заради нього: «Якщо ж мені судилося не повернутися нині додому і замість того, щоб привезти живих линів на обід для отця Йосифа, самій стати поживою для линів і безславно загинути — так тому і бути. Малоймовірно, що хтось на нашій віллі зі скляною стелею помітить мою відсутність» [1, с. 62].

В одному із своїх інтерв'ю Софія Андрухович зазначить: «Моя героїня Стефа дискримінована не лише соціальним середовищем, але й сама собою» [9] — тобто Стефа сама зробила себе жертвою.

Образ Стефи у романі рухомий. З появою у її житті нових людей Стефа починає змінюватися. Особливий магічний зв'язок у неї виник із Феліксом, який тягнувся до неї, відчував у ній споріднену душу. Велику роль відіграв у житті Стефанії отець Йосиф. Спочатку вона сліпо служить сім'ї Анґерів, Аделі і Петру — але з поверненням у її життя Йосифа, у ролі священика, у Стефи ніби відкриваються очі, прозріння приходить поступово. Після розмов із отцем Йосифом у Стефанії з більшою інтенсивністю виривається назовні її гідність, вона починає відчувати себе повноцінною, незалежною людиною, а не служницею, частиною Аделі, «гібридно» до неї прив'язаною. Кожного разу, зустрічаючись із ним, Стефа переживає піднесення, Йосиф — став для неї «другою кухнею», ще одним місцем на землі, де вона могла бути щирою сама із собою. Стефанія повністю відкрилась йому, розповіла і визнала навіть те, у чому сама собі не хотіла зізнаватися — героїня нарешті починає розуміти, що закохана, і закохана вже давно, ще з того часу, коли вперше познайомилась із Йосифом підчас його візитів до доктора Анґера і намагалася себе від нього відштовхнути: «Не можу я брехати, що він зовсім не цікавив мене. Коли він приходив, я відчувала піднесення і ловила себе на тому, як гупає моє серце. Я завжди таємно пишалася, коли чула, як доктор Анґер схвально реагує на Йосифові слова. Але ніколи, ніколи не показувала цього. Навіть собі самій» [1, с. 97].

У фіналі роману, розчарувавшись у собі, в оточуючих, Стефанія розповіла усім, про стосунки Аделі та Йосифа. Але неочікувано для себе, вона дізналася правду, що її ніхто не зраджував, що Аделя дивом завагітніла, а отець Йосиф молився за неї, збирався хрестити дитину. Виникло страшне непорозуміння, Стефанія неправильно зрозуміла побачене. У межовій ситуації Аделя і Стефа нарешті сказали одна одній правду, лише тоді Стефа зрозуміла себе, побачила своє життя, ніби знову народилася: «То ось чому мені тепер так легко. Пташка вилетіла зі своєї клітки. Камінь упав з душі» [1, с. 279]. Зауважимо, що О. Грищенко справедливо називає Стефу ілюзіоністкою, яка «вводила в оману й себе, й публіку» [8].

Історія переплетених жіночих доль: взаємозалежність, мазохізм, садизм

У романі «Фелікс Австрія» детально змальовано образи Стефанії та Аделі. Як зазначала в одному із своїх інтерв'ю письменниця, у неї краще виходить глибоко зображати саме жіночі образи: «Я — жінка, я бачу свою відмінність, я чую свій інший голос» [9], хоча й чоловічі образи у романі зовсім не випадкові, а відіграють важливу роль, дозволяють увиразнити образи головних героїнь.

«У романі проявлено різні види любові: сестринська, еротична, батьківська, релігійна. Я намагаюсь дослідити, яким чином почуття, здатне дарувати найбільшу свободу, перетворюється на пастку та в'язницю, не даючи учасникам зв'язку жити нормальним життям. Це болісна і складна історія двох героїнь. Одна — Аделя, господиня в багатій родині, наполовину полька, наполовину німкеня. Інша — Стефа (від її імені ведеться розповідь) формально її служниця, українка. Ці жінки росли як сестри мало не від самого народження» [28] — слова письменниці.

Напевно, варто почати з того, що зв'язав долі цих двох жінок батько — біологічний для Аделі і моральний для Стефи, зігравши фатальну роль — штучно схрестивши їх, зробивши гібридними сестрами. Доктор Анґер і сам зрозумів свою помилку: «Я помилився і нашкодив. Нашкодив насамперед власній доньці, про чиї інтереси повинен був дбати найдужче. Нашкодив також і тій несвідомій бідолашці, яка миттєво оволоділа мистецтвом бачити все тільки так, як їй зручно. Я занедбав їх обох, … Залишив на поталу одна одній. І вони — такі різні, з різними долями, з різними походженнями, різними життєвими ролями, м'які й податливі, і геть нерозумні, пустили одна в одну коріння, як у м'який родючий ґрунт. Сплелися стовбурами» [1, с. 258]. Зробивши Стефу та Аделю хворобливо залежними одна від одної, доктор Анґер називав свій вчинок егоїстичним, гарячковим і намагався цю помилку виправити, врятувати їх обох, роз'єднати дивний союз, сказавши Стефі перед смертю: «Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделю лишити» [1, с. 260].

На перший погляд між жінками звичайні стосунки, типу «керучий і підлеглий», адже Стефа виконує будь-які забаганки господині, вона готова сліпо служити Аделі. Почуття боргу, яке керує Стефанією призводить до її хворобливої, мазохістської залежності від Аделі. Стефа стає катом для себе самої, і для своєї господині, не розуміючи того. Стефанія практично все своє життя виносила Аделиного ноцника, з чого навіть кепкував Петро, але, як казала сама Стефа: «Ми звикли до цього з дитинства: я піднімалася з постелі перша і спорожнювала нашу спільну посудину… Ми з Аделею були разом … ще від створення світу. Ще тоді, коли жоден змій не насмілювався вистромити з-під землі своєї підступної голови. Найбільша поступка, на яку я погодилась, — це осібні ноцники… Ми з Аделею виросли разом. Завжди були разом, ніколи не розлучались» [1, с. 37]. Це сліпе служіння стало хворобливою звичкою для Стефи, вона навіть у весільній подорожі ревнувала Аделю до її законного чоловіка. Найбільш адекватним, напевно, у цій ситуації був Петро, який помітив надмірну увагу Стефи, намагався щось змінити, але у відповідь отримував лише: «Не так легко мене налякати, Петрику, ні» [1, с. 36] із вуст Стефи, яка сприймала це як боротьбу, змагання за прихильність господині, а кожна перемога була для неї найвищою насолодою.

Величезною помилкою Стефа вважала те, що дозволила Петру з'явитись у житті Аделі. Стефанія ні на хвилину не хотіла залишати подружжя наодинці, а якщо і залишала, то не за власним бажанням, а вимушено і в такі моменти вона скаженіла, намагаючись шукати розради на кухні. Стефа навіть у найпотаємніших думках боялася уявляти своє життя окремо від господині: «Отож, обслуговуючи Аделю з усією старанністю, так смиренно і покірно, ніби вся істота моя складається з одного лише служіння, сама я почувала — ні, не радість, … — але заспокоєння» [1, с. 49], Аделя стала наркотиком для Стефи, і чим далі, тим ця залежність ставала хворобливішою і страшнішою.

Для Аделі — така собі служниця-подруга Стефа, також стала звичкою, певною мірою, навіть зручною річчю, якою можна було скористатися у будь-який момент. Стефа виконувала її забаганки, коли треба — була подругою, з якою можна поговорити, у певних ситуаціях — служницею, яка приготує їсти, поприбирає, винесе ноцник. Звикнувши до служниці, Аделя сама зовсім не готова відпустити Стефу, не готова розуміти, що їхні стосунки — це хвороба.

Стосунки цих жінок подекуди нагадують модернізовану форму рабства, але рабства двостороннього — адже вони обидві були одна для одної — то поневолювачами, то кріпаками, цікаво навіть те, що Аделя напівполька, напівнімкеня, а Стефа — українка. «Нібито найщиріша любов переплітається з не менш щирою ненавистю» [11]. Ось що говорила Стефа: «Тепер я знаю, як треба: спокійно заковтувати в себе цю гіркоту, цю пекучу отруту — і далі робити свої справи. Зрештою, я тут не для того, щоб панувала справедливість. А для того, щоб полегшувати Аделі життя» [1, с. 73].

Щодо сестринських відносин між Аделею та Стефою, варто зазначити, що певна форма дружніх стосунків мала місце, адже вони були набагато більше, аніж служниця і господиня. Стефа вміла поводитись із Аделею, вони могли говорити на різні теми, здавалося б — рівноправні стосунки, адже кожен мав змогу висловити свою думку, Стефа навіть давала поради господині, і Аделя до цих порад дослухалась, Стефанія кепкувала над Аделею.

Можемо припустити, що, між цими двома жінками було дещо більше, аніж дружба, сестринські чи ділові стосунки, а й, певною мірою закоханість. Адже вони були настільки прив'язані одна до одної, «Важке безсилля накрило мене темною рядниною, нудотно лоскотало в ямці від дурної ніжності, яка підступно вилізла невідь-звідки… хоч якою бездушною й інфантильною, себелюбною та марнославною була б ця жінка, я не дозволю й волосині впасти з цієї коханої голівоньки. І від усвідомлення того, як я люблю її безмірно і всеосяжно…» [1, с. 75] — говорила Стефа.

О. Щур у рецензії вдало назвала роман «Фелікс Австрія» ілюстрацією до теорій психоаналізу: «Заторкнутий ще в «Меланхолійному вальсі» Кобилянської мотив інтимного зв'язку неподібних жінок, витонченої панянки, й іншої, земної, тут розвинено і загострено. Служниця Стефа все життя мазохістськи-віддано турбується про панночку Адель, але водночас і змагається з нею: за батьківську любов, за прихильність чоловіків, зрештою, і за дитину, яка несподівано з'являється хтозна-звідки… Темна проста Стефа протиставляє себе білошкірій «рожевій панні» Адель і безтямно любить її покійного батька» [32].

Кожен образ, введений у роман вносить зміни у «герметичні» стосунки Стефи та Аделі, хитає їхній, звичний для обох, ілюзорний світ: Петро, Йосиф, Фелікс. Що цікаво, усі вони — чоловіки, за яких, хоч і не відкрито, на підсвідомому рівні змагаються між собою пані та служниця, вибиваючи прихильність кожного з них.

Стосунки між жінками постійно еволюціонують, піддаючись впливу оточуючих, їхній закритий світ поступово починає тріщати по швах, а критичним моментом стає фінал роману: межова ситуація для обох, коли обидві дізнаються правду, коли вони, нарешті, є щирими одна з одною — усі маски було знято: «Але як я втомилась від тебе, Стефо… Я страшенно втомилась. Все надто заплутано. Я не знаю, хто ти: сестра, служниця, мама, моя наглядачка? ... Якщо ти служниця, Стефо, … то чому я щоразу думаю, перш ніж сказати щось, щоб тебе не образити? Чому я боюсь того, що ти можеш подумати? Чому боюсь тебе принизити?... Якщо ти сестра, то чому ми не робимо все разом? Чому ти завжди висміюєш мене… Я завжди так ревнувала, що батько любить тебе, так само, як і мене» [1, с. 274-275] — слова Аделі. «Навіть з протилежного боку Землі, схожої на глобус із кабінету доктора Анґера, моя любов доходитиме до неї. Моя любов — надійна, незмінна, вічна. Вічна і непорушна… Я сама собі стала ілюзіоністом, який вводить в оману, і публікою, що з охотою піддається гіпнозу. Тепер можна молитись — і для цього не потрібні чудодійні ікони. Молитва — це дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі»[1, с. 277-278] — слова Стефи. У кінці твору наступає прозріння для обох, але навіть тоді жодна з них на сто відсотків не змогла визначитись, яку роль грає у їхньому тандемі, спільним було те, що вони обидві зрозуміли свою залежність одна від одної, прив'язаність, навіть любов. «Насправді, така історія могла бути написана про пару коханців, які вдвох лише тому, що звикли; про подружжя, яке тримається на почутті обов'язку; про батьків, які душать дитину надміром опіки. Спільною ж залишилася б псевдо любов, «благі наміри», якими вистелена дорога в пекло» [11].

Софія Андрухович про Стефу говорить: «Я робила це умисне, для того, щоб показати природу її способу життя, хворобливої залежності, прив'язаності до іншої людини, неспроможності відірватися і бути собою. Героїня має всі можливості, для того, щоб від'єднатись. Вона могла б жити інакше, ніж дозволяла собі — навіть в тих історичних умовах. Але вона сама насолоджується своєю неповноцінністю, приймає свою залежність, як джерело мазохістичної радості, як щось непорушне, незмінне. … Антитеза Стефі із запереченням себе — людина, котра може розвиватися і бути собою» [9]. Можливо, авторка навмисне залишає фінал твору відкритим, щоб кожен вирішив для себе — зможуть «сплетені стовбури дерев» розплестися, чи ні, чи буде сила для кожної з них піти своїм шляхом, позбутися «наркотичної» залежності, реабілітуватися, реалізувати себе і почуватися повноцінно, захищено і безпечно без допомоги одна одної у світі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрухович С. Фелікс Австрія : роман / Софія Андрухович. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 288 с.

2. Бажан О. Репрезентація образу жінки у творчості Тараса Шевченка, Марка Вовчка та Ганни Барвінок (ґендерний аспект) / О. Бажан // Шевченкознавчі студії. — 2011. — Вип. 14. — С. 124-132.

3. Білецька Н. «Фелікс Австрія» — про вибір та ілюзії [Електронний ресурс] / Н. Білецька.

4. Білоус Н. В. Стильові особливості моделювання жіночих характерів в українські літературі другої половини ХІХ — початку ХХ століття: автореф. дис. … кандидата філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Н. В. Білоус. — К., 2005. — 17 с.

5. Будлянська О. «Фелікс Австрія» як ретро-роман (читацька рецензія) [Електронний ресурс] / О. Будлянська.

6. Володарский Ю. Охотница за иллюзиями. Интервью с Софией Андрухович [Електронный ресурс] / Ю. Володарский.

7. Головченко Н. Нові форми промовляння давно відомих істин [Електронний ресурс] / Н. Головченко.

8. Грищенко О. Про потребу бути корисною — рецензія на книгу «Фелікс Австрія» [Електронний ресурс] / О. Грищенко.

9. Денисенко Л. Софія Андрухович: «Я — жінка, я бачу свою відмінність, я чую свій інший голос» [Електронний ресурс] / Л. Денисенко.

10. Джулайко Т. На таємничому острові західноукраїнської літератури [Електронний ресурс] / Т. Джулайко.

11. Дзюбак А. Рецензія на книгу «Фелікс Австрія»: убивча дружба, кулінарія і трішки магічного реалізму [Електронний ресурс] / А. Дзюбак.4_reader_review_felix_austria2

12. Дігай Т. Діаманти не бувають завеликими. Софія Андрухович. Сьомга [Електронний ресурс] / Т. Дігай.

13. Дудко Н., С. Андрухович: «Сьомга» — уявний сеанс психотерапії. І стриптиз. І харакірі» [Електронний ресурс] / Н. Дудко.

14. Задорожна О. С. «Феміністська» поетика творів Оксани Забужко / О. С. Задорожна // Літературознавчі студії. — 2015. — Вип.43(1). — С.229-236.

15. Ірванець О. Ті самі люди, той самий світ: тільки Софія Андрухович подорослішала / Олександр Ірванець // Україна молода. — 2003. — №183. — С.2-3.

16. Корнієнко Н. Софія Андрухович: «Назву книжка «Фелікс Австрія» мені підказав батько [Електронний ресурс] / Н. Корнієнко.

17. Котвіцька К. Софія Андрухович та її любові / Катерина Котвіцька // Україна молода. — 2014. — №129. — С.3-4.

18. Коцарев О. Стильна «машина часу» від Софії Андрухович [Електронний ресурс] / О. Коцарев.

19. Левченко Г. «Мармулядовий апокаліпсис або терапія постмодерном у романі Софії Андрухович «Фелікс Австрія» / Галина Левченко // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Філологічні науки. Літературознавство. — 2016. — № 1. — С. 145-152.

20. Лушина Х. «Фелікс Австрія»: про минуле рідного міста [Електронний ресурс] / Х. Лушина.

21. Львівська пошта Книга про відданість і жертовність // Львівська Пошта. — 2014. — № 80(1549). — С.3.

22. Наріжна В. Софія Андрухович «Жінки їхніх чоловіків» / В. Наріжна// Жінки їхніх чоловіків — Івано-Франківськ, 2015.

23. Нестерович Є. Ляльковий будиночок «Фелікс Австрія» [Електронний ресурс] / Є. Нестерович.

24. Павличко С. Теорія літератури / Соломія Павличко; упоряд В. Агеєва, Б. Кравченко. — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. — 679 с.

25. Панченко В. Генітальна література, або Дурдом Софії Андрухович [Електронний ресурс] / В. Панченко.

26. Ревакович М. Сильні жінки переживають фемінізм / М. Ревакович // Критика. — 2012. — грудень.

27. Скиба І. Софія Андрухович «Літо Мілени» / І. Скиба. — К., 2003.

28. Славінська І. Софія Андрухович: «Хочу дослідити, як любов перетворюється на пастку»/ І. Славінська // Українська правда. — 2014. — липень.

29. Суровська О. Історичний роман навиворіт / О. Суровська // Галичина. — 2014. — №127. — С.2.

30. Тарадай Д. Софія Андрухович: «Мені хотілося погратися зі сприйняттям читача» [Електронний ресурс] / Д. Тарадай.

31. Теліга О. Якими нас прагнете / О. Теліга. — ред. О. Жданович. — Детройт: Український золотий хрест в ЗСА. — 1977. — С.65-77.

32. Щур О. Софія Андрухович. Фелікс Австрія: Роман / О. Щур // Критика. — 2014. — грудень.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.