Українська література - статті та реферати

Принципи сюжетної та образної організації міського простору в романі С. Андрухович «Фелікс Австрія»

Всі публікації щодо:
Андрухович Софія

Мар’яна Штогрин


Автор статті розглядає міфологічний дискурс міста Станіславова у романі Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Виявлено соціально-стратифікаційну структуру Станіславова як відображення сюжетної організації твору. Показано вплив міста на формування свідомості його мешканців.

Нерозривний зв’язок часу та простору, що базується на теорії відносності Ейнштейна, став основою введення поняття «часопростір» у літературознавство, а згодом дав підстави розглядати його як структурний закон жанру художнього твору. Відомий російський вчений М. Бахтін переніс це поняття в літературу, поєднавши час і простір в одну парадигму, вбачаючи під хронотопом «суттєвий взаємозв’язок часових і просторових відносин» [3].

У літературознавстві до проблеми просторово-часової організації художнього твору, окрім М. Бахтіна, зверталися О. Комарова, Ю. Лотман, В. Топоров та ін. На тлі загальної «урбанізації» літератури, зумовленої новими викликами сучасності, особлива увага приділялася урбаністичному хронотопу. Дослідженням міського тексту займалися О. Кискін, С. Павличко, В. Фоменко, М. Нубійська тощо. Актуальність нашого дослідження зумовлена недостатнім висвітленням проблеми сюжетної організації міського тексту в літературознавстві.

Мета статті - дослідити міфопоетику часопростору роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Поставлена мета проектує розв’язання таких завдань: виявити соціально-стратифікаційну структуру Станіславова як відображення сюжетної організації твору; показати вплив міста на формування свідомості його мешканців.

Тарас Возняк стверджує, що «масований пресинг масмедій призвів до того, що львівський чи станіславський дискурс був елімінований петербурзьким чи московським» [4, с. 91]. У координатах художнього міського простору роману С. Андрухович «Фелікс Австрія» презентовано цілісний imago mundi (образ світу). Виникає відчуття ірреальності існування як самих героїв роману, так і міста, у якому розгортаються описані події, - місто-міф, місто-спогад, місто-ілюзія, місто-мрія. Відбувається мимовільна проекція Станіславова в художньому часопросторі С. Андрухович на сучасний Івано-Франківськ, зіставлення зі спогадами про тодішні часи, що постають аж ніяк не в романтичному ореолі ідеального міста. У тексті навіть околиці з їхньою вражаючою убогістю та перенаселеністю постають милими і почасти кумедними. Твір прочитується у контексті «кресознавства». «Втрачені» землі (Станіслав постає як загублені креси Австро-Угорської імперії), як рай/міф ідеального міста, де навіть служниці вільно розмовляють латиною і мало чим відрізняються від своїх пань, можуть бути у їхній ролі. Як зауважує Т. Возняк, поняття «галичанин» обумовлене «австрійським мітом» Галичини, набуттям нею статусу Коронного краю - Королівства Галичини та Володимири (Konigreich Galizien und Lodomerien) [4, с. 234].

Сюжетно-образна організація художнього часопростору роману, позначена ілюзорністю та загадковістю, вказує на неможливість спрогнозувати життєвий шлях героїв. Відтак, цілком очевидні риси баченого (уявного) чи представленого набувають інших значень у ревізії реального світу. «Хронотоп персонажів уособлює собою так званий психологічний хронотоп, що генерує самосвідомість персонажів художнього твору. Це суб’єктивний часопростір діючих осіб. Завдяки зміщенню зовнішнього та внутрішнього хронотопів персонаж художнього твору може перебувати одночасно в декількох локусах - у конкретному місті й часі фізичного перебування та в просторі своїх думок, видінь, снів тощо» [5, с. 392]. Власне, за типом суміщення зовнішнього та внутрішнього хронотопів вибудовує сюжет Софія Андрухович. Так, одна з героїнь - Стефанія Чорненько власне буття доволі часто не може ідентифікувати у конкретному часопросторі, перебуваючи у полоні надуманих подій та почуттів. Дівчина вигадує своє особливе місце у житті Аделі та прихильність отця Иосифа. Вона навіть «додумує» передсмертні слова доктора Ангера. Дівчина настільки сильно вірить у свої вигадки, що перестає відчувати різницю і межу між реальністю та фантазією. Усе її життя побудоване на ілюзіях - нерозривного зв’язку з Аделею, забороненого кохання до отця Иосифа. Уява Стефанії породжує навіть фантазм про кровний зв’язок із доктором Ангером.

У сюжетно-композиційній організації роману важливу роль відіграє невідповідність ситуації, що розгортається, тим оцінкам, які вона отримує у сприйнятті героїв роману. Назва роману вказує на подвійну гру символів, як-от: щаслива Австрія або ж Фелікс (химерна дитина із незвичайними здібностями-хворобою), що уособлює саму імперію на теренах Станіславова.

В основі художнього конфлікту нездоланність ілюзій, що постають в уяві Стефи, та правдивого стану речей. Письменниця вибудовує кілька окремих часопросторів для кожного із героїв роману, що містичним чином накладаються та взаємодіють у загальній канві сюжету. Існує світ служниці Стефи, де вона позашлюбна донька доктора Ангера, змушена виконувати його передсмертну волю - опікуватися сестрою. Світ Петра, який обертається навколо красуні дружини, майстерні та химерного будинку, де є кумедна та наївна служниця, що захоплюється виставами ілюзіоніста та котру нарешті необхідно віддати заміж. Є й священик, який віддав себе служінню убогим не лише матеріально, але й духовно.

Почуття любові пояснюють і частково виправдовують поведінку та вчинки героїв роману. Це підтверджують слова ілюзіоніста шевальє Торна: «Кожен отримує те, що хоче, кожен має таку любов, якої прагне. Хтось народився панею - хтось служницею, і служниця була б нещасна здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані - у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом - може бути страшною в’язницею, як в’язницею може бути - і буває - сама любов. Хтось любить їжею, хтось - каменем, хтось - молитвою» [2, с. 187].

Є у романі і своя terra incognito для Стефи - Америка - незнана земля, куди кличе її поїхати найкращий єврейський наречений - Велвеле. Він - втілення духу периферії, околиць міста, брудних і захаращених, котрі мріють про світло та блиск заможного центру. Стефа, наче медіатор, вільно мандрує між центром і околицею та його мешканцями, дивним чином поєднуючи у собі знання перших та навики виживання других.

Письменниця вдало відтворює саму атмосферу старосвітського життя у його злагодженому ритмі та суворій відповідності відведених їм від народження ролей. «... Традиційна людина знала і «надсвіт» - перший як «падіння» другого, а другий як «звільнення» першого. Вона розуміла духовність як те, що виходить за межі як життя, так і смерти. Вона знала, що зовнішнє існування, «життя» є нічим, якщо воно не є наближенням до «надсвіту», до чогось «більшого, ніж життя», якщо вищою метою не є співучасть у ньому і активне звільнення від всяких людських зв’язків. Вона знала, що несправжньою є всяка влада, несправедливим і насильницьким є всякий закон, безглузда і тимчасова всяка установа, якщо вони не є владою, законом та установою, які підлягають вищому принципу Буття - який даний згори і спрямований до світу горішнього. Традиційний світ знав Божественну Царську Владу. Він знав акт переходу - Ініціацію (два великі шляхи наближення до надсвіту) - героїчний Чин і Споглядання; посередників - обряд і вірність; велику опору - традиційний Закон і Касту; земний символ - імперію. Такими є основи ієрархії та традиційного суспільства, які були цілком і повністю зруйновані тріумфуючою «гуманізованою» цивілізацією сучасних людей» [10, с. 194]. Головні героїні роману - Аделя та Стефа - постають через асоціативні зв’язки з певною частиною міста - центром та околицею. Автору вдалося надзвичайно точно та чуттєво відобразити всі духовно-емоційні переживання героїнь і низку соціально-стратифікаційних нюансів.

Акцент на прогнозованості стосунків між дівчатами - прогностична уява про лесбійський зв’язок, що перекреслюється черговим сюжетним поворотом. Виявляється, Пані не чорна душею та не сповнена ницих бажань плотської втіхи.

Вражає чітка візуалізація Станіславова, де тісно сплітаються містичні топоси з історичними назвами вулиць, районів, означують час наукові винаходи та кулінарні шедеври. С. Андрухович пропонує власну ойкуменію Станіславова, центром якого є химерний будинок Аделі та Петра. Побудований на згарищі, він і сам здається ілюзією, яка, врешті, розвіється. Він дивний і незвичний у своєму архітектурному рішенні. Жителі Станіславова по-своєму сприймають місто. Для одних це слимакова мушля, для інших - підводний палац, марево, химера потойбіччя. К. Леві-Строс акцентує на протиставленні чоловічого та жіночого простору в будівництві стародавніх поселень, що суголосне опозиції сакральне-профанне/центр-околиця - «центральний комплекс, утворюваний чоловічим будинком і майданчиком для танців, служить місцем для церемоній, у той час як периферія віддається для домашніх справ жінок, що не беруть участі у релігійних таїнствах» [6, с. 127].

Особливість дому, збудованого Петром, - скляна стеля. У романі вона є уособлення зв’язку зі Всесвітом, вищими силами і водночас виступає символом відкритості, вседоступності, незахищеності. Служниця часто нарікає на непрактичність такого архітектурного рішення, бо лише на вулиці починає падати дощ, у будинку йде справжня злива. Величний дім із міцними стінами та фундаментом є ще одним уособленням могутньої імперії, проте такої ж химерної та нетривкої. Він постає з попелу і в попіл перетворюється. Вогонь у романі набуває очисного сенсу. Будинок у вогні — образ-символ початку і кінця оповіді - вказує на циклічність міфічного хронотопу. Так, це інший будинок, інший час, але він незмінний у прагненні довести людині власну маріонетковість у руках Вищих Сил.

Деміургом у романі постає чоловік - спершу це лікар Ангер, який творить особливий світ для двох дівчат - різних як за походженням, так і за світосприйняттям. Згодом цю естафету перехоплює скульптор Петро, осягаючи невідомий простір очима коханої жінки, поєднуючи химерним чином мрії живих і застиглі символи вічності. У будинок він багато переніс із «цвинтарного світу». Складно не погодитись із твердженням Ю. Лотмана, що «мистецтво розширює простір непередбачуваного - простір інформації - і одночасно створює умовний світ, що експериментує з цим простором і торжествує над ним» [7, с. 108].

Ще один семантичний ключ, закодований у романі С. Андрухович «Фелікс Австрія», вказує на міф - символічну концепцію сім’ї, що почасти ототожнюється із імперією загалом, де Франц-Иосиф - люблячий батько для всіх, що розуміє почуття і прагнення жителів занедбаного коронного краю.

Нам імпонують міркування Ярини Цимбал стосовно типового набору притаманного урбаністичному пейзажу: «Тож до трамвая та ліхтарів додамо ще кав’ярню, ресторан, театр і кінотеатр, ілюзіон, кабаре, автомобілі, вулиці, вітрини, тротуар, міський сад, парк, алеї, панель, повію - і матимемо повноцінний міський простір» [9, с. 28]. У С. Андрухович це автентичний історичним реаліям простір, де вилають одразу трьома мовами нечупару-служницю, а болото та розбиті дороги якимось містичним чином проростають у Івано-Франківську XXI століття.

Художня особливість образотворення роману «Фелікс Австрія» полягає в презентації жіночих образів із погляду сучасниці, котра перебуває в силовому полі впливу фемінізму. Відтак, маємо погляд на реальний світ крізь призму свідомості героїні Стефи Чорненко. Дівчина розкривається у контексті родинних взаємин і контактів із зовнішнім світом. Відстежуємо дещо полярний рівень сприйняття подій роману у психоемоційному світі Стефи та решти персонажів. Автор фіксує перебіг думок, мрій, станів, вражень та фантазій героїні, якому дзеркально відповідає місто, де вона переживає це все. Світовідчуття жінок відображається також через такі нюанси та деталі, як от історія із тонкими шовковими панчохами та срібним гребінцем. Ці деталі-образи набувають сюжетотворчого значення (аналогічно як хустинка в п’єсі В. Шекспіра «Отелло і Дездемона»).

Жіночі панчохи - дорога та інтимна деталь гардеробу, доступна не кожній із представниць прекрасної статі того часу. Усталене звичаєве право, що пристойна пані не з’являється без них у товаристві навіть у спеку. Місто диктує власний дрескод, таким чином чітко диференціюючи станову приналежність його мешканців. Уперше про них мріє дружина священика - Іванка, гортаючи модні журнали Відня та Парижу. Впадає у вічі надзвичайна обізнаність їмості навіть у найменших тенденціях моди, і це на тлі панівного безладу та бруду у власному помешканні. Її сподівання на «міське життя» не виправдовуються через сподвижницьку, просвітницьку діяльність чоловіка - отця Петра. Сільська жителька не може впоратись із труднощами міського побуту, а найняти служницю не дозволяє матеріальне становище. Аделя, бачачи душевні поривання жінки до світського життя, дарує їй шовкові панчохи. Проте священик має інше бачення цієї ситуації. Він вважає це надміром і розкошами, які не потрібні дружині духівника. Тож він повертає цей предмет гардеробу власниці. Стефа, яка мимоволі стала свідком цього вчинку, трактує його як свідчення адюльтеру між Аделею та Петром. Відстежуємо ще одну деконструкцію сенсів у сприйнятті цього чоловіка Стефою. Вона живе у полоні спогадів про учня лікаря, який і досі закоханий у неї. Водночас лише Петрові вдається достукатися до адекватності сприйняття зовнішнього світу Стефою.

Акцентування на внутрішніх переживаннях Стефи домінує над зовнішньоподієвим розгортанням сюжету. Це суттєво загострює інтригу, адже до останніх сторінок усі події, пов’язані з родиною Аделі та Петра, сім’єю священика, Феліксом і, зрештою, містом, подаються винятково крізь призму сприйняття їх Стефою. Парадоксальним є поєднання в цьому образі закоріненості в щоденний побут, надзвичайній практичності поруч із фантазіями, візіями та маренням.

Отже, автор вибудовує особливий часопростір, моделюючи його із фрагментів вражень, марень на яву, спогадів та уявлень, гри ілюзій, поєднуючи елементи містичні та реалістичні. Формування свідомості міських жителів безпосередньо пов’язане із соціально-стратифікаційною побудовою міста, що і визначає сюжетну структуру твору.

Список використаних джерел

1. Андрусів С. Характерологія українців. Національний Космо-психо логос // Науковий збірник Українського Вільного Університету. - Мюнхен 1995. -С. 132-137.

2. Андрухович С. Фелікс Австрія : роман / Софія Андрухович - Львів : Видавництво Старого Лева, 2014. - 288 с.

3. Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. -Сб. — М.: Худож. лит, 1975. — С. 234-Л07.

4. Возняк Т. Феномен міста / Тарас Возняк. - Л. : [б. в.], 2009. - 333 с.

5. Коркішко В.О. Часопростір як формотворча категорія художнього тексту /

В.О. Коркішко // Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія : Лінгвістика і літературознавство : міжвуз. зб. наук. ст. - 2010 - Вип. XXIII, ч. 1.-С. 388-395.

6. Леви-Стросс К. Структурная антропология / К. Леви-Стросс. - М. : АН СССР, Институт этнографии, 1983. - 536 с.

7. Лотман Ю. М. Семиосфера : Культура и взрыв. Внутри мыслящих миров. Статьи. Исследования. Заметки / Ю. М. Лотман. - СПб, 2000. - 704 с.

8. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко. -[2-е вид]. - К. : Либідь, 1999. - 447 с.

9. Цимбал Я. Привиди урбанізму / Ярина Цимбал // Критика. - 2007. - Ч. 4 (114). - С. 27-29.

10. Evola Giulio. Rivolta contro il mondo modemo. Edizioni Mediterranee: Roma, 1969 (Terza edizione riveduta). References



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.