Українська література - статті та реферати

Протистояння традиції та новаторства в українській літературі ХХ ст.

Ще наприкінці ХХ ст. в українській літературі означилися основні, принципові протиріччя, які стали визначальними для подальшого літературного розвитку протягом цілого ХХ ст. Насамперед — це проблема вибору українською літературою шляху розвитку в традиційному чи модерному напрямку. Протягом ХХ ст. це протистояння отримувало різні назви (традиція — новаторство, народництво — модернізм, фольклоризація —європеїзація), але внутрішнє наповнення гасел залишалося фактично незмінним. На думку С.Павличко, процес модернізації української літератури відбувався протягом півстоліття — приблизно з 90-х рр. ХІХ ст. до післявоєнного часу, а точніше — до кінця 40-х рр. ХХ ст. і практики Мистецького Українського Руху (1946 — 1948 рр.). Першими, хто відверто пропагував орієнтацію української літератури на європейські зразки, були представники «Молодої музи» (1906 — 1909 рр.) — Б. Лепкий, П. Карманський, В. Пачовський та М. Яцків. Вони проголошували гасло Добра і Краси і закликали повернутися від «злиднів і турботних дисонансів... на сонячні левади, запашні ниви — в світ ясних, злотих зір». Але більшості «молодомузівців» так і не вдалося звільнитися від соціальних та національних тем і мотивів, і вони так чи інакше озвалися в їх творчості. Дещо відмінним був модерністичний дискурс літераторів, які гуртувалися навколо «Української хати» (1909 — 1914 рр.) — М. Сріблянський, М. Євшан, О. Грицай тощо. «Хатяни» були прибічниками категоричнішої, мужнішої поезії, яка б захищала не лише право кожного письменника на власне світобачення та індивідуальне самовираження, але й обстоювала б національні інтереси українського народу. Проте й дискурс «Української хати» не витворив значних літературних здобутків. Наступною спробою модернізму був літературний процес 20-х рр., коли розмаїття художніх стилів та напрямків створило умови для багаторівневого літературного розвитку. Авангардні експерименти М. Семенка структуралістські пошуки В. Поліщука, серйозна, напружена і плідна робота «неокласиків» засвідчили новий рівень усвідомлення митцями місця української літератури в загальному культурному просторі. Наполеглива орієнтація М. Хвильового на Європу, його мрія про «український ренесанс, запровадження нових літературних тем та образотворчих засобів засвідчили новий сплеск модернізму в українській літературі. У той же час Юрій Косач говорив про кризу української літератури: політизація літератури приводить до естетичної одногранності, штамповості, банальності, залежності від ідеології, що перешкоджає її входженню до європейського контексту. А Ігор Костецький запропонував формулу «неповороту назад» як радикальне гасло модерністського розриву з традиціями. Уперше після «хатян» в українській критичній традиції він відкидає ідею відродження. Грошова реформа 1948 р. у Німеччині унеможливила українські видання. Більшість «діпістів» виїхало з Німеччини переважно до Північної Америки. 1949 — 1951 рр. звуть «безлітературними». У 50-х рр. почалася наступна спроба відродити періодику й літературне життя, але інтелектуальної інтенсивності і продуктивності МУРу вже ніколи не досягло жодне творче об’єднання українських письменників на Заході.