Українська література - статті та реферати

Герметизм в українській поезії другої половини ХХ ст.

Герметизм (іт. Ermetismo) — модерністська течія в італійській поезії 1920-их-1950-их років, яка спиралася на принципи «закритого», ізольованого від світу мистецтва. Для італійського герметизму характерна настанова на максимальне виявлення символічних можливостей поетичного слова, що має закарбувати в собі і передати читачеві найширші контексти зовнішнього і внутрішнього світів навіть тоді, коли окреме слово подається поза звичним логічним зв'язком і прикметами реальності. Звідси — труднощі сприймання «герметичного» твору, позаяк — внаслідок своєї багатозначності — він припускає відразу кілька тлумачень і нерідко загалом не підлягає осягненню в межах традиційної логіки.

Елементи герметичної лірики в українській літературі можна простежити від 20-х років минулого століття, особливо близькими до герметизму були деякі автори покоління шестидесятників та вісімдесятників (Микола Воробйов, Віктор Кордун, Олег Лишега), а також окремі представники Нью-Йоркської групи (Роман Бабовал, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська), київська школа поезії Григорів Михайло. Поняття Г. вживається й у значенні ізоляції митця від дійсності. Одним з найяскравіших представників Герметизму в українській літературі є Василь Стус. До поняття «герметизм» звертався у своїх літературознавчих працях, використовуючи його,він мав на увазі традицію, розвинену представниками однойменного напрямку в італійській літературі у 20 — 40-х роках ХХ ст. Адже італійських герметистів С. Квазімодо та Д. Унгаретті він називає поміж своїх улюблених поетів. Для їхніх творів характерні надзвичайно суб’єктивна мова, загадкова стислість, неясності і складності стилю —поетика, що постала в умовах трагізму міжвоєнного світовідчуття та фашистської цензури. У «постшістдесятників», за твердженням В.Моренця, герметизованість літературних творів вроджена, природна (В. Кордун, М. Воробйов, П. Мовчан, С. Вишневський); у покоління кінця 70-х метафоричність, складність мови, асоціативна багатоплановість вимушена; а в наймолодших вісімдесятників деструкція традиційної форми й ускладнення поетичного висловлювання довільні, подекуди механістичні, зорієнтовані на ефект протистояння традиції. Остаточний перелом художньої свідомості в українській літературі пов’язують з трагедією Чорнобиля. Відчуття незахищеності людини перед стихійним лихом, та межа, коли наслідки людської діяльності стають самочинними і некерованими, відчута й побачена зблизька, перевернула всі дотеперішні уявлення людини про світ і себе в ньому, аж до зміни філософських орієнтирів. Однією з найактуальніших тем стала проблема екології, захисту й оздоровлення природи. Перші твори про Чорнобиль з’явилися вже 1986 року: поема Б. Олійника «Сім», вірш С. Йовенко «Вибух», вірші Л. Костенко; у 1988 році — поема І. Драча «Чорнобильська Мадонна»; у 1987 р. вийшла документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», повість. В. Яворівського «Марія з полином в кінці століття» тощо.