Українська література - статті та реферати
Синдром втрати в українській поезії 90-х рр.
Всі публікації щодо:
Літературознавство
До ранніх дев’ятдесятників критики відносять І. Андрусяка, С. Процюка, С. Жадана, І. Бондаря-Терещенка, В. Махна Ранні дев’ятдесятники мають особливий стиль входження в літературний процес та існування в сучасному мистецькому дискурсі, який є не лише виявом основної життєвої позиції покоління посттоталітаризму, але й вирізняє їх з-поміж інших генерацій у літературі.
Творчість даного літературного покоління слід розглядати як усвідомлення вичерпаності звичного погляду на буття, як таке, що змушене поставити під сумнів і вирішити для себе такі фундаментальні поняття як настанову на розумну перебудову світу людиною, історичну спадковість сенсу життя людства, подолання Хаосу Порядком, абсолютну повноту змісту, що не знає порожнеч і розривів присутності, непорушність архетипів.
При цьому треба мати на увазі внутрішню суперечність поетичного мовлення ранніх дев’ятдесятників. З одного боку, постмодерний світ — це світ занепаду й поразки, постмодерна людина вже нічого не прагне, вона розчарована, зрозуміла, що вона в навколишній дійсності, і світ навколо неї ворожий.
З другого боку, українські поети дев’яностих — це перше позацензурне покоління в українській літературі, яке могло бути таким, яким за природою мало й хотіло бути. Воно склалося з усвідомленням необхідності національного самоствердження, усвідомлювало своє покликання творити вільну, незалежну українську культуру, літературу, поезію. Це покоління могло прийти до творчості тільки через подолання соцреалізму, старої радянської традиції. Іншими словами, український постмодернізм — це не філософія поразки, а філософія втечі від абсурду, пошуку людиною шляху від відчаю до здобуття (опанування) ідеалу нормального людського життя, у якому є підстави і можливість для кохання, щастя, родини, Бога.