Українська література - статті та реферати

Специфічні риси давньої української літератури

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Давня українська література охоплює вісім століть (XI — XVIII ст.) із тисячолітньої історії вітчизняного письменства. За той час звелася, зміцніла і розпалася Київська Русь; монголо-татарське нашестя доруйнувало колись славні міста, а коли відкотилося назад на схід, натомість на прадавні українські землі прийшли литовські князі; згодом — Річ Посполита, але вже козацтво стало на оборону, воювало і проти шляхти, і проти татар і турків. Ці благодатні для життя місця потрясали визвольні війни і грандіозні повстання, аж поки російські царі не перетворили їх на прибуткову колонію, приєднавши за згоди безвольних гетьманів до неозорих просторів північної імперії. На тлі цього бурхливого історичного життя України розвивалася писемна словесна творчість, переживаючи то піднесення, то впадаючи у сон, то відроджуючись і з новою силою розквітаючи жанрами, сюжетами, яскравими творіннями та літературними іменами. Тому-то давньоукраїнський літературний процес виявився неоднорідним, неоднозначним, часом парадоксальним, а проте цілком гідним рівня європейських літератур.

Давня українська література має свою специфіку. По-перше, це мовний бар’єр, адже більшість творів давнини створено такою книжною (літературною) мовою, яка відрізня-ється від новочасної, тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички. По-друге, давнє письменство належить до середньовічного типу літератур, а це означає, що воно розвивалося за відмінними від новоєвропейських чинниками. У жодному разі не можна міряти давні твори мірками нової літератури. По-третє, художній світ давнини навряд чи зможе викликати у сучасного читача естетичні почуття такого порядку, як літературні твори XIX чи XX ст., тому старовинні писемні пам’ятки можуть видатися непривабливими й неактуальними з естетичного погляду.

Як художнє явище середньовічного типу давнє українське письменство має свої специфічні риси, що відображають як загальні властивості середньовічних текстів, так і самобутність, автохтонний колорит старовинної літературної творчості.

Світоглядною основою давньоукраїнської літератури є тео-центризм (тео — Бог, центр — осереддя), а відтак вона зберігала щільний зв’язок з християнською релігією та церквою. Ця особливість старого письменства зумовлена обставинами, за яких зародилася писемна творчість на Україні-Русі. Однією з них була християнізація руських земель, яка в культурному сенсі супроводжувалася поширенням тут візантійсько-болгарських традицій.

Візантійський тип культури, який поширився на Русі з прийняттям християнства, зіткнувся з іншим, — місцевим типом сформованої культури. На конфлікт поміж візантійством та язичництвом вказують окремі сторінки «Повісті минулих літ», проповіді Кирила Туровського, послання Івана Вишенського та ін. Опозиційні до християнства твори, очевидно, переслідувалися і нищилися церквою, і вижили в цій ситуації хіба що «Слово о полку Ігоревім», «Велесова книга» та усні твори народної словесності.

Запровадження християнства на Русі спровокувало у словесній творчості ситуацію, коли виникає конфлікт висловлювання, що було наслідком зіткнення двох типів культур (автохтонної і візантійської). Тип усного висловлювання задовольняв потреби молодої держави, тому був витіснений іншим типом — книжним. Маючи підтримку держави та церкви, візантійство з часом проникло в усі сфери громадського та культурного життя східних слов’ян. Язичництво функціонувало здебільшого в родинно-побутовому житті мас у вигляді архаїчних вірувань, звичаїв, обрядів, усної творчості, часом прориваючись окремими елементами і в літературу. Але ті елементи, за рідкісними винятками, не були визначальними, а візантійство як культурний тип домінувало в художній свідомості українців до другої половини XVIII ст.

Художньо-образному мисленню давньоукраїнської літератури властиві символізм та алегоризм, що загалом характерно для середньовічних літературних текстів. Оптимальнішим видається метод герменевтики (з грецької — з’ясовувати, пояснювати), складовою частиною якої є екзегетика (екзегеза — викладення, роз’яснення). Християнська екзегетика зосереджувалася на тлумаченні Нового Завіту. Святе Письмо тлумачилося як буквально, так і містично, причому останнє мало чотири смисли. Отож, сакральний текст піддавався чотирьом інтерпретаціям:

1) історичній (розгляд біблійних фактів і подій як реальної історії);

2) алегоричній (ті самі факти і події розглядалися як аналог інших фактів і подій, які були завуальовані, наприклад, легенду про те, як Йосип, проданий братами і замучений у в’язниці, був звеличений, слід було розуміти як алегорію зрадженого і покинутого уч-нями Христа, засудженого, розп’ятого, а потім воскреслого);

3) тропологічній (факт чи подія розглядалися з погляду моральної настанови; притчі про сіяча, про кукіль, про немилосердного боржника, про робітників у винограднику, про слухняного і неслухняного синів, про гостей весільних та ін.);

4) апатичній (піднесене тлумачення) — у подіях та фактах розкривалася сакраментальна, тобто священна релігійна істина, наприклад, відпочинок сьомого дня інтерпретувався християнами як вічний відпочинок у небесному спокої. Отже, виходило, що буквальний смисл священного тексту оповідає про минуле, алегорія навчає вірі, мораль наставляє, а прагнення людини відкриває анагогія (від аnа — рух угору). Наприклад, Єрусалим міг бути витлумачений у чотирьох значеннях: у буквальному — земне місто, в алегоричному — церква, в тропологічному — праведна душа, в анагогічному — «небесний град» (за Августином Блаженним). Християнська екзегетика широко застосовувалася для тлумачення середньовічних літературних текстів із біблійною алегорією та символікою.

Власне, у давньоукраїнській літературі кожен жанр мав своє семантичне поле, яке вбирало систему середньовічних понять та образів (символічні та алегоричні образи: дорога — алегорія життєвої дороги, духовного очищення, звільнення від гріховності через подолання перешкод і страждань; Єрусалим — символ доцентрового руху душі і тіла; святі місця — сакральні опори, на яких тримається легенда про Ісуса Христа; собор — символ світобудови; монастир — осередок, благочинності, відданості вірі, молитві; хрест — символ одночасного руху: «по горизонталі» — до Святої Землі, «по вертикалі» — до небес, до духовного осягнення Бога.

Давня українська література має переважно рукописний характер. Навіть після запровадження друкарства (XVI ст.) більшість давніх творів писалися від руки і поширювалися серед читачів у такому вигляді. Зрештою, особливого значення немає, де, як і хто займався творенням старовинних текстів, а специфіка полягає у тому, яким чином ті тексти множилися і функціонували. Часто літературний твір поставав лише в одному примірнику, з якого потім могли списувати (копіювати) нові (повністю або частково). Вони називалися списками. їхнє порівняння вказує на те, що тексти не завжди були ідентичними, це найімовірніше, були варіанти протографа (первинного тексту). Окрім того, давній автор міг дозволити собі робити своєрідні комбінації з різних текстів — і з’являвся нібито новий твір. Так здебільшого бувало в літописанні. Компіляція (від лат. — грабую, краду) в середні віки не вважалася літературним гріхом, а була звичайною практикою у письменницькому побуті.

До речі, чимало давніх текстів дійшло до нас саме у списках. Це, зокрема, і «Повість минулих літ», і «Слово про Закон та Благодать» Іларіона, й оповідання з Києво-Печерського патерика, і знамените «Слово о полку Ігоревім» та багато інших. У цьому разі можна говорити про нестійкість («неканонічність») давніх текстів, оскільки під час переписування щось випадало, щось змінювалося, щось додавалося (залежно від волі переписувача), тож ідеться про своєрідну плинність тих текстів у хронологічному вимірі. Ця особливість і нині завдає чимало клопотів дослідникам давнього письменства, особливо текстологам, котрим складно, а то й неможливо реконструювати текст у його первісному вигляді, визначити, який із списків (варіантів) є основним тощо. Книгодрукування ж дало можливість, по-перше, зафіксувати текст, а по-друге, сприяло поширенню літературних творів серед читацької публіки.

Повністю реконструювати жанрову систему давнього письменства проблематично, оскільки певну кількість творів було втрачено, якісь із донині наявних зазнали літературних трансформацій, деякі перейшли в усну народну творчість і змінили свої жанрові функції.