Українська література - статті та реферати

Оригінальна література Києвської Русі (Галицько-Волинський літопис, «Поученіє» Володимира Мономаха, Києво-Печерський патерик)

Всі публікації щодо:
Оригінальна світська література

Давня українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапів розвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, або давньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства) візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.

Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім».

У ті часи співіснували мови давньоруська та старословянська, або церковнослов'янська. Давньоруською мовою писалися літературні твори, а також державні документи, скажімо, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», збірник правових документів «Руська Правда», різні грамоти, ділові акти, договори руських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з греками. Після прийняття християнства поряд з давньоруською мовою вживалася і церковнослов'янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправлень християнського культу.

З другої половини XIII ст. давньоруську державу, знесилену князівськими міжусобицями, феодальною роздробленістю, поневолюють татаро-монголи; у XIV ст. більшу частину колишніх давньоруських земель (Волинь, Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину) захопило Литовське князівство. Державною мовою у ньому була літературна мова колишніх руських князівств, яка складалася з елементів давньоруської та церковнослов'янської мов, а також живих народних говірок. Наприкінці XIV ст. велике князівство Литовське об'єднується з Польщею (Кревська унія 1385 p.). 1569 р. у Любліні була проголошена нова унія, за умовами якої Литва об'єдналася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту. Для захисту й оборони рідної землі постає Запорозька Січ. Всіма цими суспільними подіями (татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням) і зумовлюється літературна проблематика тієї доби. Набуває розвитку український епос — історичні пісні й думи. У них звучать мотиви боротьби за соціальні та національні права, оспівується мужність і патріотизм новопосталих захисників рідної землі — козаків, а також тяжка доля бранців у турецько-татарській неволі (думи «Плач невольників», «Втеча трьох братів з города Азова», «Маруся Богуславка»). Продовжують розвиватися літописання («Галицько-Волинський літопис»), ораторська та агіографічна проза.

Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити «ярлик» (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати «ярлик» було поклонитися «кущу» (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку.

Поучение Владимира Мономаха

Обращаясь к своим детям и ко всем, кто когда-либо прочтет его послание, князь Владимир Мономах (1053—1125) призывает их иметь прежде всего страх Божий в сердце и творить добро, памятуя о том, что дни человека на земле скоротечны и страшно умереть, не раскаявшись в своих прегрешениях. Желание записать свои заветные мысли — плод зрелых размышлений и богатого жизненного опыта — возникает у князя во время его поездки на Волгу, где он встречается с послами своих братьев и беседует с ними. Братья предлагают князю выступить вместе с ними против Ростиславичей и отнять у них волость. Если же князь не захочет присоединиться к их походу, то в случае войны пусть не рассчитывает на их помощь. Князь, огорченный междоусобицей, сидя в санях, открывает наугад Псалтырь, и, утешившись мудрыми речениями, задумывает написать книгу поучений для детей и внуков, к которой будет приложен также правдивый и исчерпывающий рассказ о его жизни.

Князь призывает своих детей не лениться и всегда помнить о том, что милость Божию можно обрести не только строгим затворничеством, монашеством и постом: достаточно совершить небольшое дело, но если оно сделано со страхом Божьим и с искренним желанием помочь ближнему, оно зачтется человеку. Князь убеждает своих детей не забывать о молитве, чем бы они ни занимались. Но при этом он призывает их не пренебрегать учением и приобретением знаний: он ставит им в пример своего отца, который «дома сидя, знал пять языков, оттого и честь от других стран». Князь старается внушить своим детям правила нравственности, укорененной в христианской вере, а также дает им чисто практические советы: всегда почитать старших; на войне не полагаться на воевод, а самим установить строгий порядок и требовать его соблюдения; в неспокойные времена никогда не расставаться с оружием; не позволять своим слугам причинять вред крестьянам; любить жену, но не давать ей власти над собой.

Рассказ Мономаха о своей жизни.

Князь говорит, что он начал самостоятельную жизнь в тринадцать лет, когда отец послал его к Ростову через землю вятичей. Это был первый поход, а всего он насчитывает восемьдесят три больших похода. Не менее ста раз ездил Мономах из Чернигова в Киев к отцу, девятнадцать раз заключал мир с половецкими князьями — и при отце и без отца, а во время войн он убил в бою около двухсот половецких воинов. Кроме того, князь — страстный охотник. Он рассказывает о том, как в Чернигове «ловил своими руками диких коней», в одиночку охотился на вепря, на медведя, на лося, на тура. При этом Мономах не взваливал все обязанности по содержанию охотничьего хозяйства на одних только слуг: «что надлежало делать отроку моему, то сам делал — на войне и на охотах, ночью и днем, в жару и стужу, не давая себе покоя».

Заканчивая повествование, князь выражает надежду на то, что его дети не судят его, ибо он меньше всего помышлял о том, чтобы похваляться перед ними своей смелостью и удалью, но хотел лишь хвалить Бога и прославлять милость Его за то, что Он оберегал его, грешного, от всех напастей. Князь призывает детей не бояться смерти, ибо только тогда человек умрет, когда будет на то Божье соизволение.

Письмо Мономаха к Олегу Святославичу.

Прислушавшись к совету своего старшего сына, который крещен его двоюродным братом, Олегом Святославичем, князь пишет ему письмо в надежде на примирение. Страдая из-за смерти сына, который был убит в битве с Олегом, князь увещевает брата и сожалеет, что тот сразу же не покаялся, когда перед ним убили сына Мономаха, как покаялся царь Давид, сказав: «Грех мой всегда передо мною». Князь советует Олегу прислать к нему сноху, вдову убитого, ибо именно так поступали их отцы и деды, когда хотели примирения. Поскольку мертвых уже не воротишь и суд приходит от Бога, а не от того, кто убил, то и обратиться надо к Богу, чтобы Он вразумил и направил стопы грешного человека. Завершая послание, Мономах говорит брату, что ищет добра всей братии и Русской земле, и заклинает его не стараться добыть насилием то, что можно получить как знак искренней заботы и кровного родства.

Києво-Печерський патерик — збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.

Літературними зразками для Симона і Полікарпа служили перекладні патерики: Синайський, Скитський, Єгипетський. Але основними джерелами Патерика були монастирські перекази і печерський «літописець», на який посилається Полікарп. Оповідання, написані ним, відрізняються більшою жвавістю, безпосередністю в порівнянні з творами Симона. Володимирський єпископ більше орієнтувався на книжні зразки, у Полікарпа сильніше фольклорна основа. Його тексти відрізняються чіткою сюжетною побудовою і цікавістю. Полікарп більш уважний до людської особистості як такий. Особливе місце в Полікарпа займають оповідання про викриття ченцями князівських неправд і про допомогу несправедливо скривдженим. Літописи підтверджують, що Києво-Печерський монастир нерідко перебував в опозиції до київського князя.

Початкова історія монастиря представлена в Полікарпом «Словом про створення церкви Печерської» Симона. Його джерелами були незбережене «Житіє Антонія», у меншому ступені «Житіє Теодосія» Нестора, «Літописець Ростовський», на який він безпосередньо посилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється в розповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одне з головних діючих осіб розповіді — варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русь при Ярославі Мудрому. Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом його батька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс є ще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки не згадані ні в Повісті временних літ, ні в «Житії Теодосія», Симон же посилається тут на «Житіє Антонія». Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в Юрія Долгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано, мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знаком Симон. Друга тема «Слова» — наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній з Печерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері.

Із шаром найдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязьку печеру. Очевидно, вона згадана в «Житії Антонія» як місце його початкового поселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про заховані там скарби, через які були убиті близько 1095 р. ченці Федір і Василь.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.