Українська література - статті та реферати

Творчість І. Котляревського в контексті нової української літератури. «Енеїда» як національний наратив

Всі публікації щодо:
Котляревський Іван

Творчість Івана Котляревського (1769—1838) є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього «універсалізму» і новим розумінням художньої творчості як спонтанного самовираження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної нормативності, утверджуючого багатоманітність художніх форм і засобів, пов’язаних як з національними традиціями, так і з вимогами нового часу, його світобаченням. Зберігаючи зв’язок із художніми традиціями попередніх епох, із стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату, яка 1789 р. була внесена до списку дворян. Діставши початкову освіту у місцевого дяка, він у десятилітньому віці вступив до Катеринославської семінарії у Полтаві. До курсу її навчання входили російська і латинська мови і літератури (згодом і французька мова), поетика, риторика, філософія та богослов’я. Вивчення поетики і риторики передбачало практикування в перекладах і наслідування класичної (античної) літератури — Вергілія, Овідія, Горація, у чому майбутній письменник, за свідченням сучасників, виявив неабиякі здібності.

У 1818—1821 рр. Котляревський був одним із двох директорів недавно відкритого стараннями М. Г. Рєпніна Полтавського театру. Він докладав багато зусиль для формування репертуару, постійно бував на репетиціях, нерідко сам переробляв тексти п’єс, здійснював велику організаторську роботу. Можна думати, що сама атмосфера театрального життя Полтави, критичне ставлення Котляревського до тогочасного репертуару, зокрема до таких псевдонародних п’єс, як «Козак-віршотворець» О. Шаховського, розуміння настійної потреби у справді українському репертуарі, стали стимулами звернення його до драматургії. У 1818— 1819 рр. були написані п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». На початку 20-х рр. ім’я Котляревського як українського письменника і громадсько-культурного діяча користувалося великою популярністю не тільки в УКРАЇНІ, а й у Росії.

Обіймаючи у 1827— 1835 рр. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу, Котляревський помагав бідним і соціально приниженим. Він був душею товариства, і красним оповідачем, і цікавим співбесідником.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим вираженням нових ідейно-естетичних тенденцій рубежі XVIII—XIX ст.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п’ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності і відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї і побут, власна точка зору при зображенні подій. Опозиційне ставлення автора до старих муз, якими, за його словами, можна б укрити «зверху вниз Парнас», слід роти як заперечення поширеної тоді у мистецтві відірваної життя класицистичної поетики. Він закликає собі на допомогу нову музу — «веселу, гарну, молоду» [ХІХ ст., с. 68 — 71].

Літературний доробок І.П.Котляревського складається з поем «Енеїда», «Пісні на Новий 1805 год князю Куракіну», а також п'єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» і перекладу російською мовою «Оди Сафо» - твору давньогрецької поетеси Сапфо.

Вихід у світ «Енеїди» став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми «Енеїда» римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.

Вергіліева «Енеїда» — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося «божественне» походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув «наизнанку» оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне наповнення. Велична Вергіліева епопея під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст.

У Вергілія все підвладне волі богів: доля героїв визначається втручанням «всемогутніх». Людина - пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів, «фортуни». У Котляревського ж - все сонячне, земне, люди діють у конкретних реальних обставинах. У світлі багатогранного життя сонм «олімпійців» виглядав кумедно, а їхні «діла» - огидними.

В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та «олімпійських вершителів» І.П.Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу, честолюбством, аморальністю, і продажна хабарницька бюрократично-канцелярська зграя, і попівство — «халтурний рід» - всі оці людські п'явки, кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, «що людям льготи не давали і ставили їх за скотів», чиновники різних рангів, судді-хапуги, «які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі», проворні купчики, що «на аршинець на підборний поганий продавали крам». Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на «вічні муки», їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам: у пеклі їх «мордовали і жарили зо всіх боків», «залізним пруттям підганяли», давали «добру хльору всім по заслузі, як котам».

Гостро-сатирично зображений в «Енеїді» сучасний поетові «Олімп». Під виглядом міфологічних «можновладців» - богів І.П.Котляревський змальовує феодально-поміщицьку верхівку тогочасного суспільства. Зевс і весь небесний «синкліт» дуже нагадують земні «високі сфери» - царське оточення, сенат, департаменти, міністерства з їхнім пихатим начальством. Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут - розпуста, паразитизм, цілковита байдужість до життя простого люду. «Священні» війни часто зумовлені самодурством «богів» і завдають вони незчисленні страждання людям.

Небесні і земні «державці» намагаються «не звіра - людську кров пролити». Вони страхом сковують людей. Але письменник проводить думку: якщо страх перемогти, то світліше стане на світі. Еней простий, із здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього. Замість побожного схиляння перед владарями Еней І.П.Котляревського зухвало звертається до «всемогутніх», до «громовержця Зевса».

Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з «недосяжного» Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. «Енеіда» осяяна світлим гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його страждання, пишається його героїчним минулим.

Соціальні симпатії Котляревського окреслені досить виразно. Поет на боці тих, кого принижували, топтали тодіші панівні верстви.

Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І.П.Котляревського були моральним осудом кріпосницького ладу, осудом, що набував виразного громадянського звучання.

Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. У боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: «Там лицар всякий парубійко». Патріотичні почуття підносять гідність людини, її честь. Всією своєю поемою І.П.Котляревський заперечував твердження, що «виняткове право» на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора «Енеїди», є «прикметою» й простих людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо.

З неповторним добродушним гумором змальовано в «Енеїді» троянців. У їхніх образах поет розкрив духовну велич народу, моральну перевагу над привілейованими верствами суспільства. Просто і мужньо юнаки Низ і Евріал віддають своє життя, коли цього вимагає вітчизна. «Козацька вдача» виявляється в поведінці троянців. Це веселі, дотепні й сміливі люди; вони завжди життєрадісні, безжурні, здатні винести на своїх плечах найбільший тягар заради інтересів батьківщини. Найсвятіше для них - бойове товариство, побратимство, вірність громадянському обов'язку, дружбі. Поет уславлює «полки козацькі», що «як гріявуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть».

Відчайдушні гуляки в «Енеїді» («пройдисвіти» і «голодранці») обертаються на справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять славу і військову доблесть, їх не ваблять розкіш і багатство; воля - ось чого вони прагнуть і заради неї готові битися до останньої краплі крові. Троянці - господарі землі, справжні її володарі. Боги ж - «олімпійці», «вседержителі» - мізерні й смішні порівняно з ними - мужніми, безстрашними, з'єднаними товариськими узами. У цьому незаперечний громадянський пафос «Енеїди» І.П.Котляревського.

Поема «Енеїда» в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя, про те, що, власне, в цьому - завдання і смисл поезії.

Живопис І.П.Котляревського цілком земний, наскрізь пройнятий «людським духом», людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає на повні груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не приховує, що песимізм, мінорний тон не в його дусі.

Новаторство поетичної творчості І.П.Котляревського виступає в поемі досить виразно. Письменник протиставляє свою музу традиційним «старим» музам, відхилим літературним канонам:

Ох, скільки муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

Поетова муза сповнена життя. Щедрою рукою майстра розкидано в поемі влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко вводяться ліричні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправдане, внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета відсвічує всіма відтінками здорового сміху - від доброзичливого гумору аж до караючої сатири.

І.П. Котляревський написав свою поему короткими, динамічними рядками, легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст одягти в дзвінку, «бадьору» форму. Віршова структура «Енеїди» - новаторська, вона утверджувала силабо-тонічну систему віршування. При безсумнівній орієнтації на ритмічні норми російського чотиристопного ямба І.П. Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і невимушено, відтіняючи комізм ситуацій і колізій.

«Енеїда» писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси - нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого Котляревського за період написання «Енеїди». Це позначилося й на поемі: від буфонади до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних образів і картин, до своєрідних романтичних барв.

«Енеїда» І.П. Котляревського сильна наявним у ній прогресивним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьківщини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея - все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми І.П.Котляревського - в утвердженні духовних сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов'ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною силою життя.

Велика заслуга І.П. Котляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством — усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.