Українська література - статті та реферати

Сучасна інтерпретація творчості Т. Шевченка

Василь Яременко «Як понесе з України...» (Непроминальна символіка Шевченкового «Заповіту»: християнський та історіософський шари).

Дослідники справедливо вважають, що поетичне мислення Тараса Шевченка наскрізь символічне. І цей символізм має глибоку наповненість. Без урахування цього знаменитий «Заповіт» і досі ще сприймається широким загалом як тривіальний (публіцистичного штибу) заклик до повалення експлуататорського ладу або як твір, де панує пафос національно-визвольної боротьби в її найрадикальніших кровопролитних формах. Суть же полягає в тому, що оригінальна художня образність та знаковість твору відразу впадають в око читачеві, але їхній глибинний зміст прочитується не відразу. «Смислова структура символу багатошарова і розрахована на активну внутрішню роботу того, хто його сприймає», — зауважує С. Аверинцев.

Шевченко не назвав свого твору «Заповітом» («Як умру, то поховайте...»), бо він, власне, таким і не був. Уміщений у кінці рукописної збірки «Три літа», вірш виконував іншу функцію: підсумувати й узагальнити в есхатологічному ключі викладене в ній. Тому лапки в назві мають позначати власне не авторську назву твору, а умовність цієї назви, яка вживається як данина традиції. Незначне захворювання наштовхнуло Шевченка на те, щоб в оригінальній поетичній формі вкотре звернутися до приспаної свідомості свого народу. В одному з варіантів автографа в 17 рядку якраз і закликалося: «Прокиньтеся ж, брати мої».

Зі змісту зрозуміло, що Шевченко, як висловилася О. Забужко, «ставив свій посмертний приділ у жорстку, прямолінійну залежність від долі своєї країни: визволиться вона — визволиться, «полине до Бога» і його душа». «Роз’ясненню» характеру цього визволення і служить уся знаково-символічна система «Заповіту». Серед символів виокремлюються «могила», «кров ворожа (вража)», «вода—ріка», «вода—море», «кайдани», «воля, окроплена вражою кров’ю», «сім’я велика, вольна, нова», «незле, тихе слово».

Ввідним знаком виступає могила, яка тут є аналогом гори. У міфології гора — найпоширеніший варіант трансформації світового дерева і сприймається як образ світу, модель всесвіту, в якому відбиті всі основні елементи й параметри космічного устрою. У творчості Шевченка саме могила символізує український космос у всьому його розмаїтті (історична пам'ять, воля, слава тощо). Могили руйнують (розкопують) як структурне ціле: вони самі розсипаються, їх насипають, вони можуть «розкриватися» перед очима нащадків. «Могили — гори на степах» згадуються в прикінцевих рядках останньої поезії Шевченка «Чи не покинуть нам, небого». Тому «поховати на могилі» — це не просто поховати на високому виднокрузі. В українців небіжчиків ховали в могилах — ямах, а на могили ходили вдивлятися у далечінь і виглядати. Лексемою «поховайте на могилі» Шевченко означив свій якнайорганічніший зв'язок із українським світом у всіх його вимірах і одночасно створив «очікувальний ефект» — сподівання на духовне воскресіння народу.

Центральним символом тут є «кров ворожа (або вража)». Давні люди зближували кров з усяким «соком життя», «вологою життя», пов'язували з найсвященнішими символами. Якщо брати символіку речовин в українських замовляннях, які сягають язичницької традиції, то в них кров, яка може іменуватися «чорною», «буйною», «лютою», «трав'яною і водяною», за частотою разюче переважає всі інші речовини. Але там вона пов'язана з мотивами боротьби за життя окремої людини і безпосередньо не несе життєтворчої функції. У «Заповіті» знак крови авторським рішенням спрямовується в зовсім інше річище. Це зроблено за допомогою водяних символів.

Вода — одна з фундаментальних стихій світобудови і світотворення, першопочаток всього. Саме цю творчу всезагальність води й використано у творі в образі священної для українців ріки. Очищувальну (для «вражої крови») функцію води—ріки заради «ніби другого народження» й використано в «Заповіті». Повернення до початкової чистоти закріплюється в поезії образом синього моря, яке в давніх українських замовляннях та колядках символізувало центричну першооснову дерева життя: «...Як се було на початку світа, не було тоді ні неба, ні землі, Тільки-но синєє море, На тім синім морі — явір зелененький». П. Куліш зафіксував, що, за народними уявленнями, коли в море впустити християнської крови з мізинного пальця, воно заспокоїться. А якщо кров «не християнська», «вража»? Тоді, очевидно, можливий зворотний вплив, що зведеться до очищення недужої крови або її заміни, як у «Чигрине, Чигрине...»

При всій глибокій закоріненості, символи крови і води в «Заповіті» мають відроджувально-офірний характер і стосуються насамперед християнських цінностей. А в християнстві вчення про Ісуса Христа як Боголюдину нерозривно з'єднане з уявленнями про його спокутну жертву: Ісус Христос — Бог, бо тільки кров'ю Бога можна спокутувати гріхи людства. Тут символіка крови пов'язана із самими основами цього релігійного вчення. За християнськими уявленнями кров Христа на Ґолгофі стікала на череп Адама під хрестом, тілесно омивала Адама, і в його особі все людство, від скверни гріха. Така сама вода й у «Заповіті» — це не вода ворожки із балади «Тополя», де вода є засобом язичницької метаморфози. «Вража кров» і споріднені з нею водяні символи «Заповіту» нагадують про спокутну жертву Ісуса Христа. При цьому слід враховувати, що спокутування у християнстві є основним поняттям, яке виражає саму сутність цієї релігії. Широта змісту перешкоджає точному визначенню. Іноді під спокутуванням мають на увазі всю справу Христову. «У Старому Заповіті під спокутуванням розуміється найчастіше звільнення народу Божого від політичного рабства. Мойсей, що звільнив євреїв від влади єгиптян, там зветься «спокутником». Старозавітний мотив спокутного звільнення цілого народу і використав Шевченко в «Заповіті», але наповнив його вже християнським, новозавітним змістом.

У Новому Заповіті «поняття спокутування набуває суто морального і загального характеру, визначається як «відпущення гріхів». Новозавітна спокутність, про яку нагадує символіка «Заповіту», спонукає до дії, бо християнська етика — передусім «теорія вчинку під кутом її морального обов'язку». В аналізованому творі Шевченка символіка речовин несе подвійне смислове навантаження: очищення, оздоровлення (ближче до язичницьких шарів) та «другого народження» й офірности (цілком християнський зміст).

Євангельське спрямування «Заповіту» остаточно закріплюється в прикінцевих лексемах, які мають християнський смисл: «сім'я вольна, нова», «пом'янути незлим, тихим словом», «вражою, злою кров'ю волю окропити». За християнським ученням, мученики, над якими Церква не мала можливостей здійснити хрещення водою, вважалися хрещеними в самому акті мучеництва, і це називалося «хрещенням кров'ю». Тому образ окроплення (властиво, хрещеним) «вражою кров'ю» сподіваної волі с нічим іншим, як завершальною символічною вказівкою: свій мученицький шлях до «сім'ї вольної, нової» Україна подолає через жертовне самооновлення і прийняття новозавітних істин. Таке донесення внутрішнього змісту символу досягається за рахунок стирання його предметної форми: «окроплення — хрещення» власною хворою кров'ю є нонсенсом, і тому набуває сенсу лише в акті жертовної дії «збування крови», себто мучеництва.

Зробимо висновки. Символіка «Заповіту» характеризується унікальною культурною закоріненістю, має релігійне (насамперед біблійно-християнське) походження і незглибимий зміст. Панорамному зображенню такими ємними засобами оновлення цілого народу на тлі окремої долі важко знайти аналогів у всій світовій літературі. Надалі слід турбуватися, щоб переклади адекватно відбивали символіку вірша й не спотворювали змісту.

Літературна спадщина Шевченка, поета і прозаїка, налічує 240 поезій, з них — 8 поем; драму «Назар Стодоля», фрагменти 2-х незакінчених драм. До нас дійшло 9 повістей із 20 написаних Шевченком, його щоденник, автобіографії, близько 250 листів.

Мистецька спадщина Шевченка-художника, яка нараховує 835 творів живописних полотен, рисунків, офортів та ескізів (з них — близько 300 не віднайдено), свідчить про те, що він був:

а) першокласним акварелістом, предтечею європейського імпресіонізму: відомо 210 його акварелей, передусім пейзажів, які за рівнем мистецької досконалості стають у ряд світових здобутків малярства;

б) блискучим портретистом-психологом: виконав 150 портретів, з яких — 43 автопортрети. Портрети, зроблені Шевченком, представляють український генотип крізь призму бачення митця-філософа: «Портрет Іллі Лизогуба», «Портрет Катерини Кейкуатової», «Автопортрет» 1840 року. Шевченку належать 20 олійних полотен, в т.ч. жанрових («Катерина», «Селянська родина», «На пасіці»), котрі також орієнтовані на представлення своєрідності національних стереотипів буття;

в) офортистом (академіком гравюри): велику популярність здобули 6 офортів серії «Живописна Україна», що репрезентують українські етнічні цінності, та 21 офорт, виконаний в останні роки життя в Петербурзі.

Твори Шевченка перекладено приблизно 100 мовами світу.