Українська література - статті та реферати

Становлення реалізму в українській літературі XIX ст.

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Різночинницький склад українського письменства 70—90-х років, його демократизм і життєпізнавальна всюдисущість спричинилися до значної соціографічної продуктивності реалістичного мистецтва.

Філософську основу реалізму складає детерміністське світорозуміння, послідовне врахування складних взаємозалежностей людини та обставин її життя. Криза романтичного світогляду й естетики проявилася в неспроможності пояснення дійсності через протиставлення особистості й світу. За І. Франком, «людський індивідум з його думками, почуттями та вчинками... па кожному кроці залежний від тисячі сторонніх впливів, від успадкованих інстинктів своєї раси, від виховання, суспільного становища, лектури, заняття, від впливу людей і природи».

Реалістична система детермінант, як її розуміє І. Франко, випливає з тієї осягненної європейським, насамперед французьким, письменством «істини, що людина — це про-дукт свого оточення, продовження своїх предків, природи та суспільства». Отже, реалістичне людинознавство базується на визнанні залежності зображуваної людини як суб’єкта існування, свідомості та вчинку від системи чинників: суспільних— реальної сукупності соціально-рольових зв’язків і міжособових взаємин; біопсихічних — ха-рактеру успадкованих від «своїх предків» властивостей натури, психофізіологічних — особливостей «розвитку... природи» як середовища побутування, так і вікових змін, що їх за зазнає кожний індивід упродовж життя; культурно-історичних — здобутків певної фази «розвитку... суспільства», його цивілізаційних норм і культурних форм [ІУЛ 3: 1997, с. 41 — 42].

Найважливішим підсумком більш як півстолітнього періоду розвитку нової української літератури було те, що в середині XIX ст. основним літературним напрямом в Україні стає поряд із романтизмом реалізм. Особливо інтенсивно процес його утвердження проходить з початку 40-х років.

Прискорений розвиток літератури, швидка зміна в ній окремих ідейно-художніх напрямів і стильових систем пояснюються сукупністю багатьох причин суспільно-політичного та естетичного характеру.

Цей процес відбувався в умовах завершення формування української нації, поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення капіталістичних відносин та наростання революційних настроїв у царській Росії. Активізація визвольної боротьби прямо чи опосередковано визначала основний зміст і характер передової суспільно-політичної думки, тенденції розвитку культури й літератури.

У перехідні 40-ві — 50-ті роки XIX ст. в українській літературі ще простежувалося своєрідне співіснування бурлескно-травестійного, романтичного і реалістичного стилів, але вже з виразною перевагою реалістичного напряму. При цьому бурлеск і романтизм не просто виходили з літературного вжитку; художньо плідні й продуктивні їх елементи засвоювалися і творчо трансформувалися в новому ідейно-художньому напрямі. Формуванню реалізму прислужилися й демократичні тенденції бурлеску, і різносторонній інтерес романтизму до української народної творчості; його ліризм та емоційність — у формі й дух протесту та героїчний пафос — у змісті.

40-ві — 60-ті роки XIX ст. були періодом інтенсивного визрівання в Україні різних політичних та ідейних напрямів у суспільному житті й літературі. Шевченко очолив представників тих орієнтацій, у яких передові суспільно-політичні та естетичні ідеї поєднувалися з глибоким соціальним аналізом дійсності в художній творчості. В руслі цього напряму розвивалася творчість Марка Вовчка, Л. Глібова, С. Руданського, А. Свидницького та ін.

Утвердження реалізму супроводжувалося посиленням уваги літератури до різних сфер суспільного життя, розширенням тематики й поглибленням соціального змісту. В літературі, крім селянина, з'являються герої з інших суспільних верств (солдат, студент, інтелігент). Зростає інтерес до життя інших народів Росії, що сприяло розширенню проблематики, стильового діапазону, творчих обріїв, утвердженню інтернаціоналістських мотивів в українській літературі. Цьому процесові сприяли й особисті творчі контакти українських письменників (особливо Т. Шевченка, Є. Гребінки, Марка Вовчка) з діячами культури інших народів.

Істотні зміни відбуваються в жанрово-стильовій системі: урізноманітнюються й збагачуються жанри (політична поезія, громадянська лірика, сатира тощо), форми повістування — від оповідної до епічно-об'єктивних. Відбувається інтенсивне становлення української прози, зокрема її великих жанрів — повісті й роману. Нових якісних рис набуває українська драматургія. У прагненні глибше й правдивіше відобразити багатогранне життя розширюється арсенал зображальних засобів, розвивається майстерність психологічного аналізу.

Помітну роль в інтенсифікації літературного життя відіграли періодичні видання — альманахи 40-х років, а згодом і перші українські газети («Зоря галицька» та «Dnewnyk Rusky») і журнали («Основа», «Вечерниці», «Мета»), «Записки о Южной Руси», альманах «Хата» та ін.

Нагромадження художнього матеріалу висунуло потребу його систематизації і критичного осмислення. Літературна критика, що сформувалась у 40-ві — 50-ті роки XIX ст., відіграла значну роль у відстоюванні та обґрунтуванні прав і можливостей розвитку української літератури, в удосконаленні її мови, утвердженні реалістичних засад.

Одним із перших у науці пов'язати процес розвитку нової літератури з традиціями не тільки народної творчості, а й спільної для східнослов'янських народів давньої літератури намагався М. Максимович. Принципово важливими були й спроби розглядати творчість письменників Східної і Західної України як явище єдиного літературного процесу.

Істотними показниками прогресу літературної критики були поступове вироблення історичного підходу до аналізу та оцінки літературного процесу в Україні (М. Максимович, М.Костомаров), виявлення генетичної і типологічної спільності її явищ із явищами російської, польської та інших слов'янських, а також західноєвропейських літератур. Значний внесок у формування естетико-теоретичних засад літературної критики та їх практичного застосування до аналізу літературного процесу і його окремих явищ зробив П. Куліш, що став першим професійним літературним критиком.

У 40-ві — 60-ті роки поступово формувалася концепція української літератури як такої, що має давні багаті традиції і засобами літературної мови обслуговує всі частини політично роз'єднаного українського народу. У виробленні цієї концепції велика роль належала історико-соціологічній і філософсько-естетичній думці, в тісному взаємозв'язку з якою відбувалося становлення української літературної критики.

У міру поглиблення зв'язків літературної критики з передовою суспільною думкою часу зростає її роль у спрямуванні літературного процесу, посиленні зв'язків літератури з визвольною боротьбою.

Історична тенденція розвитку української літератури полягла в тому, що, покликана до життя духовними потребами народу, вона в середині XIX ст. стає важливим фактором його суспільного життя, невід'ємною частиною слов'янської культури.