Українська література - статті та реферати

Розвиток української драматургії в ІІ половині XIX ст.: тематика, проблематика. Образи (І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Кропивницький та ін.)

У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого піднесення, стає одним з провідних родів літературної творчості. Це піднесення драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.

Однією з найважливіших умов, що забезпечили піднесення справді народного, високоідейного, реалістичного сценічного мистецтва, було братерське єднання передових діячів російської і української театральних культур.

Велику роль в становленні нового українського театру відіграв геніальний російський актор Михайло Семенович Щепкін (1788-1863). Початок театральної діяльності М. С. Щепкіна був безпосередньо пов'язаний з Україною, з першими творами нової української драматургії. Після вдалого дебюту на сцені в Курську Щепкін в 1818- 1822 pp. з великим успіхом виступав у Харкові, Полтаві, Києві. Разом з І. Котляревським М. Щепкін здійснював художнє керівництво Полтавським театром. За участю Щепкіна в 1819 р. були вперше поставлені на сцені п'єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», в яких він виконував ролі Макогоненка і Чупруна. Робота над сценічними образами Макогоненка і Чупруна була важливим етапом у формуванні реалістичної майстерності великого актора.

Участю у перших постановках п'єс Котляревського не обмежилась увага Щепкіна до української драматургії. Ставши згодом провідним актором Московського Малого театру, він багато зробив для популяризації «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника» Г. П. Котляревського, а пізніше і «Шельменка-денщика» Г. Квітки-Основ'яненка. В українських ролях він дав високі зразки реалістичної акторської гри.

Важливе значення для розвитку українського театрального мистецтва мав аматорський театральний рух. Його найбільший розквіт припадає на 60-70 роки XIX століття.

Серед аматорських театральних гуртків, які існували на Україні в 60-70-х роках, особливо виділялись гуртки в містах Києві, Чернігові, Полтаві, Бобринці, Єлизаветграді (нинішній Кіровоград).

Поруч з українськими п'єсами аматори виставляли чимало творів російських драматургів. Так, київський гурток, крім «Наталки Полтавки» І. Котляревського і «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, показував на сцені «Горе от ума» Грибоедова, «Скупого рыцаря» Пушкіна, «Ревизора» і «Женитьбу» Гоголя, «Грозу», «Бедность не порок» і «Не в свои сани не садись» Островського та інші.

Аматорські театральній гуртки були справжньою школою сценічної майстерності для ряду видатних діячів українського театру. У київському гуртку починали свою театральну діяльність драматург і актор Михайло Петрович Старицький (1840-1904) та його друг і соратник - великий український композитор Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). В аматорських гуртках Бобринця і Єлизаветграда вперше проявилась велика обдарованість актора і драматурга Марка Лукича Кропивницького (1840-1910). В аматорських виставах ще до виступу на професіональній сцені випробувала свої сили геніальна українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (1860-1934).

Брати Тобілевичі (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський) також починали свою творчу діяльність як активні учасники аматорських гуртків.

Перша видатна українська професіональна трупа була заснована в Києві в 1883 році. її очолив М. Старицький. Починаючи з 1886 року, гастролі українських труп стали постійною складовою частиною столичних театральних сезонів. Спектаклі корифеїв привернули до себе увагу багатьох видатних діячів російської культури, їх постійними відвідувачами були А. П. Чехов, І. Ю. Репін, В. В. Стасов, П. І. Чайковський, Л. М. Толстой.

А. П. Чехов особисто був знайомий з Кропивницьким, Садовським, захоплювався їхнім талантом. Надзвичайно високо він оцінював обдарованість Заньковецької, яку вважав геніальною артисткою.

Не менш красномовні факти свідчать про любов Толстого до українських корифеїв. Велетень російської літератури з глибоким хвилюванням дивився українські вистави, зокрема ті, в яких брала участь М. Заньковецька.

В історію братерського єднання російської та української театральних культур яскраву сторінку вписав перший Всеросійський з'їзд сценічних діячів, що відбувся в Москві в 1897 році.

Передові діячі українського театру з трибуни з'їзду проголосили рішучий протест проти приниження і прямого переслідування українського сценічного мистецтва. Їх палко підтримали російські митці. Ряд пропозицій українських сценічних діячів, що стосувались піднесення ідейного рівня, реалізму і народності театрального мистецтва, знайшли відбиток в загальних резолюціях з'їзду.

Отже, роль демократичного українського театру не обмежувалась сферою мистецтва. Він мав суспільне значення. Народний український театр був дійовим засобом у боротьбі за звільнення трудящих з-під соціального і національного гніту.

Найталановитішим представником української демократичної драматургії був І.Карпенко-Карий (І.Тобілевич) (1845-1907 рр.) автор таких видатних п'єс, написаних у дусі критичного реалізму, як «Бурлак», «Наймичка», «Мартін Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» і ін. Багато п'єс Карпенка-Карого увійшли до репертуару радянського театру. У цих п'єсах показаний хижацький характер селянської буржуазії, її жадність до наживи.

Драматургія Карпенка-Карого протистояла ворожій реалізму антинародній драматургії буржуазно-націоналістичних письменників і драматургів - Куліша, Грінченка і ін.

Разом з Карпенком-Карим писав драматургічні твори М.Л.Кропивницький (1840-1910). У його кращій драмі «Глитай, або ж павук» розкрите трагічне положення селянської бідноти, експлуатованої кулаками-глитаями.

Знамениту роль в українській драматургії епохи капіталізму зіграв М.П.Старицький. Частина його п'єс пройнята соціальними мотивами і наближається до реалістичного трактування життя різних соціальних шарів українського народу («Не судилося», «Щаслива частка», «Талан»). Ряд драматургічних творів Старицького близький до мелодрами, насиченої побутовими елементами.

У другій половині XIX-початку XX ст., не дивлячись на заборони і обмеження з боку царського уряду, росло українське театральне мистецтво, що спиралося на демократичну драматургію. У 80-90-х роках в українському театрі виросли чудові таланти драматичних акторів М.Л.Кропивницького, Саксаганського (П.Тобілевича), М.К.Заньковецької, Садовського (М.Тобілевича).

Михайло Петрович Старицький увійшов до історії української літератури як поет і драматург, чудовий перекладач російських і західноєвропейських класиків на українську мову як письменник демократичного напряму. Поет, драматург і прозаїк М.Старицький залишив багату літературну спадщину. У своїх кращих творах Старицький виступав як продовжувач реалістичних традицій Т.Шевченка. Він співпереживав соціально і національно пригноблюваному народу, частиною якого він відчував себе. М. Старицький написав більше 30 драматичних творів. Серед них є немало оригінальних драм; а більшість складає інсценування повістей і переробка для театру недостатньо сценічних п'єс інших письменників. У своїх кращих оригінальних п'єсах «Не судилося» (1881), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890), «У темряві» (1892), «Талан» (1893) - Старицький створив реалістичні картини сучасної йому дійсності. Старицький неодноразово звертався до творів Гоголя і по їх мотивах написав п'єсу «Тарас Бульба» і лібрето опери «Утоплениця, або травнева ніч». Його п'єси «Ніч перед Різдвом», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», сприяли розвитку українського оперного мистецтва. Звертався Старицький і до історичної тематики. Подіям визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького він присвятив історичну віршовану драму «Богдан Хмельницький» (1897), історичну драму у віршах і прозі «Оборона Буші», а також історичній драмі «Остання ніч» (1899).

Марк Лукич Кропивницький був засновником класичного реалістичного театру. Все своє творче життя Кропивницький був пов'язаний з народом, віддавав йому свій талант артиста і драматурга. Зразком вірного служіння народу був для нього Шевченко і кращі представники російської культури. Впродовж всієї своїй літературній діяльності Кропивницький написав близько 40 п'єс. Його багата драматургічна спадщина, окрім оригінальних п'єс включає майстерні інсценування прозаїчних і віршованих творів інших письменників. Найбільш популярними були «Енеїда» (по Котляревському), «Вій» (по Гоголю), драми (по поемах Шевченка) «Невільник», «Титарівна».

Його увагу було звернуто перш за все на зразки російської і української літератури, твори, в яких відображене життя народу. Популярність Кропивницькому як класику української драматургії принесли кращі оригінальні твори: драми «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Зерно і полова» тощо.

Більшість п'єс Кропивницького відрізняються демократичністю, злободенністю тематики, вірністю принципам життєвої правди і дотепер має пізнавальне значення. П'єси наповнені здоровим народним гумором, який вміло використовує письменник. Творча манера Кропивницького помітно відрізняється від драматургії його сучасників тим, що в ній часто переплітаються елементи комічного, гумористичного з трагічним.

Карпенко-Карий зробив перші і якнайкращі зразки нових жанрів в українській драматургії - соціальної комедії і трагедії. У літературній і сценічній діяльності Карпенка-Карого з особливою виразністю виражається органічний зв'язок реалістичної української драматургії і театру з життям народних мас, з передовою російською театральною культурою, славні традиції, якій мали велике значення в розвитку таланту письменника.

Пристрасний викривач буржуазії, поміщиків, самодержавного ладу, художник-демократ Карпенко-Карий своїми правдивими творами сприяв визвольній боротьбі трудящих проти соціального і національного пригноблення.

Карпенко-Карий створив 18 п'єс. Більшість з них є класичними зразками української драматургії. А комедія «Мартін Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» і трагедія «Сава Чалий» є зразками критичного реалізму в українській драматургії.

Творчість Карпенка-Карого росла з самих глибин життя українського народу. Теми, матеріал для сюжетів своїх п'єс письменник черпав з сучасної йому дійсності і достовірних історичних джерел.

Велика заслуга Карпенка-Карого в тому, що він в своїй творчості відобразив багато образів трудящих, розкрив їх душевний світ, їх прагнення до щасливого життя.