Українська література - статті та реферати

Автобіографізм збірки І. Франка «Зів’яле листя» («Тричі мені являлася любов», «Ой ти, дівчино, з горвза зерня». «Чого являєшься мені», «Червона калино, чого в лузі гнешься?»)

Всі публікації щодо:
Франко Іван

Збірка «Зів'яле листя» — перлина не лише Франкової, а й світової інтимної лірики. Як кожен із подібних шедеврів, силою виразу загальнолюдських, «вічних» почуттів, височінню своїх етико-моральних принципів вона не може не хвилювати і сучасного читача і вже тому є сучасною в повному розумінні цього слова.

Говорити про збірку «Зів'яле листя», мабуть, найважче в розумінні літературного аналізу. Цікаво, що твори, у ній уміщені, пов'язані з особистим життям письменника. У книзі «Тричі мені являлася любов» Роман Горак художньо осмислив цю сторону його життя. Трагічна любов Франка завдала страждань його романтичній і вразливій поетичній душі. На яких терезах можна виміряти їх зараз і хто може це зробити? Хоч і вразлива душа була у поета, успадкована від простих селян — батька-матері, та таки на той час, коли мучився він коханням, припадає створення багатьох літературних перлин, і то у різних жанрах, що вимагало певного відречення від особистих переживань.

Отже, збірка «Зів'яле листя» (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — «людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя». Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, «що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення». Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки «найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка». За палітуркою «Зів'ялого листя» — особиста трагедія поета.

Звичайно, автобіографічні мотиви у збірці посідають вагоме місце, але це не означає, що її героєм слід вбачати тільки самого Франка. Поет має право на домисел, певні художні узагальнення.

Ніжною, але безвольною є душа ліричного героя «Зів'ялого листя», що не може витримати пекельних мук нерозділеної любові, яка впилась у його серце пазурями фатального сфінкса й заслонила довколишній світ.

Коли в першому «жмутку» переважають життєстверджуючі мотиви, то в другому вони слабнуть, а в третьому герой вже розуміє, що «стелиться... в безодню шлях» («Тричі мені являлася любов»).

Чимало поезій Франка із збірки «Зів'яле листя» мають народнопісенну основу. Серед них і поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся?».

Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

На радощі світу?

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,

Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому,

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червоні ягідки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара:

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.

Отінив, як хмара.

У народній пісні червона калина здавна вважалась символом дівочої краси, ніжності, беззахисності, лагідності, стрункої грації («Та чи я в лузі не калина»). Дуб же — символом парубоцтва, сили, витривалості, чоловічої мужності («Де ж ти, дубе, ріс?»). Від народнопісенної традиції йде й Франко, трансформуючи її відповідно до нових соціальних умов.

Звичайно, червона калина символізує не тільки молоду, ніжну, красиву дівчину, а дуб — сильного, витривалого парубка. Образи поезії входять у площину того середовища, в якому перебував автор. Калина — це ніби збірний образ галицьких дівчат, для яких батьки готували один шлях — заміжжя, сімейні турботи. Є в них і сміливість, і щедрість душі, і тонке артистичне світосприймання:

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,

Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому,

Купаюся в ньому.

Але для людського щастя цього замало. Бо на перешкоді стоїть тупа несхитність тогочасних сімейних традицій, застій, плісень і рутинність, що панували в Галичині. Доля Ольги Рошкевич, її сестри Михайлини підтверджують це. Був і світлий розум, і бажання допомогти народові, і любов. Та не було сили вирватися з міщанського багна. Були жінки, які знаходили в собі сили протистояти мертвеччині, боротися на рівні з чоловіками за світлу зорю прийдешнього (Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Ганна Павлик, Уляна Кравченко), але їх було мало.

Поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся?» побудована в формі діалога, запитань, повторів, що йде від народнопісенної традиції. Не безвільність і покора, не примирення зі своїм безправним становищем повинні бути властивими жінці, бо пов'яне краса, загасне добре сяйво в очах, і буде в серці жити тільки жаль за втраченим і змар­нованим життям, бо будуть ворушити душу тільки сумні спомини...

Поезія «Чого являєшся мені...» належить до шедеврів інтимної лірики.

Цей надривно-зажурений вибух людського почуття

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

Справді чарівне враження справляє поезія. Ліричний герой у душевному сум'ятті. Його серце, сповнене великою і чистою любов'ю, страждає від нерозділеного кохання.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями...

Милий образ не покидає зранену любов'ю душу, але це приносить лише страждання. І закономірно герой у хвилину такого болю запитує свою кохану:

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, Сумні,

Немов криниці дно студене?

Та немає відповіді, продовжується мука «довгими ночами», коли лише покусані до крові губи і нервовий хрускіт пальців можуть видати те, що заховане на дні серця. А, може, кохана хоч у сні приголубить, погляне ласкавими і добрими очима? Оживе тоді змучене серце, що «марніє, в'яне, засиха», відпочине, відгукнеться на любов, і він «зазнає щастя молодого!». Хай буде так! Хоч знає закоханий, що це ілюзія, міраж, що вранці чарівний образ коханої зникне, як міфічна жар-птиця, та однак із тривожним биттям серця буде знову чекати наступної ночі...

Цей вірш, за формою найбільш віддалений від фольклору, разом з тим внутрішньо тісно поєднаний з фольклорною інтимною лірикою (маються на увазі народні пісні про кохання).

Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» має народнопісенну основу.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим жаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, — й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре,

Ти мої радощі, ти мое горе!

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Ти моя радість, ти моє горе,

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Читаючи її, пригадуємо чудові перлини українського пісенного жанру — пісні про кохання («Ой ти, дівчино, горда та й пишна», «Взяв би я бандуру...», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...», «Сонце низенько...», «Тече річка невеличка»), що за своїми мотивами близькі поезії Франка.

Але «Ой ти, дівчино...» — твір цілком оригінальний, що сяє коштовним діамантом у скарбниці української класичної інтимної лірики.

Ліричний герой поезії в захопленні від краси коханої:

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться,

й сонця не хоче!

Про свою милу юнак говорить з ніжністю, ласкою. Про це свідчать і зменшувально-пестливі суфікси (серденько, устонька). Очі любки, темні, мерехтливі й глибокі, як усіяне зорями весняне небо, запалили в серці юнака полум'я кохання. Та не тільки радощі приносить йому любов... Серденько коханої — «колюче терня», слово деколи «остре, як бритва». Та засміється вона, гляне ласкаво і той «усміх... серце бентежить, як буря люта». І радощі, і горе приносить хлопцеві його палка любов. Мабуть, це закономірно: таке воно, юне кохання — і з трояндами, і з терном на шляху. Епітет «колюче терня», безперечно, бере свій початок з народної пісні, де терен був завжди символом перешкод на шляху до щастя (пісня «Цвіте терен» та інші).



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.