Українська література - статті та реферати

Кінематографічна інтерпретація мотивів повісті «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського в однойменному фільмі С. Параджанова

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Фільм «Тіні забутих предків» став справжньою подією на світовому екрані.

«Тіні забутих предків» — кінематографічний твір. Він довго (понад півстоліття) чекав на свого інтерпретатора і знайшов його в особі талановитого майстра, митця від Бога, Сергія Параджанова. Режисер згадує: «Я давно мріяв створити фільм, у якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу «.

Знімальна група під керівництвом талановитого режисера, натхненна філософськими ідеями повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», заново пережила й відтворила її засобами синтетичного мистецтва, поєднавши актуальне з вічним, умовне (образне начало, метафорична мова) з безумовним (фотографічне фіксування зображуваного), узагальнене (притчеве) першоджерело з конкретним (національна своєрідність). Вийшов цілком оригінальний, яскраво виражений зразок поетичного кіно.

Сценаристи Параджанов та Чендей тонко відчули філософію й поезію повісті й органічно перенесли її у фільм. Якщо ж порівняти твір Михайла Коцюбинського з екранізацією, то можна побачити, як розвивався й видозмінювався сюжет. Змінилося багато деталей, що годі й перерахувати всі. Для прикладу наведу хіба що кілька моментів:

- згадка в повісті про смерть Іванового брата Олекси, придавленого в лісі деревом, виростає на екрані в яскравий вступний епізод — ним починається школа життя головного героя, зіткнення маленького Іванка із суворою дійсністю, що до кінця, як рука мертвого Олекси, буде тримати його у своїх лещатах; зустріч ворожих родів Гутенюків і Палійчуків у повісті відбувалася на вузенькій дорозі, між скелею й Черемошем, а у фільмі ворожі роди «стялись» біля церкви; по-різному змальована смерть Марічки у творах Коцюбинського і Параджанова;

- у повісті Іван двічі спускається на полонину з пасовиська, а у фільмі — раз, коли дізнається про смерть коханої; спомин у повісті про одруження Івана перетворився в кінокартині на яскравий епізод весілля Івана і Палагни. Лариса Погрібна так описує один з кадрів цього епізоду: «Площина зображення раптом неймовірно звузилась до невеликого прямокутника у правій частині екрана, де Іван із зав'язаними очима переступає поріг хати своєї нареченої, Палагни. Наступної миті відслонюється затемнена частина екрана, і ми бачимо, що то була кришка величезної скрині з Палагниним посагом. Який переконливий, місткий образ обмеженості інтересів того нового світу, що до нього увійшов Іван! Особливо в контрасті невеликого замкнутого інтер'єру цієї хати, суспіль заставленої речами домашнього вжитку — власністю хазяйновитої заможної Палагни — та залитого сонцем, вільного, широкого зеленого світу, де розквітло поетичне кохання Івана й Марічки».

Творці фільму, показуючи смерть Івана, відходять від першоджерела. У тексті Іван помирає з туги за коханою, а в екранному трактуванні головний персонаж гине від рани, заподіяної барткою підступного Юри, та від його чаклування. Чому кінематографісти змінюють кінцівку? Роман Корогодський пише: «У повісті вражає душевний стан Івана, емоційна хвиля переживань у граничній ситуації підсвідомого, несвідомого і дотичності до страшного невблаганного пробудження, коли підсвідоме очікування блаженства знищить жорстока реальність. І в результаті психічної «невагомості» Іван зірвався у прірву. Смерть. Та у фільмі це виглядало б ненатурально і ввійшло б у суперечність з естетикою абсолютної природності. І тому так ґрунтовно постановники вимальовують внутрішній стан героя, чим зуміли сягнути вершин психологізму, притаманного Коцюбинському-людинознавцеві: «А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі».

У фільмі починає розгортатися сюрреалістична візія Івана. Скрипучий звук мов би розстроєної ліри пробуджує його, і він, як у дивному балеті, стрімголов рухається за Марічкою, яка віддаляється в лісові хащі. їхні обличчя й руки неначе посріблені, що надає сцені додаткової сюрреалістичної барви — потойбічної таємничості. Крізь дивовижне плетиво реальних сухих смерек і корінців, гілок дерев, творець самого Параджанова — Іван простягає руку Марічці. Звучать її співанки. Щастя поруч — простягни руку... У ту мить, коли Іван торкнувся руки Марічки, він провалюється в тартари... І постало сакральне питання про душу Івана, питання, означене від самого початку ніби «технологічними» записами Коцюбинського («Плач твору», «Фрагменти твору»): «Як свічка згорить, так і чоловік умирає, лиш тота ясність душі лишається перед Богом»«.

Дух першоджерела живе в екранному еквіваленті: філософська глибина повісті стала основою фільму, словесні образи твору народили екранні образи-символи. Постановники фільму знайшли ключі до замка (розкриття суті твору), ті ключі — це поетичні й філософські струмені. Поетичне, образне вирішення екранізації — її основа. Вона виявилася: у філософічності фільму; його оригінальній, новелістичній структурі; у розкритті духовної суті людини, піднесенні її над марнотами та суєтністю; в насиченні стрічки фольклорним матеріалом, атрибутами народної естетики, в освоєнні могутніх пластів народного мистецтва; у яскравій живописності й пластичності; у колористичній драматургії (майже кожна новела витримана в певній колористичній тональності, що відповідає її змісту); в оригінальному музичному оформленні; в образних деталях-метафорах, фундаментом для яких служив текст Коцюбинського.

Фільм «Тіні забутих предків» по-справжньому поліфонічний і новаторський.

Музично-хореографічна інтерпретація «Тіней забутих предків» (Музика Віталія Кирейка, лібрето Наталії Скорульської та Флоріана Коцюбинського.)

Композитор передав поетичний струмінь безсмертного творіння майстра слова, використавши музичний фольклор карпатських верховинців, темпераментні коломийки, своєрідні поспівки, мотиви, що копіюють звучання трембіти тощо. Щедре використання гуцульського фольклору допомогло Віталію Кирейку мовою музики переказати духовне багатство душі головного персонажа Івана Палійчука, його почуття й переживання, красу й легку грацію Марічки, її безмежну любов до Івана, внутрішню суть примітивної Палагни й гордовитого мольфара.