Українська література - статті та реферати

Лірика О. Олеся («Айстри», «О слово рідне! Орле скутий!» та інші)

Олександр Олесь — природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому «з журбою радість обнялась», не чужий сучасному читачеві.

Після свята в Полтаві на честь відкриття пам’ятника Котляревському О. Олесь усвідомив себе українським поетом, «здебільшого громадянським, й репрезентантом української інтелігенції того часу». Саме це усвідомлення дало поштовх буйному розквіту творчості Олеся в 1905—1907 роках. Недаремно його називали співцем революції 1905 року:

У революції Олесь бачив надію на національне відродження України. Іноді він навіть піднімався до думки, що національна боротьба неможлива без соціальної, але йому бракувало чітких ідейно-суспільних поглядів. Поет так і не зміг визначити соціальної суті революції. Настрої поета різко змінюються від бойових, закличних до трагічних:

О. Олесь і сам не знав, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Звичайно, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все повторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливаються в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правдиве. А що таке правда життя? Вона у постійній зміні почуттів, у взаємозв’язку радості й туги. О. Олесь пише про це так:

Тему журби і радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри». Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й примарного щастя, інші ж, навпаки, — борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити марно. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не коритися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, по-справжньому олюднена автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається людині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.

У поезії «Слово рідне! Орле скутий!» Олесь не оспівує слово, як у попередньому вірші, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку — сонцем. Сонце і меч — протилежні символи. І це не є свідченням мінливості думки автора. Слово, в розумінні Олеся,— це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. І сила слова в тому, що слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. О. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.

Для Олександра Олеся доля рідної землі, як і його особиста, невіддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опинився в еміграції, його надія так і не піднялася до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився кревний зв’язок, який живив творчість Олеся. А без рідного краю він перестав бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе, хоча ще в 1907 році писав:

Я в полі буду сам стояти,

Шаблі ворожі відбивати.

О, не лякайте! В мене крила,

В крові — огонь, в душі — любов…

У багатьох своїх поезіях О. Олесь використовує принцип теза — антитеза: журба — радість, життя — смерть, пам’ять — безпам’ятство, боротьба — упокореність. Як нероздільні ці поняття, так і творче єство поета невіддільне від його людської долі. Чим жорстокіше життя — тим загартованіше слово, міцніша віра. Улюбленець долі навряд чи стане справжнім митцем. Він не знає, що таке вибір, бо за нього вибирає життя. Однак, лиш вибираючи між славою і честю, правдою і вигодою, нарешті, життям і смертю, росте сумління. Чим глибше його коріння в людській душі, тим праведніший вибір. Якщо людське сумління німе, то сумління поета має гучний голос, який озивається до мертвих, живих і ненароджених, до земляків і чужинців, щоб утвердити істину істин: світ вічний і могутній для людини в щасті і в стражданні.

Олександр Олесь звичайно знав, що не буде іншої весни, іншої любові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з «журбою радість обнялась». Можливо, іноді поет шкодував за тим, як склалося його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього свого подиху. Олесь любив життя і знав йому ціну. Про це свідчать останні поетові рядки:

Життя минає, наче сон

У пущі, серед лісу.

І вже чиясь страшна рука

Береться за завісу.

Постій! Ще вечір не погас,

Ще певний шуму праліс.

Ще серце кров’ю не зійшло,

Пісні не доспівались!

У художнє вирішення традиційної для української літератури теми про роль поета і поезії в суспільстві О. Олесь вніс свій вагомий внесок віршами «Рідне слово в рідній школі», «О слово рідне! Орле скутий», «О правда! Мій народ смішний безкрає...». Ці твори засвідчують, що поет глибоко перейнятий долею свого народу. Збереження національної самобутності народу він вважав своїм обов'язком.

Турбота поета про долю рідного слова, «чужинцям кинутого на сміх», особливо гостро поставлена у поезії «О слово рідне! Орле скутий!» Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з глибокою задушевністю, ліричністю. Вже у другій строфі значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.

Особливою ліричністю, ніжністю сповнені вірші О. Олеся для дітей. Поезія «Сон» — це казка, яку переживає дівчинка. Увісні вона потрапляє в ліс і зачудованими очима спостерігає «шалений танок» — кружляння мушок, цвіт метеликів у травах, знайомиться зі звірятами (поваж'ним борсуком, ведмедем «рудим та волохатим», вовком-сірком). Під звуки кобзи павука все те товариство починає забавлятися так, що й поважні дерева не втерпіли. Вони повисмикували із землі свої ноги і «ну садити гопака». Тремтливе прощання із лісовими друзями перериває матуся словами: «Вставай, вже сонечко зійшло».

Уміння поета створити настрій (у творах для дітей він поєднаний із глибоким розумінням дитячої психології), одухотворення (олюднення) природи, використання народнопоетичних засобів: символів, епітетів, порівнянь — забезпечують глибокий ліризм творів О. Олеся.