Українська література - статті та реферати

Трагедія людини, роздвоєність її душі в новелах М. Хвильового «Я (Романтик)», «Мати»

Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933) справила значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.

Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтизму, роман-тики вітаїзму (активного романтизму). У «Синіх етюдах» вирізнялися такі героїко-романтичні новели, як «Кіт у чоботях», «Солонський Яр». Ранні новели відбили прийняття М. Хвильовим своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготривалим.

В оповіданні «Кіт у чоботях» письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: «Товариш Жучок дочитала - прочитала «Что такое коммунизм» (без автора) і тільки». Уже тут зазвучали ноти сатири. Письменник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М. Хвильового одне з чільних місць займає образ «загірньої комуни», який має мало спільного з народжуваним «новим світом», тобто радянською дійсністю.

У кожній новелі М. Хвильового є герой, поставлений перед вибором. Автор розглядає всі можливі варіанти розв'язання цієї проблеми: інколи персонажі здаються і пливуть за течією, інші відстоюють свої переконання до останнього подиху, дехто навіть не помічає, що давно вже зрадив вимріяній ідеї, а ще хтось у намаганні довести свою вищість утрачає людяність. Найцікавішим з цієї точки зору є оповідання з іронічною назвою «Я (Романтика)», безіменний герой якого розривається між виконанням революційного обов'язку і збереженням моральних принципів, які має кожна людина.

Микола Хвильовий потрапив у жорстокий світ революційного перетворення дійсності, де немає місця любові до людини, ніжності, добра. У цьому світі панує жорстока необхідність насадити новий лад і знищити всіх непокірливих, усім розпоряджається «чорний трибунал комуни». Та хіба ж можна без наслідків, вільно відкинути ту частину душі, яка здатна сприймати красу, жаліти й любити? Важко, навіть якщо тебе ведуть до цього рішення через злочини, насильство й убивства. Тому так різко відчуває персонаж оповідання свою провину: «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!!» Людська душа не має ціни, тому смертний вирок одному є вироком мільйонам душ, це вирок собі, в першу чергу.

Герой намагається врятуватися від безглуздого самознищення у своєї матері, де затишно і спокійно «горить лампада перед образом Марії», де квітне м'ята, де «ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору», де мати завжди пожаліє свого «м'ятежного» сина. Та доводить письменник, що не можна жити із роздвоєним сумлінням. Якщо одного разу ти став на кривавий шлях винищення собі подібних, то вороття не буде, не можна бути слугою двох панів. Жорстока дійсність поглинає головного персонажа. Він усвідомлює це, коли «схопили нарешті й другий кінець» його душі — коли на революційний суд привели рідну матір.

Усвідомлюючи часто невинність «обивательського хламу», тобто тих, кого вони прирікали до розстрілу, чи зможе він помилувати свою неньку, чи зможе показати свою слабкість перед жорстоким доктором Тагабатом, перед тупим виконавцем волі трибуналу — дегенератом? Ні, страх перед власною загибеллю, страх виявити себе не вірним революційній ідеї перевершує синівську любов. Письменник показує нам вагання свого персонажа, що в цей час знаходиться ніби поза свідомістю: він не тямить, що робить і куди йде. Жорстокі виконавці революційної волі дають йому шанс поступитися переконаннями, уже й доктор Тагабат відступає від неминучості вироку, але вибір зроблено: мати стає жертвою на вівтарі революції. Нечуваний вчинок, страхітлива жорстокість. Та це правдива картина подій революції та громадянської війни.

До вбивства матері, я вважаю, ми можемо говорити про трагізм особистості, поставленої перед вибором, але із убивством найріднішої людини особистість зникає, залишається лише звіряча сутність істоти.

Микола Хвильовий вважав себе справжнім революціонером, але його вибір був іншим — краще припинити своє існування, ніж коїти злочини, прикриваючись високими ідеями революції.

В оповіданні «Мати» Микола Хвильовий змальовує образ жінки, сини якої опинилися по різні боки барикад у роки громадянської війни. Мати все робила для того, щоб Остап і Андрій виросли хорошими людьми. Вона повірила в революцію, її гуманістичне начало, вибух сімнадцятого зазвучав для неї божественним органом,…для матері революція була чарівним бальзамом. Вона посвіжішала,…з надією дивилася в теплу легко—бірюзову далечінь. Йшли дні, роки, і ось як грім серед безхмарного неба: Андрій відступав з рідного містечка, а насідав на нього рідний брат Остап…У хаті матері, на горищі, переховується Андрій, на подвір’ї зі своєю бандою спить сп’янілий Остап. Мати хоче врятувати синів. Вона умоляє Андрія тікати, але в «присмерках місячної ночі бачить в очах сина підозрілий блиск і розуміє: Андрій задумав убити Остапа.» Мати жертвує своїм життям: Андрій убиває її в ліжку. Убиває цинічно й жорстоко («мати навіть не могла скрикнути»). Уже перший удар переніс її в інший світ, а Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить Остап, наносив сокирою все нові й нові удари, виконуючи свій громадський обов’язок.