Українська література - статті та реферати

Голодомор у творчості письменників української діаспори (У. Самчук «Марія», В. Барка «Жовтий князь»)

Всі публікації щодо:
Барка Василь
Самчук Улас

Історія українського народу позначена безліччю трагедій і лихоліть. Та найстрашнішим нещастям українців став голод 1932 — 1933 років.

І лише в незалежній Україні ця тема набула широкого розголосу. З’явилися численні публікації в пресі, історичні дослідження, збірники документів і матеріалів, спогади очевидців.

першим художнім твором в українській і світовій літературі про велику трагедію віку був роман «Марія» Уласа Самчука, написаний за кордоном безпосередньо по гарячих слідах страшної катастрофи. Цей видатний в українській літературі художній твір «вперше оприлюднив сенсаційну для свого часу тему — сувору правду про голодомор 1932 — 1933 рр., що виник внаслідок примусової колективізації й знищення більшовиками справжніх господарів землі, споконвічних духовних і моральних традицій, які були каталізатором життя людини — трудівника, основою менталітету нашого народу і, врешті, самого його існування [10, с.7]».

Побіжно згадували велику трагедію віку, не вдаючись до глибокого аналізу подій, М. Стельмах («Дума про тебе», «Чотири броди»), О. Гончар («Прапороносці», «Людина і зброя»). Коли ця тема стала відкритою, з’явилися правдиві книжки про голодомор А. Дімарова («Самосуд», «Тридцяті»), А.М’ястківського («Одеса-мама»), науково — документальні дослідження Б. Хандроса «Мор», А. Маняка й Л. Коваленко «Голод —33» та інші.

Та найбільш вражаючим і масштабним за охопленням життєвого матеріалу й глибиною розкриття національної трагедії українців був і до цього часу залишається роман письменника української діаспори Василя Барки «Жовтий князь», написаний ним у 1961 році. Разом із романом Уласа Самчука «Марія» він є справді видатним художнім досягненням у розкритті причин, страшних фактів і наслідків мору століття. Якщо У. Самчук аналізує насамперед витоки великої народної трагедії, то В. Барка, художньо узагальнюючи документальні матеріали страшного злочину тоталітаризму, «подає безліч жахливих картин цього Апокаліпсису, через кожну особистість, людську долю, вчинок, моральну позицію відтворює образ цілого народу в певній історичній конкретиці» [10, с.1].

Роман «Марія»

Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.

З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої — гинуть. Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії — найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої голодної смерті вона — Марія.

Початок твору — звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасливої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.

За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерiйого середульшого сина Максима, — зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землі, повернули його у звичайне селянське русло.

Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп'ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви — усе обiйстя. Перед самою Марiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат, i просить у неї прощення за свiй злочин.

Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi. У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в українських творах дiйство: Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєва позицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху.

Таким чином, голодомор у розумiннi письменника — закономiрне звiрство сталiнської влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов'язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше — фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний «по гарячих слiдах», роман не містить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу. Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона образ-символ багатостраждальної, сплюндрованої України.

Наймолодший Маріїн син Лаврін, як найпорядніший, найлюдяніший, свідомий національно, стає жертвою більшовицьких репресій. Трагедія Маріїного роду відбувається день за днем. Єдина дочка з маленькою дитиною гинуть у голодних муках. Середульший син, ледачий і неслухняний Максим, стає більшовицьким катом, глумиться над одвічною народною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння. Саме він символізує руйнівну антигуманну суть комуністичного лжемесіанства.

Убивши сина-відступника — одного з винуватців національної трагедії, Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, не знаючи, що збожеволіла і ошаліла від голоду дочка наклала на себе руки, задушивши перед тим своє дитя.

Роман «Жовтий князь» — книга «українського Апокаліпсису».

Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi «Жовтий князь», придумавши символiчний образ Жовтого князя — демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.

Саме про становище села розповiдає роман «Жовтий князь». Автор глибоко розкриває ту проблему. Залишившись без хлiба, село голодувало. Люди не тiльки поїли усiх собак, щурiв, домашнiх тварин, а почали перетворюватись на канiбалiв.

З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар:

вересень — розбоєнь

жовтень — худень

листопад — пухлень

грудень — трупень

сiчень — могилень

лютий — людоїдень

березень — пустирень

квiтень — гумень.

Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу… Дехто iз селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста.

З метою яскравiшого, переконливiшого змалювання картин голодомору письменник використовує цiлий ряд образiв-символiв. Мiсяць — мов карб, мiсяць — мов крейдяна печатка на блакитний папiр, мiсяць — як нагайка проти каїнства. Асоцiюються цi порiвняння iз легендами та повiр'ями про Каїна i Авеля, переростають у символ бiблiйної кари за зло. Символiчним i вражаючим є той факт, що руйнацiя духовностi йде разом iз фiзичним знищенням людей. Чи не найяскравiший приклад i доказ цього — руйнування сiльської церкви: «Дзвiн летить, як блискавка; свiтнув, обкинутий сонцем, i з громовим гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi… Нечутно, але з страшною луною духовною вiдгукнувся той звук навколо — в цiлому селi. Стало сумно, як пiсля пожежi».

I створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-бiла гама допомагає ще чiткiше, повнiше i яскравiше вiдтворити на сторiнках роману народне горе. Жовтий колiр збуджує апетит, чорний i бiлий заспокоюють, нейтралiзують усi почуття. Жовтий — ненаситнiсть, спустошенiсть, а у поєднаннi iз словом князь утверджує зверхнiсть, могутнiсть, непоборнiсть i повновладдя. Уявляється мiфiчна iстота, подiбна до гоголiвського Вiя, що своїм поглядом все спопеляє. Тож створивши правдиве полотно — роман «Жовтий князь», автор вiдповiв на своє запитання: «Чому?» Український народ має спокутувати свiй грiх, який полягає у вiдступництвi вiд вiри, неординарному ставленнi до Бога, руйнуваннi храмiв, закриттi їх, масовому гонiннi вiруючих. Роман-хронiка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває свiтовi болючу правду про тоталiтарну систему, яка нищила все свiтле й гуманне на своєму кривавому шляху, «пожирала своїх дiтей», бо сама була «жовтим князем».

Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський — родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiвни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Все це панорама життя сiм'ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi — пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi — буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Христина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами — дорослих, казками — дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого. Це вiн дає влучнi назви людям i нелюдам, залежно вiд того, як вони заробляють свiй хлiб на прожиття: хлiбо-труди, хлiбо-куси, хлiбо-проси, хлiбо-вози, хлiбо-дани…

Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранником i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони — люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона — християнська вiра в Бога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна — партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого «свiтлого майбутнього». А тому гостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав? Адже його мовчання — це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхто б i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. Нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєї нацiї найголовнiше — вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, а iнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх. Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш — ти вже не людина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого. А чи замислювались ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка в обох?

Василь Барка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицька влада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Перший удар прийняла звичайна селянська хата: пiд час обшуку все розгромили, розкидали. Це було першим кроком до знищення, бо хата для селянина — це надiйне родинне гнiздо, запорука миру, достатку, оберiг. А її зруйнування — це початок власної смертi, як фiзичної, так i духовної. Другий удар спрямовано на ламання вiками усталеного українського сiмейного устою, обрубування родинних коренiв. Поступово вимирає сiм'я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник — батько не здатен утримати родину. Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники, крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого — починається людоїдство. Хоча людьми править у час голоду зло, страх, безнадiя, але ж людяностi бiльше. Люди, як можуть, підтримують один одного.

Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.

Головні події, зображені у творі, відбуваються в с. Кленотичі. А за цим селом — уся замордована Україна. В центрі розповіді — хліборобська родина Катранників: батько Мирон Данилович, його мати Харитина Григорівна, дружина Дарія Олександрівна і троє їхніх дітей: Миколка, Андрійко й Оленка, Поряд з ними односельчани, такі ж хлібороби — «гурт худих дядьків». По інший бік — Григорій Отходін, столичний партпрацівник, його помічник Шкрятов, «партійці й сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах».

Такий обнадійливий символічний фінал роману «Жовтий князь». Духовне його наповнення спонукає нас до гордості за українську націю, в дітей якої навіть голодна смерть не може вбити найголовнішого — людяності і любові.

Порівняльна характеристика романів

Отже, як ми бачимо, обидва романи торкаються теми голодомору в Україні, що відбувся у 1932—1933 роках. Головними героями письменники обрали простих українців — селян, але через призму голодомору кожен зобразив різні речі. Символи та образи у кожного автора були свої. Не зважаючи на те, що тематика одна, але світло вийшло інше.

Не варто робити висновки, що зображуване у творців є різне. Особисто я вважаю, що воно є гармонійним доповненням одне одного. Адже розкрити всі образи одночасно неможливо, і, до того ж, кожна людина бачить одну й ту ж саму подію з різних сторін. Кожен творець, маючи перед собою полотно, творить у своєму стилі, незважаючи на те, що тема шедевру є одна.

Так, зображуючи Марію, Улас Самчук вдається до образу жінки, який завжди викликав асоціації добра, тепла, надії, уособлення світла та народжуваності, материнської турботи. Через цей символ він зобразив Україну. Адже головна героїня роману — жінка. Марія померла від голоду. Так символічно «померла» і Україна в той період. Цікаво і те, що автор зазначає точну кількість днів життя Марії, тобто вдаючись до хронологічної точності. Улас описує все життя головної героїні від днів її народження і до самої смерті. Як ми вже встигли переконатися, жіноча доля Марії була сповнена болем, тяжкими сірими буднями та тугою. Можна виділити першу сюжетну лінію — це життя Марії. Протягом роману ми переживаємо разом з нею спочатку втрату справжнього кохання, а потім і біль від зради, невдалий шлюб, втрата дітей, що народжувались і помирали, побої чоловіка, якого вона кохала та чекала все життя, втрата сина на війні, самогубство улюбленої та єдиної доньки, вбивство ще одного сина руками чоловіка. А другою лінією сюжету є голодомор, який накладається на першу. Тобто роман починає свою розповідь не з теми голодомору, а простого життя жінки. Можна припустити, що основою роману таки є життя жінки, а сюжет голодомору був наче ще одним доповненням, ще одним «зерном нещастя» в долі Марії. Але, як виявилося, це «зерно» впало не тільки на її долю, але і на долю всіх селян України. Таким чином, через призму життя жінки автор розкриває тему голодомору, який «добив» жінку, залишивши помирати її в самотності, в холодному будинку, як і багатьох інших. Голодомор, який прийшов і нещадно поставив крапку в багатьох долях. Нібито такий собі сюжет завершення життя Марії, кінець в якому автор зображує саме голодомор, аби закарбувати це жахливе явище, що з’явилося в Україні, аби розповісти його всьому світу та записати в історію. Користуючись сюжетом життя української селянки, автор показує криваві пазурі голодомору, якими він розривав людей та жер, набиваючи свою горлянку роботящими тілами, які мали свої мрії та надії на яскраве, щасливе життя.

Якщо брати до уваги роман Барки, то там трішки інше «світло». Автор використовує у своєму романі справжні архівні дані, які він зібрав. Головними героями Василь обрав звичайну українську сім’ю, яка попала в хижі пащі голодомору. Але, на відміну від Самчука, Барка не вдається до зображення жіночих символів та розгляду жіночого життя. Тема голодомору у творі присутня з самого початку до самого кінця. На сторінках ми зустрічаємося з проблемами виживання. Автор бере до уваги проблеми сімей, які намагаються вижити. Барка яскраво описує, як забирали їжу, рили землю у пошуках «харчових скарбів», перевертали всю хату в пошуках їжі. Як люди гинули та падали прямо на вулиці. Коли люди були ладні вбити один одного ради їжі. Масові випадки канібалізму. Автор яскраво дав зрозуміти, що це за закон, який отримав у народі назву «закон про п’ять колосків». Дав зрозуміти, що буде, якщо десь заховати хоч жменю зерна або сказати «криве» слово про владу. Тобто, в творі Василя Барки українська сім’я є лише допоміжним засобом для зображення голодомору, а «основною картиною» роману є голодомор. Адже письменник більше вдавався до опису подій, які відбувалися на «вулицях голодомору», а не власними переживаннями сім’ї. Автор дає й характерну назву роману «Жовтий князь», для того, щоб розкрити не тільки правдиву картину смерті, але й зобразити «сатану» цього «балу мертвих». Автор не випустив з уваги того моменту, що влада приховувала справжні дані, приховувала існування голодомору в Україні. Адже сусідні країни, дізнавшись про це, намагалися надати допомогу помираючому від голоду народу. Але все це ретельно приховувалося та подавалася інформація за кордон, що все нормально та геноциду ніякого немає. Але Барці вдалося розкрити цю тему в усіх її кольорах, не приховуючи жодний відтінок.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.