Українська література - статті та реферати

Гуманізм творчості О. Гончара («Прапороносці», «Собор»)

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Твори Олеся Гончара відомі далеко за межами України, їх перекладено більше як 40 мовами світу, багато разів вони перевидавалися, завоювали широке коло читачів і шанувальників. Мову і літературу викладав у нього старий досвідчений учитель, який прищеплював молоді «палку любов до рідного слова, красного письменства».

В ті роки пише оповідання, повість «Стокозове поле», наукове дослідження про «Мойсея» Івана Франка, збирає матеріал для роману про Григорія Сковороду. Там же, в університеті, потоваришував із поетом, а пізніше автором відомого роману «Вир» Григорієм Тютюнником. Разом підуть на фронт у складі студентського батальйону.

Перше бойове загартування сержант-мінометник Олесь Гончар одержав у боях за Київ, на річці Рось. Там уперше було його і поранено в липні 1941, вдруге восени, між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він із гвинтівкою в руці дорогами війни аж до Праги. Олівець і блокнот виймав лише в короткі години перепочинку. Тоді писалися вірші, які охоче друкувала фронтова преса, бо були в них думки і переживання звичайного солдата.

Швидше хотілося взятися за перо, почуття, пережиті на війні, побачене там переповнює душу, збурену уяву. Сторінка за сторінкою пишеться перша велика річ — майбутній роман «Прапороносці», але раптом усе творче натхнення могло безповоротно затьмаритися. 1946 р. в журналі «Україна» друкується блискуче романтичне оповідання О. Гончара «Модри Камень».

1960 р. з'являється роман «Людина і зброя», удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка в 1962 р. Усі нагороди накладали певні зобов'язання на митця. Але, на щастя, не засліпили його. По-перше, ці твори органічно вписалися в літературу «шістдесятників». Написані були наче зовсім молодим автором, а не загальновизнаним метром, який не дуже переймається зобов'язаннями і не турбується за своє майбутнє. Це була якась дивовижна пора, коли друге цвітіння переживали П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко.

Роман «Собор».

1968 року з'явився його славнозвісний «багатостраждальний» роман «Собор». Твір цей мало не скинув із п’єдесталу визнаного вже владою класика соціалістичного реалізму. Автора «ретельно» розкритиковано, а «Собор» на двадцять років став забороненим, тим самим викликаючи ще більший читацький інтерес.

Своєрідність індивідуального стилю Олеся Гончара

Дослідники однією з рис творчого почерку Олеся Гончара називають планетарність мислення. Її треба виділити насамперед, бо вона багато в чому визначає ідейно-тематичну спрямованість майже всіх його романів. У них порушено важливі суспільні проблеми, пов'язані з наступом на людську цивілізацію науково-технічної революції, збереженням природи, історичної пам'яті народу. Його герої ніколи не обмежуються виробничими чи сімейними інтересами. Вони задумуються над сенсом людського життя, їх хвилює недосконалість довколишнього світу. Гончар намагається в звичайному, реальному «вловити незвичайне», «знаходити небесне, вічне» і передати це через усю тканину твору, а насамперед через змістовну, яскраву художню деталь, яка може набрати значення поетичного символу, нести в собі певну поетичну ідею. Таку роль у стильовій палітрі митця виконують, наприклад, образи тронки, «залізного острова», собору, морського причалу, циклону та ін.

Майже всі твори Олеся Гончара містять чимало ліричних і публіцистичних відступів, у яких прямо висловлюється його думка, пояснення тих чи інших подій. Звичайно, вони значно знижують рівень художності твору, але водночас надають йому полемічної гостроти, підсилюють актуальність, допомагають виділити саме ті проблеми, на яких хоче наголосити автор. Взагалі ці риси Гончаревого стилю — поетичність, романтична піднесеність, публіцистичність — відповідають його естетичному кредо, його світоба-ченню і розумінню специфіки художньої творчості. За світовідчуванням був близький до Олександра Довженка.

Там важливі суспільні, морально-етичні проблеми максимально правдиво передано розтлінний дух національного нігілізму, пристосуванства, кар'єризму, засилля і сваволю партійних бюрократів, інтелектуального невігластва чиновників — все це дедалі більше запановує в суспільстві, але про що писати було заборонено.

Після позитивних відгуків у тодішній пресі було влаштоване публічне шельмування «Собору» і його автора. Хоч роман і схвалили читачі, бо вголос провідний прозаїк чесно говорив про болючі проблеми, його заборонено офіційною владою, вилучено з книгарень і бібліотек.

За жанровою своєрідністю «Собор» є проблемно-філософським романом, у якому важливі соціальні і національні проблеми розглядаються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.

В центрі твору — проблема духовності сучасної людини, сучасного українця. Тому вона так тісно пов'язана із проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам'яті, національної гідності і національного нігілізму, відступництва від свого народ.

Роман складається з багатьох розділів, у кожному з яких розповідається про одного з героїв. Та всіх їх об'єднує образ собору. Він став справжнім художнім відкриттям Олеся Гончара, сприйнявся як болюче попередження для всіх українців. Саме через цей образ автора так гостро критикували, а твір заборонявся довгий час. Собор — як історична реальність, архітектурний пам'ятник доби козаччини. Він — свідок багатьох важливих історичних подій, змін різних влад. У своєму ставленні до нього кожна виявляла своє істинне обличчя. Був складом зброї, складом комбікорму... Тепер, обдертий і вицвілий, стоїть сиротою (навіть охоронну табличку знімають!) і чекає нової долі: горе-правителі в особі Володьки Лободи взагалі хочуть його знести, а на звільненому місці збудувати «кафе для трудящих». У творі наявний також собор як художній символ самої України, її духовності. Собор для зачіплянців став ніби частиною їх самих, вони підсвідомо звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захистку в найтяжчі хвилини свого життя. Собор — ніби остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека. Доба НТР пропонує інші орієнтири, моральні правила — чи ж убереже сучасна людина в собі дух свого народу, чи ж захистять собори власних душ? Над цими актуальними і сьогодні питаннями розмірковує письменник на сторінках свого роману.

«Собор» Олеся Гончара не став так званим виробничим романом у дусі соцреалізму. «Собор» — зразок новітнього філософсько-політичного роману. Про це свідчить його художня структура. Композиційним центром, який виконує провідну ідейно-естетичну роль у ньому, служить не образ-персонаж, не студент Микола Баглай, а образ-предмет, архітектурна будова — старовинний козацький храм. Але козацький собор — це не просто архітектурна пам’ятка, він водночас є художнім виявом піднесеного, урочистого стану людської душі, втіленням багатства і величі народної художньої уяви. Собор так чи інакше присутній у всіх частинах роману, його бачать, ним милуються багато персонажів твору.

Найважливішими ознаками індивідуального стилю Олеся Гончара є органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу, філософське заглиблення у найскладніші проблеми сучасності, ліричність образів і розповіді, постійні пошуки позитивного ідеалу, оригінальність художнього мислення. Характерною особливістю його творів є гумор, прозорість і глибоке смислове навантаження художнього слова, лаконізм вислову, свіжі, своєрідні образи-символи, неологізми тощо. Проза письменника цікава своєю поетичністю, адже джерелом лексикону його творів було живе народне мовлення. Мова його творів — один з найкращих зразків сучасної літературної мови.

Основним об'єктом дослідження Олеся Гончара є людина, її внутрішній світ. Людські вчинки і людські помисли, людська велич і людська чистота — ось чим захоплюється письменник. Він обвинувачує як загальнолюдське зло, так і антиморальні прояви окремих людей, вважаючи, що найменша підлість може згодом призвести до великої біди, до трагедії багатьох людей або навіть людства в цілому. Вболівання за долю людини, високий патріотизм і гуманізм — найяскравіші ознаки творчості Гончара. Але Митця турбує не тільки доля рідної країни та українського народу, а й доля всього людства. Вже в своєму першому творі — трилогії «Прапороносці» — устами своїх героїв він гнівно засудив війни і все те зло, що вони приносять людству.

О. Гончара «Прапороносці»

Війна... Війна — це завжди трагедія. Трагедія народу, трагедія людини, трагедія душі... Війну можна порівняти з іспитом з предмета, що має назву життя. І головними його вимогами є навіть не глибокий розум, а безстрашне серце, добра душа та сталева воля. Війна не визнає жінок чи чоловіків — для неї залишаються тільки воїни...

Кожна людина на війні — це лише маленька краплина в океані захисників-героїв. Нехай не всім з них звання Героя було присвоєно офіційно, але для нас вони назавжди залишаться саме Героями, навіть без зірочок. Звичайно ж, вони могли б відповісти, що просто виконували свій обов'язок. Що ворожі амбразури, закриті молодими серцями, — вчинок щоденний, а не подвиг...

Але як важко усе це зрозуміти людині, що справжньої війни не пережила, що живе, хоч і не в найкращий, але мирний час. Так, ми багато придбали, тому що не зустрічаємо світанки в окопах і не вмираємо мільйонами. Але й втрата наша безмежна: мир чомусь не виховує нас патріотами, ми не знаємо справжньої дружби, нам не відомий той неповторний смак пайки хліба, ми не вміємо цінувати життя.

Саме вони, вмираючи сотнями на день, крокуючи завжди в одній шерензі зі смертю, як це не парадоксально, знали справжню вартість людського життя. І це знання допомагало льотчику іти «на таран», піхотинцеві залишатися в окопі із гранатою, чекаючи на ворожий танк, а мінометнику бути поруч з мінометом до останнього подиху. Це не було непотрібним самогубством з їхнього боку, це було сенсом всього їхнього життя. І в ті останні секунди кожен з них розумів, що народився саме для цього моменту. А значить, життя прожито не даремно...

Ось де вона захована — краса воїна-визволителя: у самопожертві. Не приналежність до арійської раси, не політичні погляди звеличують людину, а такі, на перший погляд, банальні речі, як доброта, любов, віра, надія.