Українська література - статті та реферати

Розвиток течій раннього модернізму

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Ранній модернізм — умовна назва ранніх модерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і передували остаточному формуванню модернізму як нового культурного напряму. Ранній модернізм уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя». Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як «засіб суспільного прозріння і виховання», а як вияв творчої свободи митця. Незалежна і духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження і самоспоглядання.

Ранній модернізм пориває з традиціями реалізму і натуралізму XIX ст. Однак зовсім іншим було його відношення до романтизму, систему якого він не відкидав, а, навпаки, використовував як вихідну. Зачинателями раннього модернізму були, як правило, пізні романтики (Ш.Бодлер, Леся Українка та ін.). Не випадково в Німеччині та Австрії явища літератури кінця XIX ст. об’єднували під спільною назвою неоромантизму. Від романтизму ранні модерністи перейняли несприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу і мистецтва, поетику контрасту й антитези.

Перехід від однієї культурної епохи до наступної відбувався шляхом кардинальних змін: через ламання існуючого в культурах порядку, його заперечення, протиставлення йому тощо. І кожна існуюча культура містила в собі зачатки нового, що сприяло подальшому розвитку. Цього не можна сказати про формування модернізму, який порвав із попередньою традицією, не витворивши у її надрах своїх ферментів. За слушним спостереженням Дмитра Наливайка, наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. «саме модернізм є художньою системою, іманентною цим процесам, цьому перевороту, чим визначається його домінуюча роль у художньому житті епохи та її номінація як «епохи модернізму» [1, с.44].

Модернізм в історії української літератури прикметний тим, що в його параметрах почалося формування світоглядних та естетико-художніх засад, ідентичних більшості європейських культур. У цю добу відбулися глибинні зрушення в макроструктурі української літератури у напрямі її зближення з європейськими літературами.

У порядку дискусії з приводу раннього українського модернізму написано вже чимало статей та ґрунтовних праць такими науковцями, як Грабович Г., Гундорова Т., Ільницький О., Моклиця М., Наливайко Д., Павличко С., Тарнавський М. Мета нашого дослідження, використовуючи наявний матеріал, виявити особливості раннього українського модернізму в аспекті іманентних тенденцій національного розвитку.

Суперечності процесу становлення нового культурного явища виявляють показові полеміки початку ХХ ст., — про світоглядну основу західноєвропейського та власне українського модернізму (І. Франко-»молодомузівці»), про символ як іманентну ознаку літератури чи символізм як підґрунтя модернізму (С.Єфремов — Г. Хоткевич). А крім того, у цей період фіксуються явища пародіювання зразків західноєвропейського модернізму українськими прозаїками-традиціоналістами (В. Леонтовичем, О.Маковеєм, І. Нечуєм-Левицьким), а також релігійно-моральні рефлексії в ранньому модернізмі на підставі неприйняття українськими митцями ніцшеанського гасла «Бог помер!». Звідси в нашій культурі єдність етичного та естетичного начал.

Занижену спроможність українських прозаїків утворювати літературну «школу» навколо неординарної творчої особистості поглиблює їхня неготовність до екстравагантного експерементування. Не сприйнялося насамперед гасло В. Винниченка «чесності з собою» як інструмент формування нової моралі, прагнення естетику зробити новою етикою. До «школи» В.Винниченка на межі двох попередніх століть можна зарахувати повість «Варвари» М. Чернявського, його оповідання «Сніг» та більшою мірою — М. Могилянського (оповідання «Стріл», «З темних джерел життя», «Згуба», роман «Честь»). У кінці ХІХ — на поч. ХХ ст. значна опозиція українських письменників нігілізмові західноєвропейського модернізму очевидна, хоча проза, яку можна інтерпретувати як таку, що була поорієнтована на західноєвропейський модернізм з розкриттям рефлексій розчарованого в житті героя, все ж була. Наприклад, «Життєві аналогії», «Поезія в прозі», «Авріон» Г. Хоткевича, «Андрій Лаговський» А. Кримського, «Блискавиці», «Горлиця» М. Яцкова, цикл оповідань А. Хомика «Всесильний долар».

Нетрадиційним для модернізму об’єктом зображення є селянство. Зокрема, у творах О.Кобилянської «Земля», «У неділю рано зілля копала», М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Існування «самовикривальної» національної прози засвідчують також сатиричні твори С. Васильченка («В темряві», «Обивательські жарти», В. Винниченка «Уміркований та щирий», «Малорос-європеєць»), а патріотичні саморефлексії письменників характеризуються щоденниковим записом С. Васильченка: «Боже… поможи мені любити мій народ». Згадані явища увиразнює парадигма національного варіанту модернізму, що розвинувся на ґрунті неоромантизму та демократизації реалізму в наближенні до натуралізму. І. Франко у статті «Відгуки грецької та латинської літератури в українському письменстві» наголошував на потребі творчого осягнення вітчизняних традицій попередніх епох [2, с.241]. Однак першочерговим завданням в його концепції національної культури завжди залишалося освоєння вершинних явищ світового мистецтва.

Із новітніх стильових напрямів, органічних традиціям української літератури, найбільш відповідними виявилися «символізм і всі роди неоромантизму» [3, с.89], про що він говорить у статті «Лисенкове свято в Австрії». «Хатяни» не лише цілком прийняли концепцію І. Франка, а й розвинули її далі як модерністську на ґрунті сковородинської тези «пізнай самого себе» та похідних від неї принципів індивідуалізму (А. Товкачевський), самоорганізації таланту (М. Євшан), ідеї культурного художнього мислення (М. Сріблянський). Подальшого осмислення ця концепція зазнала в інтерпретації Є. Маланюка. Не так з огляду на ментальність нації, як на сталі закономірності літературного розвитку, він обстоював думку про необхідність творення в Україні духовної культури «зорієнтованої вгору», «потенційно-готичної», що «росте, або може рости», що акумулює в об’єкт праці елемент естетичний — красу [4, с.83].

Внутрішні суперечності розвитку вітчизняного модернізму періоду становлення свідчать про його різновекторність. Це й орієнтований на західноєвропейський модернізм ніцшеанського походження (ранній Г. Хоткевич) і неоромантизм (М. Коцюбинського). Не варто випускати з уваги й явище впливу на українських прозаїків кінця ХІХ — початку ХХ ст., зокрема О. Кобилянську, таких митців західноєвропейської літератури, як М. Матерлінк, Є. Якобсен.

Показово, що О. Кобилянська у листі до О. Маковея від 1902 року, на противагу реалізму та натуралізму вітала літературний напрям, за її словами, «назад до душі». Леся Українка, осягаючи художній ідеал у сфері «лету ins Blau», вічно живого духа «Лісова пісня», тому так захоплено й відгукнулася про творчість О. Кобилянської, загалом розцінюючи єдність етичного й естетичного як домінантну ознаку усієї української культури. Український національно іманентний варіант модернізму можна означити такими ідейно-естетичними характеристиками, як відносна сталість архетипної свідомості, чуттєво-споглядна домінанта в релігійно-пантеїстичних рефлексіях, посилення міфологічності та філософічності, єдність етики та естетики в художньому мисленні, посилення символізації образної системи.

Поєднавши два типи художньої свідомості, — романтичний і реалістичний з увиразненням символізму, — та водночас відповідаючи ментальній характеристиці українців, неоромантизм виявився підґрунтям розгалуженої системи стильових тенденцій української прози кінця ХІХ ст., до якої вписуються як національні варіанти імпресіонізму, експресіонізму, так і готичні та барокові відлуння.

За функціонування згаданих стильових тенденцій ХІХ — поч. ХХ ст. письменники прискіпливо приглядалися до непередбачуваної поведінки героя, його плинної свідомості, підсвідомості та самосвідомості, яка стає реальністю, головним чином у вигляді морально-етичних особистісних рефлексій. Більше того, в прозописанні активізується ліричне начало, при якому, за Гегелем, «дух і душа кожним своїм витвором хочуть говорити духу і душі» [5, с.97], і яке, поза началом трагічним, утверджує переживання як категорію естетичну. Це ще одна ймовірна відповідь, чому українські письменники в пошуках естетично нового не обмежувалися орієнтацією на західноєвропейський модернізм, а шукали власних шляхів.

Таким чином, проаналізований матеріал в аспекті іманентних тенденцій національного розвитку дає підстави зробити висновок про те, що модернізм в Україні періоду становлення являє собою не так маргінальне явище вітчизняного літературного процесу, як центральне, національно іманентне, значною мірою співмірне зі слов’янським варіантом модернізму. В цілому український модернізм складає єдину систему питомого і запозиченого, що у 20-х роках продовжує увиразнюватися в своєму національному варіанті.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.