Українська література - статті та реферати
Античне відлуння в художньому світі поетів-неокласиків і кримські мотиви в їх творчості
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
«Неокласика» — умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, перекладачів та літературознавців 20-х — початку 30-х (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт). То було неформальне товариство вільних митців, котрі шанували талант, поціновували літературу за іманентними художніми критеріями, не визнавали позамистецьких, власне, пробільшовицьких структурувань («Плуг», «Гарт», Аспанфут та ін.). їх об'єднувала система світосприймання, позначена рисами «аристократизму духу» та творчого інтелекту, тяжінням до гармонії між раціональною сферою та почуттями, власне до сподіваної «калокагатії», до високої культури мислення та поетичного мовлення. Звідси — їхнє захоплення досконалістю античної лірики, художньою філігранністю французьких «парнасців», доробком російського «срібного віку», що поєднувалося з інтересом до української класики, до розбудови національної, перейнятої «вітаїстичною» енергією культури. своїми творами «неокласики» спростовували закиди вульгарної критики (Б. Коваленко, Д. Загул, Я. савченко та ін.) у нібито їхній відстороненості від дійсності, яку вони не сприймали у заангажованій інтерпретації, не дозволяли собі фальшувати перед великою Правдою трагічного національного відродження. свідчення цьому — навіть елітарні поезії М. Зерова («Обри», «Київ з лівого берега» та ін.), а такий його сонет, як «Pro domo» мав початкову назву «Молода Україна» і містив у собі естетичну програму ренесансної України. Виповнена могутнім життєлюбством і тогочасна лірика М. Рильського, який прагнув гармонії людської душі та природи. справжня сучасність, відмінна від більшовицької схеми з її класовою ненавистю, нав'язуваної силоміць мистецтву, промовляла в поезіях М. Драй-Хмари, П. Филиповича, а пізніше — О. Бургардта (Юрія Клена). «Неокласикам» було затісно в античних пейзажах, які вони накладали на київські краєвиди. Вони почувалися незручно навіть у близьких їм версифікаційних канонічних формах. Зокрема, М. Зеров намагався, аби його сонети «зберігали звичайну розмовну інтонацію», не полишаючи свого кредо «Класична пластика і контур строгий», прагнув узаконити «саме недодержаність і зрив». Дослідники підмітили музичну стихію в дусі символізму у ліриці М. Драй-Хмари (В. Іванисенко), романтичний пафос у П. Филиповича (Наталя Костенко), несхильність «психологічно й естетично» до «нового парнасизму» з «мармуровою красою форм» М. Рильського (Л. Новиченко). Тому термін «Н.» потребує посутніх коректив і відмежування від терміна «неокласицизм» як неадекватного українській літературній ситуації та ментальній свідомості. Адже в «неокласиків» не знайти творів, які б відповідали жорстким вимогам класицистичної поетики (звідки мав би з'явитися неокласицизм) як замкненої в собі художньо-стильової системи з притаманними їй рисами раціоналістичного мімезису, з нахилом до статичності, де унеможливлюються інтимні мотиви та злободенні переживання, до пластичності, а не музичності чи імпресіоністичності, до симетрично врівноваженої версифікації та замилування античними алегоріями. Вони творили не з позицій «чистого класицизму», на чому наголошував М. Зеров, підкреслюючи термінологічну неточність поняття «Н.», радячи брати це слово в «лапки». М. Рильський також вказував на специфіку цього поняття, «випадково» припасованого до групи інтелектуальних поетів, які гуртувалися спочатку довкола часопису «Книгар», а згодом — видавництва «слово». Попри те, воно має право на існування, тому що відбиває конкретно-історичне явище в еволюції українського письменства 20-х у вигляді, так би мовити, некласичної «Н.», будучи одним із проявів своєрідності нашої літератури. Київські «неокласики», незважаючи на відсутність власної літературно-мистецької школи (чи течії), здійснювали естетичну програму духовного оновлення художньої свідомості зокрема та нації в цілому, виводили українську літературу з її задавненими комплексами неповної структурованості та надмірної заангажованості за рахунок естетичних якостей у річище природної тяглості, дисциплінували емоційну стихію покоління «розстріляного відродження». Деякі критики (зокрема Ю. Шерех) вважали, що «Н.» як поетичне явище «виродилася» у 20-х. Однак літературна дійсність довела невичерпані можливості цього стильового явища. В період МУРу В. Державин (як теоретик) та поети Юрій Клен і Михайло Орест дотримувалися платформи «Н.». Ця традиція продовжилася пізніше на Американському континенті (Михайло Орест, Б. Кравців, с. Гординський, Б. Олександрів та ін.). Найпослідовніше запроваджував принципи «Н.» І. Качуровський (зб. «В далекій гавані», 1956; «Пісня про білий парус», 1971; «свічадо вічності», 1990), поєднуючи технічну досконалість та версифікаційну витонченість з гострим чуттям історичного процесу.