Українська література - статті та реферати
Драматургія Винниченка
Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир
В еміґрації Винниченко активно береться до літературної роботи з 1925 року. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Винниченко займає вийняткове місце в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. своєю формою і своїм змістом вони витворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми - драм Ібсена, А.Чехова, М.Метерлінки, К.Гауптмана, А.стріндберга. Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я». Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка були новаторством в українській літературі початку 20 століття. Винниченкові п’єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п’єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути «чесними з собою». Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому «чесним з собою», оскільки вони лише прагнули цього. В.Винниченко розумів, що настав час європеїзувати український театр, тобто «надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію …» Ці думки розділяв і М.садовський, який у 1910 році узявся за постановку п’єси «Брехня» написаної драматургом того ж таки року. Перші постановки не принесли великого успіху, оскільки і режисура була надто традиційною та й актори (Мар’яненко, Ковалевський, Ковальчук), хоча й були відомими і талановитими, не були готові відтворити всю глибину Винниченківських образів. Але поступово публіка відчула, що народжується новий театр, створюється нова сценічна естетика. На сторінках «Української хати» з цього приводу з’явився такий відгук: «Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інтелігенції, й вона обізвалася й почала ходити в «Український театр». Цього раніше не бувало. З часу постави «Брехні» ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру. «Брехню» вважаємо тараном, яким пробито дорогу для літературних драм, для серйозного репертуару, і разом з тим - першим кроком трупи М.К.садовського в ролі пропагатора і толкователя дійсного театрального мистецтва.»
Зоряним часом Володимира Винниченка були 1910-1912 роки. У цей час він пише свої п’єси «Базар», «Брехня»(1910), «співочі товариства»(1911), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»(1911), «Дочка жандарма», «Натусь»(1912), «Молода кров»(1913), згодом були написані «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк»(побачила світ лише після смерті автора). Протягом 1920-1921 років йшли п’єси «Гріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «співочі товариства». Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Вони ставилися у Німеччині, Голандії, Швейцарії, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії та ін. «Чорна Пантера і Білий Медвідь» — це авторські роздуми над таємницями мистецької свідомості, над тим, як вона суміщає (чи взаємовиключає?) земне, побутове — і небесне, божественне. Згадана п'єса — це таки «драма ідей», бо у цьому творі символами ідей є цілком конкретні персонажі: Рита (Пантера), дружина художника Корнія Каневича, — і сніжинка, актриса Паризького театру. Чорне і Біле. Чорне, як пантерячий силует, — і таке ж органічно земне, природне. Біле, як мармур чи сніг, — і таке ж холодне та непорушно-досконале. Авторський підтекст очевидний (промовляють самі імена персонажів): Білий Медвідь (Корній) — близький Пантері (Риті), бо «одної крові», бо вони — родина і пристрасно закохані чоловік і жінка, бо мають сина Лесика («ведмежа» — як каже Рита). Але Білий Медвідь не чужий і сніжинці, прихильниці «мистецтва, вільного від пелюшок», бо він — Білий. Це не тільки гра слів. Душа в Корнія (у переносному, метафоричному розумінні) — справді чорно-біла. Як батько Лесика, він не може не допомогти смертельно хворому маленькому синові і повинен знайти гроші на курортну поїздку в Італію, клімат якої допоможе дитині. Як митець, який мусить реалізуватися, він не може продати незакінченої картини і виручити за неї рятівні гроші на поїздку, бо проти цього волає вся його природа художника, для якого ця картина — достоту друга дитина (тема ж її — «скорботна Мати», а позували Рита з Лесиком). І доки Корній вагається — Лесик помирає. Здавалось би, сніжинка виграла двобій: митець переміг батька. Тільки батько чомусь здається переможеним. Та й не такий звір Пантера, щоб віддати — хоч би й мистецтву! — те, що любить. Корній і Рита знищують одне одного так само пристрасно, як і кохають. Корній убив Ритине дитя — Лесика, Рита вбиває Корнієве — полотно. А розрізавши картину-ката, відсилає на той світ услід за Лесиком і себе, і Корнія... суддівську мантію драматург накидає на читача...
Інша, не менш драматична п'єса — «Закон». Йдеться про суворий етичний та фізіологічний закон, який не має винятків: материнський обов'язок і материнська любов — чи не найпотужніша життєва сила. Екстравагантна героїня п'єси — Інна — силкується кинути виклик цій силі. Вона не може мати дітей, але конче хоче створити повноцінну родину, яку такою, на її переконання, робить саме дитя. Інна нав'язує чоловікові свій план: він повинен знайти (взяти за особисту секретарку) дівчину, спокусити її, щоб вона, завагітнівши і народивши, була змушена покинути немовля. сурогатна мамуня отримає компенсацію і поїде геть, а щаслива родина виховуватиме спадкоємця. спочатку план спрацював: найнята на роботу молоденька секретарка Люда справді закохалася у професора Мусташенка і виносила його дитину. Проте Інна не врахувала, що Люда не позбавлена материнського інстинкту і не захоче віддати свою кровинку. Збудований щасливий будиночок виявляється картковим і руйнується. Природу не переможеш, якщо вона — здорова. Інні вистачає мудрості зрозуміти це і відійти у тінь, щоб дати спокій і надію майбутній молодій родині.
Отож, як бачимо, колізії сучасних серіалів Винниченко передбачив майже століття тому. І те, що нині розтягнуто на багато-багато вечорів, зумів умістити в одній п'єсі.