Українська література - статті та реферати

Іван Дніпровський

Свого справжнього прізвища (Шевченко) І. Дніпровський не поставив під жодним зрілим твором. Початківські спроби ще рясніють підписами на зразок «Кобзаренко» чи «І. Ш.», але пізніше — тільки Іван Дніпровський. Вибір цей був не довільний, а навіяний місцями. Дитинства та юності майбутнього письменника. Народився він 9 березня 1895 р. в с. Каланчаку на Херсонщині в селянській родині, а гімназіаст освіту здобував у містечку Олешки.

Репресій І Дніпровському пощастило уникнути, але його твори одразу по смерті були вилучені з бібліотек, а історики літератури сали про них з осторогою. Основним «аргументом» при цьому була приналежність письменника до ВАПЛІТЕ.

Впереше про потребу розвитку романтичної форми творчості Дніпровський заговорив у листі до М. Куліша після ознайомлення з п’єсою «97». (Дружні стосунки між ними склалися ще під час спільного навчання в Олешківській гімназії і тривали усього життя.)

Театральна слава судилася драмі І. Дніпровського «Яблуневий полон» (1926), теж написаній як романтичний виклик «Комуні в степах» М. Куліша.

Літературні критики й театральні режисери кінця 20-х років головний успіх цього твору вбачали в «розвінчанні» письменником контрреволюційних сил, які буцімто намагалися звернути хід історії з магістрального шляху. Насправді ж у драмі психологічно вмотивовувалася думка про руйнування людських душ, коли вузькокласові інтереси ставляться вище загальнолюдських.

Письменник скористався поширеною в літературній практиці 20-х років родинною колізією. За сюжетом твору двоє рідних братів (Артем і Зіновій) усю свою молоду енергію віддають боротьбі з тими, хто в роки громадянської війни протистояв ідеям жовтневого перевороту. Показовим тут є прізвисько старшого брата Артема - Сатана; він прибрав його собі для того, «щоб зректися людських почуттів». Молодший Зіновій теж хоробрий, але — мрійливої вдачі. Коли на його шляху з'явилася чарівна дівчина Іва (хай і з ворожого табору), він потрапляє в «яблуневий полон» кохання і відходить од боротьби за революційні ідеї. Авторський варіант фіналу драми зводився до божевілля Зіновія. Але постановники запропонували (проти чого І. Дніпровський не заперечував) інший фінал - Сатана вбиває Зіновія за зраду класових інтересів.

Драматург ставив питання: що вище - «любов чи обов'язок», - і підводив до висновку, що криваве вирішення тимчасових ідейних конфліктів веде до зубожіння людської душі.

Серед багатого архіву І. Дніпровського - кілька незавершених романів, безліч «заготовок» до повістей, оповідань, драм. Щоправда, не все в тому опублікованому однаково вартісне. Так, п'єса

«Шахта «Марія», написана після «Яблуневого полону», видається ніби чужорідною у спадщині письменника. Найбільш викінченою з непублікованого видається драма «Останній главковерх» (1934). Збереглася навіть режисерська розробка її - в російському перекладі М. Зенкевича; отже, готувалася вистава. Це було багато в чому нове слово в еволюції романтичного стилю письменника, тут угадуються певні перегуки з брехтівсько («параболічною») драматургією, де умовно-фантастичний елементу побудові дії «протестує» проти конкретно-реалістичної манер» зображення життя. Завдяки цьому розкривалися ширші перспективи для художніх узагальнень, проникнення у глибинну змальовуваних явищ, подій, характерів.

Те, шо встиг опублікувати І. Дніпровський, являє собою помітну сторінку українського літературного процесу 20-х - початку 30-х років.

«Яблуневий полон» (1926) — драма про громадянську війну та долю «приватної людини», що опинилася у вирі історичних подій. Колізія твору — любов і революція, породжена неспівмірністю цих понять боротьба почуття та обов’язку має вагомі традиції в світовій та вітчизняній літературах. У 20-30—х рр. як головна чи супровідна вона фігурує в творах М.Куліша (зокрема, в «Патетичній сонаті»), М.Ірчана («Бунтар», «Родина щіткарів», «Підземна Галичина»), Л.Первомайського («Невідомі солдати», «Ваграмова ніч»), М.Зарудного («Ніч і полум’я», «Сині роси»), Я.Галана («Вантаж», «Любов на світанні», «Під золотим орлом») та ін. В соцреалістичній літературі ця колізія швидко трансформувалася в стереотипно-традиційну. Культивувався тенденційний підхід: нещадність до ворога, непохитність у виборі, засудження людяності, абстрактного гуманізму. В більшості перерахованих творів персонажі одностайно віддають перевагу обов’язку, цілковито зрікаються почуттів, заперечуючи можливість самовияву людини в особистісній сфері.

Продовжуючи дослідження творчих взаємин І.Дніпровського та М.Куліша, вказуємо на типологічну подібність «Яблуневого полону» та «Патетичної сонати», зумовлену близькістю життєвого досвіду авторів. Ми визначили такі рівні зіставлення названих драм:

- рівень проблематики: обидва митці розробляють проблему «кохання і революція» (щоправда, кожен опрацьовує її по-своєму, доповнюючи іншими, не менш важливими проблемами: співвідношення соціального й національного, проблема ідейного фанатизму, етики боротьби за ідею, вибір та свобода волі, пошуки справжніх цінностей, дегуманізація суспільства);

- рівень формального втілення вказаних проблем: подібність конфлікту та жанрових характеристик; принцип побудови творів як «драми одного героя», що стоїть у центрі уваги й своєю присутністю об’єднує різноманітні сцени життя в єдине ціле; масштабність зображуваних подій, соціальних, політичних протистоянь, що виступають тлом розгортання особистісної колізії персонажів; орієнтація на романтичний тип творчості (на противагу реалістичному «відтворенню життя в формах самого життя»);

- рівень втілення художньої концепції особистості, на якому можуть бути проведені аналогії та визначені пари персонажів, близьких за своїми психологічними характеристиками: Ілько Юга — Зіновій, Марина Ступай — Ярославна, Лука — Сатана та ін.

Порівняно з М.Кулішем, який творив у руслі означеної літературної традиції, І.Дніпровський запропонував оригінальне розв’язання проблеми «кохання та революція». Драматург першим відступив від канону, уникаючи необхідного ідейного зіткнення закоханих, наголосив на силі «людського, надто людського» в людині, що виявляється незалежно від її соціального статусу чи переконань.

Світ «Яблуневого полону» сповнений протиріч. Користуючись психоаналітичною термінологією, визначаємо його як демонічний (інфернальний). Людська спільнота як складова частина інфернального світу існує за рахунок пригноблення особистості, що породжує ланку трагічних дилем (ситуація Зіновія). Вкажемо на окремі архетипні образи, наявні в «Яблуневому полоні». Це передусім жертва або жертвопринесення. Цей образ, будучи одним із найпоширеніших в українській літературі 20-х років, варто розглядати в двох аспектах вияву. По-перше, жертва може бути представлена як аскетичне самообмеження індивіда в ім’я певних суспільних ідеалів (відмова від особистого щастя або й повне підпорядкування себе чужій волі). Прикладом такої ситуації може бути історія Артема-Сатани, який цілковито розчинився в революційній масі. Самопожертва в цьому випадку засвідчує суспільну значимість, цінність ідеї. Аскетизм, здатність до самопожертви пропагуються в тоталітарному суспільстві як найвищі чесноти. Так твориться нова віра, релігія садо-мазохістського ґатунку, «соціалістичне підсвідоме» (за визначенням М.Сулими).

По-друге, йдеться про принесення в жертву інших людей, що сприймається українськими письменниками як один з обрядів «революційних ініціацій». Варіанти: матеревбивство («Я (Романтика)» М.Хвильового), братовбивство («Вершники» Ю.Яновського, «Яблуневий полон» І.Дніпровського). Проте не завжди письменники підкреслюють факт родинної близькості «героя» та його жертви («Смерть» Б.Антоненка-Давидовича). З’ясовується, що формування «нового героя» супроводжується радикальною реформою моралі: вбивство перестає мислитися як злочин. Так заявляє про себе ще один архетипний образ — смерті. Це загибель без можливості відродження чи ново-народження. Сатана вбиває Зіновія, гине від випадкової кулі Іва, вмирає ненароджений син закоханих — зникає надія на майбутнє. Новітні господарі життя (більшовики) постають перед нами «як професійні злодії, заражені маніакальним прагненням вбивства» (І.Михайлин).

Зіновій — неоромантичний персонаж, сутність вчинку котрого можемо кваліфікувати як бунт проти негуманного суспільства, нелюдських умов існування. В його душі відбувається боротьба двох начал: один полюс — маска вольового командира, безумовно відданого революції; другий — романтична, чутлива душа персонажа, схильного до краси та мрійництва. Увага до психології «роздвоєної особистості» засвідчує близькість драматурга до романтичної традиції, на противагу модерністам, які констатували багаторівневу структуру людської психіки.

Характерною рисою творчості І.Дніпровського є інтерес до психології маргіналів. У переліку таких персонажів — особистість із роздвоєною свідомістю (Зіновій, Тетяна з драми «Останній главковерх»), патологічно жорстокі, соціально заангажовані особи (наприклад, Анатема з однойменного оповідання чи комісар Сатана з «Яблуневого полону»). Це й солдат, у психіці якого під впливом смертельної небезпеки актуалізується несвідоме чи точніше — досвідоме (як у Григорія Люшні з повісті «Ацельдама»). Також персонаж оповідання «Елегія», що повністю «усунувся» від реального життя й має єдину близьку істоту — кішку. Витоки подібного зацікавлення можемо віднайти в біографії письменника. Підкреслювана І.Дніпровським у щоденнику спадкова психологічна двоїстість поглиблювалася суспільними чинниками, а саме принциповою неможливістю розв’язати конфлікт між характером доби та особистістю письменника. Йдеться про «одержавлення» таланту митця в тоталітарному суспільстві.

В «Яблуневому полоні» І.Дніпровський продовжує досліджувати психологію «нового героя». Носієм «залізності» стає комісар Сатана. Чому саме такий тип особистості запанував в українській літературі як взірцевий? Драматична фігура «нової людини» є історично та соціально зумовленою. Формуванню «homo novas» передували глобальні зрушення в свідомості людства. Сутність цих зрушень з’ясовуємо за працею О.Шпенглера «Занепад Європи». В основу концепції німецького філософа покладено поняття культури та цивілізації. Розвиток культури пов’язують з появою землеробства, а отже — селянина. Розвиток цивілізації як завершального етапу існування будь-якої культури пов’язаний з появою міст (у першу чергу міст-гігантів). Цивілізована (міська) людина — це інтелектуальний кочівник, самодостатній мікрокосм, вона безрідна й духовно вільна. Формування «цивілізованої» людини відбувається за визначального впливу техніки. Людина створила ідею машини як малого космосу, що залежить виключно від її волі. Однак, сама того не усвідомлюючи, вона стала не повелителем, а рабом свого витвору. Із засобу для досягнення конкретної виробничої мети техніка перетворилася на абсолютно непередбачуваний, некерований анархічний фактор. Відповідно, поява в українській літературі «нової людини» — раціоналістично спрямованої, «залізної» — зумовлена, по-перше, наступом раціоналістичної міської цивілізації, «машинізованого» суспільства, по-друге, сама епоха глобальних історичних зрушень потребувала людей діяльних, рішучих, «залізних», що взяли б на себе тягар побудови «нового світу». І.Дніпровський акцентує увагу передусім на суспільно небезпечних чинниках: «мілітаризований», «озалізнений» новий герой поступово втрачає людські риси, перетворюється на слухняне знаряддя пролетарської диктатури.

В «Яблуневому полоні» І.Дніпровському вдалося подолати вплив пролетарської ідеології, зокрема в царині характеристики дійових осіб. Провідні персонажі драми наділені цікаво виписаними характерами, а другорядні та епізодичні виступають носіями сюжетного начала, втілюють провідні суспільні сили зображуваного історичного періоду. Зосереджуючись на проблемах масової та особистої психології персонажів, драматург не обминає увагою й інші характерологічні аспекти, йдеться, зокрема, про етнопсихологію. Низка персонажів драми «Яблуневий полон» може бути потрактована як репрезентанти українського національного характеру (Зіновій, Ярославна, Отаман Молот, Повстанець 6-й та ін.).

«Яблуневий полон» засвідчує не лише майстерність І.Дніпровського в царині характеротворення, а й його напружені стильові пошуки. Драматург прагнув знайти нові барви, нові форми для відтворення подій, свідком яких йому довелося стати. Експресіоністські впливи зберігаються на рівні використання окремих прийомів, натомість неоромантизм визначає проблематику драм, все активніше впливає на становлення авторської концепції особистості. Важливу роль у цій стильовій еволюції відіграв вплив М.Хвильового, який був «культовою» постаттю для багатьох українських митців. «Романтичність» «Яблуневого полону» виявилася в створенні незвичайної, але цілком ймовірної вихідної ситуації. У драмі наявні «романтичні атрибути», йдеться про концептуальний символічний образ яблуневого цвіту, що істотно впливає на емоційну атмосферу твору, надаючи їй глибокого ліризму. «Яблуневий полон» символізує фатальну силу кохання, що заполонило єство червоного командира. Колізія твору — боротьба почуття та обов’язку на тлі складних суспільних зрушень — теж має своє коріння в романтичній традиції, як і тип «роздвоєної особистості», що «постав з учення романтиків про дуалізм художнього пізнання, трагічну роздвоєність творчості митця в умовах відчуження» (Т.Гундорова). Додамо також, що в окремих сюжетних ходах драми явно відчувається романтичний струмінь (це, зокрема, підкреслена роль фатальної випадковості). На романтичну стильову домінанту вказував і сам драматург, назвавши твір «Яблуневий полон (Романтика)». При цьому важко не погодитися з твердженням Р.Мовчан, про «вимученість і вимушеність» романтизму І.Дніпровського. Саме так він виглядає на тлі трагічної долі автора та загострення суспільно-політичної ситуації в Україні, зумовленого поступовим розгортанням сталінських репресій.

Тонкий ліризм, майстерність характеротворення, струнка композиція — ці риси зумовили популярність «Яблуневого полону», визнаного найрепертуарнішою драмою кінця 20 — початку 30-х років.