Українська література - статті та реферати

Буревій (Буровій) Кость Степанович

Буревій (Буровій) Кость Степанович (псевдоніми — Едвард Стріха, Кость Соколовський, Варвара Жукова, Нехтенборенг) народився 2 серпня 1888 р. в с. Велика Меженка на Воронежчині.

Одразу ж після Першої російської революції вступив до загальноросійської партії есерів. Тричі був засуджений і засланий у віддалені краї царської імперії. З другого заслання пощастило втекти, а з третього його звільнила Лютнева революція 1917 р.

Входив до складу ЦК партії есерів, виступав проти узурпації влади більшовиками, був серед організаторів поволзького повстання. З 1922 р. припинив політичну діяльність, упевнившись у тому, що демократичні сили не в змозі протистояти диктаторському режимові. Відтоді активно включився в літературно-мистецьке життя, утверджуючи ідею національного визволення та відродження України.

Жив у Москві, де заснував видавництво «СІМ» («Село і місто»), а також пов'язану з «Березолем» театральну студію, в якій викладав курс історії театру. Організовував виставки українських художників, зокрема школи М. Бойчука.

Переслідувався, звинувачувався в українському буржуазному націоналізмі. В окремих публікаціях змушений був маскуватися за неймовірними псевдонімами (два останніх з наведеного переліку).

Написав гострі сатиричні твори — театральні ревю для «Березоля» — «Опортунія» (1930), «Чотири Чемберлени» (1931), «Овечі сльози», історичну трагедію «Павло Полуботок». Тільки перші два твори пробилися на сцену. Автор п'єс «Хами» (1925), «Мертві петлі» та ін., монографій «Три поеми» (1931, про творчість П. Тичини, М. Семенка, В. Поліщука), «Амвросій Бучма» (1933).

Слідчої справи не виявлено, але, за твердженням І. Михайлина (післямова до публікації трагедії «Павло Полуботок» — «Березіль», 1991, № 1), письменник, з посиленням репресій, перейшов на нелегальне становище. Восени 1934 р. був вистежений і арештований.

13 —15 грудня 1934 р. виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві за звинуваченням «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» засуджений до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня 1934 р.

По цьому процесу проходило 37 осіб, із них 27 розділило долю К. Буревія. З-поміж цих жертв — письменники Олекса Близько, Григорій Косинка, Іван Крушельницький, Дмитро Фальківський.

Реабілітований 1957 р.Хвильового (див. його памфлет «Апологетиписаризму»).

Об'єктом безкомпромісної сатири Буревія стає панфутуризм, лідером якого був М.Семенко. Панфутуристи тоді виступали проти неокласиків і ваплітян, як «буржуазних націоналістів», ще з більшою затятістю, ніж партія. У пародійній «Зозендропії» Кость Буревій виводить міфічний образ Едварда Стріхи — тип радянського кар'єриста, що їздить дипкур'єром уряду СРСР по лінії Москва-Париж йпише ультраліві комуністично-футуристичні вірші. Цей персонаж поєднує в собі якості безпардонного нахаби й жалюгідного пристосуванця до вимог компартії, «обпльовувача» всіх цінностей і майстра самореклами. Цілковита порожнеча Е.Стріхи доповнюється страшенною галасливістю, примітивізм - претензією на ультрамодерну «європейськість», безмежний егоїзм та егоцентризм - великим бажанням робити революції і поліпшувати суспільство. Формально це була пародія на «комункультівський панфутуризм», фактично ж - сатирична пародія на більшовицький лад та пропаговану ним «пролетарську» літературу і критику. Свій твір автор підписав ім'ям літературного образу - Едвард Стріха. Цікаво, що М.Семенко повірив у те, що Едвард Стріха реальний футурист і дипкур'єр, а не вигаданий герой, і в продовж 1927-1928 років друкував у своєму журналі нищівні пародії на самого себе.

З часом з під пера «Едварда Стріхи» з'являються й інші гострі сатиричні твори: театральні ревю для «Березоля»: «Опортунія» (1930) та «Чотири Чемберлени»(1931). Останні твори не залишаються непоміченими в ЦК партії, і партійна критикапочинає методично розвінчувати відступника від партійної лінії - «Е.Стріху». Коли ж з'ясувалося, що Е.Стріхи, як такого, власне й не існує, К.Буревій, аби вивести з-під удару колег-журналістів, був змушений виступити з самокритичною заявою. Вона мала назву «Автоекзекуція» і її було підписано тим же псевдонімом - «Едвард Стріха». Так, в часи поголовної самокритики, з'являється пародія на неї.

У драмі «Павло Полуботок» (закінчена 1928) висвітлено трагічний період в історії України, що настав після виступу гетьмана Мазепи проти колоніальної політики Московщини. Гетьман Полуботок, що намагався бути рівноправним союзником Москви, на очах царя помирає в петербурзькій тюрмі, проклинаючи московське віроломство: «О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!» В цих словах прозвучав висновок, який зробило ціле радянське покоління українців із свого найсвіжішого досвіду співпраці з більшовицькою Росією. Такого зухвальства Буревієві вибачити не могли. Його позбавлено всіх заробітків, а преса активно готує громадську думку до арешту письменника.

У 1932-33 роках письменник марно намагається знайти роботу в Україні. Час від часу під псевдонімами «Варвара Жукова» або «Нахтенборген» йому вдається надрукувати якісь дрібні статті, а в шухлядах нагромаджуються нові праці про театр та драматургію, без надії на публікацію лежать «Мертві петлі. Тюремні мемуари». Пресинг влади та злидні стають аж надто відчутними, і у вересні 1934 р. Буревій залишає родину в Харкові та їде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. В жовтні родина отримала від нього листа, а далі - мовчанка, перерва на урядовим повідомленням, поміщеним у більшості радянських газет за 11 грудня про арешт української групи «терористів-білогвардійців». Тих самих «28», поміж яких, поруч з К.Буревієм, було згадано прізвища Олекси Влизька, Григорія Косинки, Дмитра Фальківського та інших. 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» К.Буревія було засуджено до розстрілу.

Вирок було виконано 15 грудня 1934 року.

Літературна спадщина Костя Буревія:

Збірки поезій - «Колчаковщина», «Поэт белого знамени», «Распад»; сатиричні та пародійні твори - «Хами» (1925), «Зозендропія», Опортунія»(1930), «Чотири Чемберлени» (1931), «Мертві петлі. Тюремні мемуари»; історична драма «Павло Полуботок»; монографії «Три поеми» (1931, про творчість П.Тичини, М.Семенка, В.Поліщука) й «Амвросій Бучма» (1933).

Настановою творчості Едварда Стріхи було друкування пародій в періодичних виданнях пародійованих угруповань. Свою тріумфальну ходу він почав з № 3 «Нової ґенерації» у 1927 році. Тут з’явилися вірші «Зозе», «Автопортрет», «На хвилі 3000 метрів» та «Партвивістка». У рубриці листів у цьому ж числі було вміщено своєрідний маніфест «Максимум вимагаємо — безліч дамо!» Усе це редакція анонсувала: «Початкуючий автор, деструктивна лірика».

Маніфест замислювався як пародія на «теоретичні» вправи деяких панфутуристів у альманасі «Бумеранг» та в укладеній М. Семенком, Г. Шкурупієм, М. Бажаном збірці «Зустріч на перехресній станції». За задумом Едварда Стріхи, стаття повинна була передувати віршам, проте редакція вмістила її в кінці часопису, у рубриці для листів. Едвард Стріха розпочав свій маніфест у дусі футуристів, пародіюючи гасла, що їх проголошував Марінетті ще в 1914-му році, коли приїздив до Росії. Саме пристосуванство, східний «червоний ренесанс», апологію насильства, антиінтелектуалізм, «перелицювання» спародіював Едвард Стріха у своєму маніфесті.

Поряд з маніфестом було вміщено поезії Едварда Стріхи, що відповідали проголошеним теоретичним настановам. У віршах помітна пародія на вправи футуристів з римою та експериментування в галузі створення звукових образів. Але пародійний зміст замасковано випадами проти літературних угруповань, з якими змагалася «Нова ґенерація». Не обійшовся Едвард Стріха і без традиційного для футуристів славослов’я на честь М. Семенка й Г. Шкурупія.

Пародії були виконані з таким талантом і так майстерно ховали насмішку в підтекст, що зарозумілі об’єкти висміювання не відчули цього і із захватом зустріли примноження своїх лав. Едвард Стріха зацікавив редактора «Нової генерації» М. Семенка. У публічному листі до нього на сторінках часопису той писав: «Ваші вірші справили на мене враження як на поета і поставили в тупик мене, як редактора».

Наступні твори Едварда Стріхи в «Новій ґенерації» з’явилися у першому числі 1928 року. Це були пародії на вірші П. Тичини та Г. Коляди. Тут уперше зустрічається використання біблійної сюжетики як пародійного засобу. Використання біблійних мотивів знаходимо у віршах «Плюйтесь райдугами в дах», «Танцюйте, читачі!», де важливу роль відіграє євангелійна сюжетика.