Українська література - статті та реферати

Улас Олексійович Самчук

Всі публікації щодо:
Самчук Улас

Улас Олексійович Самчук — український прозаїк. Народився 20 лютого 1905 р. в селі Дермань на Рівненщині. Навчався в Бреславському (нині Вроцлавському) університеті. Пізніше переїхав до Чехо-Словаччини, де навчався в Українському вільному університеті в Празі. Перше оповідання У. Самчука «На старих стежках» видруковане у варшавському часописі «Наша бесіда» 1926 року, а з кінця 20-х років він вже активно співпрацює з українськими літературно-художніми часописами. Трагедіяголодомору 1932 — 1933 pp. в Україні стала тематичною основою його роману «Марія»(1933). В 1932 p. написаний також політично загострений роман «Кулак», в якому автор показує абсурдність насильницької колективізації. Одним з визначних досягнень української літератури стала тетралогія У. Самчука «Волинь» (1928 —1937) — розлоге епічне полотно, яке зображує буття українського селянина в добу воєн та революцій. Головний персонаж твору, Володька Добенко, через усі життєві катаклізми проносить віру в незнищенність народу. Героїчна історія Закарпатської України відображена в патріотичному романі «Гори говорять» (1936). У роки німецької окупації письменник продовжує культурно-просвітницьку роботу на посаді редактора газети «Волинь». Проте вже 1943 p. він був заарештований нацистами за свої патріотичні переконання. В післявоєнний час письменник переїздить до Канади, де публікує перший том трилогії «Ост» — «Морозів хутір» (1948) (другий роман —«Темнота» побачив світ 1957 року, третій «Втеча від себе» — 1982 р.). У. Самчук відомий також як автор спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не горить вогонь»(1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі»(1979).

Найвизначнішим творчим досягненням письменника є роман-тетралогія «Волинь» — гімн великому краєві України — Волині, його самобутнім людям, гімн селянській праці, любові до землі.

«Волинь» - твiр значною мiрою автобiографiчний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в бiографiях Самчука й головного героя роману Володька Довбенка. Перебуваючи на чужинi, прозаїк надзвичайно болiсно переживав розлуку з близькими йому людьми. Саме туга за рiдним краєм, батькiвським домом, батьками, сестрою стали головним поштовхом i бажанням повернутися подумки на Волинь, створити епiчний широко розгорнутий роман про людей, мiж яких вiн вирiс, яких знав i любив, без яких його iснування не мало сенсу.

Прагнучи створити широке епiчне полотно про життя волинського селянства першої третини XX столiття, письменник змалював понад 450 персонажiв. Ми зустрiчаємося у романi iз селянами-хлiборобами рiзного достатку, помiщиками, священиками, панськими прикажчи ками, урядовцями, солдатами Першої свiтової вiйни, революцiйними матросами. Вони - люди рiзного вiку, рiзних уподобань, рiзних полiтичних поглядiв, вони - народ.

«Волинь» охоплює iсторiю українського роду Довбенкiв, якi мiцно, серцем приросли до наймальовничiшого куточка України. Їм визначено долею жити у час великих соцiальних зрушень, боротися за збереження своєї сiм'ї, свого добробуту, корiння, любовi до землi. Матвiй та Володько Довбенки - носiї поглядiв селян на свiт, нового та старого. Матвiй не мислить себе без працi на землi, яка дає йому фiзичнi сили i духовну мiць, та Володько зачарований красою Волинi, загадковiстю її природи, хай важкою, але життєдiйною силою селянської працi, вбирає, як губка, подiї навколишнього життя i покидає рiдну домiвку, щоб здобути знання i ними бути корисним рiдному краю. Та i вся родина Довбенкiв, за влучним виразом В. Шевчука - «нiби команда корабля, що пливе в розбурханому морi життя». Самчук поселив родину Довбенкiв на хутiр, розповiдає про їхнє родинне життя, в якому панує мир, спокiй, злагода. У кожного своя робота: батько корчує пнi за лiсом на вирубi, «щоб просо вродило, а пiсля пшениця»; мати пiшла до млина; старший син Василь корови пасе, менший Володько, хоч йому ще й семи рокiв немає, доглядає найменшого Хведота. Чiткий розподiл обов'язкiв, кожен знає своє мiсце. Та життя iде й iсторичнi буревiї вносять свої корективи у родинне життя. Батько Матвiй - надiйна людина, господар на своїй землi, витримав на своїх плечах усi злигоднi та лишається людиною з чистою совiстю, бо завжди керувався iстинними iдеалами добра. Дiти пiдростають, Василь та Хведот цiкавляться, як i батько, господарством. А ось Володька, викупаного в красi волинської природи, «бiльше цiкавлять книжки та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та краї далекi, всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про «Боже». Сидячи на березi рiчки, дивлячись як несе вона свої води у безвiсть, багато рiзних питань у Володька народжуються. I саме в цей момент вiн уперше вiдчуває i плиннiсть часу, i безкiнечнiсть та красу свiту, замислюється над своєю життєвою дорогою. Не випадково, що джерело рiчки, якою так цiкавиться Володько, знаходиться в Дерманi, «звiдки три роки тому вибрався Матвiй», - це батькiвщина Уласа Самчука. Символiчно, що й погляд Володька спрямований на схiд - там сходить сонце, туди тече рiчка. Зi сходом ототожнюються у нього вимрiяна справжня Україна, з Днiпром, з Сiччю, з козаками, з соняшниками... Та зась! Чомусь вимрiяний схiд у Самчукового Володька постiйно стикається iз в'язницями (адже так було i у життi самого автора). Сучасний його свiт, навпаки, потворний: терор, Соловки, голод... Але минулого не повернеш, майбутнє ж пов'язане тiльки iз заходом, конкретнiше - з Європою. Автор на власнi очi бачив разючий контраст мiж Заходом i Україною, яка внаслiдок своєї недоформованостi все ще лишалась на узбiччi свiтової iсторiї i «всi, кому лиш заманеться, зобижають її». Тому Володько i вступає у боротьбу, бореться по-своєму, по-довбенкiвськи, як iстинний «продовжувач батькiвської справи, носiй його сутностi в нових iсторичних умовах» Володько не може змиритися з байдужiстю народу до своєї власної долi, з вiдсутнiстю у народу почуття самоповаги. Як i сам автор, Володько вважає фатальною помилкою цiлого народу те, що українцi - це тiльки селянська нацiя. Нi! Заперечує автор. А тому Володько у романi з'являється ще i як людина, збагачена мудрiстю народiв усього свiту. I уже людей, своїх односельцiв, вiн сприймає не лише як темних знедолених мужикiв, а як нащадкiв того народу, перед вiйськом якого свого часу вiдчинялися брами європейських столиць, який давав європейським державам королiвськi династiї, який давав таких полiтикiв, про яких писали найкращi письменники свiту, будував такi замки i храми, красi й величi яких ще довго дивуватимуться люди.

Роман «Марія»

Дiаспорним письменникам була притаманна глибока релiгiйнiсть. Вони розумiли iсторiю украïнського народу в дусi страдницького шляху Христа на Голгофу, тому, на вiдмiну вiд свiтських iсторико-полiтичних тлумачень поетiв-шiстдесятникiв, Самчук запропонував релiгiйну версiю трагедiï голодомору. «Марiя» - найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ украïнськоï лiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр Житiя Святих. Найпопулярнiшi джерела цього жанру - давня поема «Ходiння Богородицi (себто Дiви Марiï) по муках» (про що зазначає й назва роману) та страдницькi подвиги християнських Святих (Зосими, Саватiя та iн.) Таким чином, голодомор в розумiннi письменника - закономiрне звiрство сталiнськоï влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов'язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше - фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу.

1932-1933 роки. Страшний час для нашої держави. В Україні лютує штучно влаштований голод, який забрав мільйони життів невинних жертв сваволі та безчинства. Ці страшні події, трагедію українського народу правдиво і сильно показав Улас Самчук у романі «Марія», присвятивши твір «матерям, які загинули голодною смертю на Україні в роки 1932-1933».

Описуючи життя головної героїні роману, письменник наголошує на величезному потенціалі її духовної сили, на прагненні жити і любити цієї простої жінки-селянки. І якщо доля не посилала щастя, Марія не боялася кинути їй ви-клик. Марія в давньоєврейській мові означає «противитися» або «гірка». Цим автор підкреслив типовість образу Марії, що виступає уособленням і материнства, і самої України. Твір закінчується трагічно: Марія помирає від голоду, втративши родину, «...покинута, одинока». 1 ця смерть весняної пори сприймається як попередження і засторога для українців: щоб не втратити свою батьківщину, слід зробити все можливе, аби не допустити повторення такого лиха.

Розповідає Улас Самчук у романі про тотальне винищення селянства в 30-х роках, витравлення з нього почуття власника, господаря, годувальника. Автор правдиво показав насильницьку колективізацію, за якої влада забирала у селян все: землю, знаряддя праці, зерно. Автор характеризує людей, які були при владі, показує, як керували у країні такі, як Максим. На родючих землях «...буяли катлаті бур'яни, гнило під дощем зібране зерно, а люди голодували і втрачали віру у можливість справедливого, людяного життя».

Улас Самчук написав правду про життя в умовах тоталітарної системи, і його розповідь пройнята щирим співчуттям до людей, життя яких було понівечено.

Трагічний кінець роману - це наслідок глибокого болю письменника за майбутнє України, бо він був упевнений, що життя без майбутнього не має сенсу.

Авторові вдалося торкнутися в романі таких проблем, як духовність і вірі в Бога, геноцид і репресії, влада і штучний голодомор; показати трагічні сторінки історії України, розповісти про нещасливі долі українців. За словами С. Пінчу-ка, саме Улас Самчук «втілив у своїй творчості трагічну долю українського народу в XX столітті».



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.