Українська література - статті та реферати

Б.-І. Антонич «Три перстені»

Всі публікації щодо:
Антонич Богдан-Ігор

Закінчення університету збіглося з видатною подією в житті Антонича — виходом у світ другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила його у перший ряд західноукраїнських письменників. Їй притаманні філософські узагальнення, блискучі мовні перемоги поезії. «Три перстені» — це виквіт щирої лірики, яка черпає сили, барви, виразність із повернення у дитинство, з мальовничого лемківського пейзажу, з міфології лемків, та їх звичаїв. Ніхто до Антонича, та й після нього, не оспівав Лемківщину так любовно, як він. У збірці є твір, що преховує в собі ключ до її розтлумачення, а, можливо, і всієї творчості Антонича. Це — «Елегія про співучі двері». Поет намагається охопити одразу минуле і сучасне свого краю, своєї бездольної Лемківщини. Серце його стискається від болю і тужить з того, що «про опришків дощ осінній вже тільки спомини виводить». Тут сиве небо й сиві очі у затурбованих людей. Сльота дуднить і шиби мочить, розмови стишені веде. Під сивим небом розстелилась земля вівса та ялівцю. Скорбота мохом оповила задуману країну цю. Як символ злиднів виростає голодне зілля — лобода. Відвічне небо і безкрає, відвічна лемківська нужда. Поезія Антонича полонила читача, особливо молодь Львова. Його вірші вчили напам’ять, а деякі співали їх на мотиви народних пісень.

У другій збірці «Три перстені» Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Не так продовжує, як цілком міняє свій шлях, насправді розвиваючи техніку і кольорит єдиного твору — «Зеленої елегії». Антонич вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом.

Найголовнішу прикмету його мистецько-філософського світогляду становить дуже своєрідне (хоч в основному романтично-ідеалістичне) трактування природи. У «Трьох перстенях» природа наче «фіксована» спогадами лемківських краєвидів з дитинства і юності поета. Побут, обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтри дитячого світосприймання, — «оказковують» природу, і краєвиди стають ніби чарівними картинами з дитячої книжки. В цій збірці домінує ще один «ляйтмотив» творчости Антонича: поетичне мистецтво та його таємниці. У «Трьох перстенях» поет заворожений своєю музою, своїм даром. Мистецтво поезії тут «оказковане» і часто утотожнюється з таємничими процесами природи. В цьому відчутна ідеалістично-романтична німецько-англійська традиція: поетичне мистецтво — це найвищий вияв «надприродної» сили природи. Але в трактуванні мистецтва бачимо ще одну романтичну традицію; її можна назвати «байронівською»: поетичне мистецтво — це прокляття, яке відрізує молодого, здорового юнака («благородного дикуна» або й звіра) від коренів дитинства та органічних соків природи. Поезія разом з людським умом «псують» людину як органічну частину природи і роблять її нещасною.

Жанрово в цій збірці бачимо дві, на перший погляд протилежні, тенденції: «ліричну» та «епічну». Довші поеми, що їх Антонич називає «елегіями», це ніби своєрідні розповіді. А все ж їхній тон не «розповідний» чи «епічний»: вони вибухають гейзерами раптового надхнення і рвуться задихано вперед, наче самі вони — стихійні явища природи. Разом з ними зустрічаємо в збірці короткі ліричні мініятюри: «моментально навіки» відкривається нам якийсь цілком унікальний образ або ж маленький космосик образів. Ці дві тенденції продовжуються від збірки в збірку, хоч у пізніших збірках «епічна» тенденція зазнає важливих видозмін. З нестримно-юних елегій виростають важкі, широкорядкові, задумливі баляди і довші поезії. І думка, і образи їхні стають щораз складнішими, глибшими, важчими. Вони втрачають свою безпосередність, яру силу і примушують нас зупинятися та задумуватися. Мініятюри натомість не проходять таких помітних метаморфоз; вони до кінця грунтуються на безпосередньості образного сприймання, хоч згодом стають значенево глибшими та чуттєво трагічнішими.