Українська література - статті та реферати
Олег Ольжич доля та творчий шлях
Всі публікації щодо:
Ольжич Олег
У колі українських літераторів, що мешкали у Празі, скромний і стриманий Олег Ольжич (син Олександра Олеся) зовні нічим не вирізнявся. Неординарність його натури — політичного діяча, вченого і поета — ставала очевидною пізніше.
Олег Кандиба, відомий під псевдонімом Ольжич, тобто син київського князя Олега, народився 8 липня 1907 року у Житомирі. Ще в дитинстві він виявив феноменальні здібності: на третьому році життя навчився читати, в п'ятирічному віці написав п'єсу про козацькі часи, прекрасно малював, грав на піаніно і скрипці. Навчаючись у школі поблизу Києва, Олег багато читав.
У ліриці О.Ольжича героїчні мотиви звучали природно, повносило, потужно. Поетові близьким було все, у чому він знаходив вияви героїчного: боротьба Ганнібала з Римом, затятість семиголового змія, що ладен був упасти під коня, ніж зректися королівни; відчайдушність Біласа і Данилишина, котрі у 1932 році вчинили напад на польську пошту у провінційному галицькому містечку. Почуваючи себе вільно у часі і просторі, автор легко переносився з камінного віку в бронзовий, з бронзового — в мідний чи залізний, так, наче сам спостерігав їх зміну. На його думку, кожна доба відкриває можливості для героїчного самовиявлення людини. І чим більше лихо вона несе, тим більше простору для героїчних вчинків, героїчних діянь.
Смерть, саможертовна, гідна звання людини, - найвища нагорода для поета. Якби ця думка була висловлена емоційно-піднесено, а не так лаконічно-несподівано, вона б здавалася позою, спробою похизуватися перед читачем, а не чітко усвідомленим кредо.
Одержимий духом поет жив передчуттям героїчної доби і вже першою своєю збіркою «Рінь» (1934) провіщав прихід нового віку — віку героїв. «Рінь» Ольжича, - зазначає Б.Червак, - тільки на перший погляд аполітична збірка. Історіософські алюзії, заглиблення у сиву давнину — не самоціль і не наслідування неокласиків. Поет шукає філософського обґрунтування нового націоналістичного світо-гляду…». Рінь — це камінці, вигладжені, витерті, обточені водою; вони нагадують про «силу вод рвучку та різкість вітру, що над ними віяв». Метафоричною назвою збірки підкреслюється вплив часу на все нові покоління, що все вище піднімалися у своєму розвитку. Тяглість, проте, не спроможна змінити ні застиглість каменю, ні одвічність пориву. Щодо каменю, то він набуває в Ольжича бінарного характеру, сприймаючись як символ сили і застиглості водночас.
Прелюдом до збірки «Рінь» постають цикли «Кремінь» (1931), «Камінь» (1932), «Бронза» (1932), «Залізо» (1932), що у зазначеній послідовності відбивають зміну епох у житті людства. Кам'яна доба, її періоди зображені у перших двох циклах. На тлі дикої незайманої природи поет змальовував первісну людину — сувору, залежну від сил природи, понуру у боротьбі за виживання. «Дігнати б нам тільки оленів, //Що втікають в лісисті долини!» — ось що було для неї першорядним.
У боротьбі зі стихійними силами природи, хижим звіром, ворожими племенами гартувалися сила, воля, дух первісної людини. Перемагає сильніший — мусила вона усвідомити, щоб гідно вистояти у «бенкеті відваги і сили» (вірш «Полінезійці»). Поет, вчитуючись у скупі історії аннали, знаходить у житті далеких пращурів основи мілітаристського світогляду. Плекання сили, звитяги відчутне і в циклі «Камінь», що на відміну від попереднього зображує більш розвинуту людину епохи неоліту. Силою вона відвойовувала собі кращі землі для проживання, тому війни, походи стають однією з форм її існування. «Діти сонця» завойовують північні території, змушують слабших поступатись їм: «І рятується Півночі Син // У країні великих озер» (вірш «Напинайте рогожі вітрил»).
Завойовникам, що стають як мур, не можуть протистояти «юнаки з дівочим станом»: силу може подолати тільки більша сила, тому й, «мов листки, листки кленові, //Юнаки майдан заслали». Здобиччю воїнів цього разу виявилися жінки / вірш «Золотий порох над майданом»/, які скорилися силі. Отже, хочеш перемогти — будь сильним.
У циклі «Бронза» поет продовжив розробку теми воїнської звитяги. Вік металів призвів до вдосконалення зброї, відкрив ширші простори для вияву відваги. Герой циклу не вдовольняється спокійним існуванням, прагне пізнати незвідане, співає хвалу своєму ворогові, з яким йому почесно зустрітися в бою, сміливо дивиться смерті у вічі. Смерть не лякає його, бо той, хто вміє жити, прийме її без стогону і нарікань — як належне. «Легко і ясно лежати з пробитими грудьми» — скаже про це поет.
Образ ворога — не примітивно-спрощеного, тенденційно очорненого, а гідного поваги — виразно окреслився у циклі . Це достойний суперник, фізично дужий, сповнений «п'янкої відваги». Вступити з ним у бій наважиться тільки сильний духом сміливець. «Слава ворогові, що твоєї ненависті вартий…», — підкреслює автор у «Пісні про ворога». Не зневаги, не жалю, а саме ненависті як протиотрути м'якотілості, розслабленості. Світ поет сприймає у його противенствах, у динаміці і русі.
Цикл «Залізо», представлений у збірці «Рінь» п'ятьма віршами, зображує новий щабель поступу людства, зумовлений застосуванням більш дешевого у порівнянні з бронзою металу. Реалії мирного життя уживаються у циклі з брязкотом зброї, романтикою битв і походів. Буденні клопоти, господарські турботи хоч і приємні, але надто одноманітні, надокучливі для відвагою сповненого серця. Герой циклу постає більш конкретизованим: це грек, вікінг, гот, кельт, тобто представник того народу, які впливали на формування української нації, найзавзятіший сміливець, що нудився від бездіяльності. Ольбієць з однойменного вірша, що мав би втішатися багатством, розкішшю, нудьгує у благословенному місті. Свій рятунок він бачить у завтрашньому поході, боротьбі зі скитами, яка (і він це добре розуміє) може скінчитися загибеллю.
А стріли, як злива. Десь кочовник невідомий мою наклада, В день такий смерть — як цілюща холодна вода (58).
Гідно прийме її звичний до ризику ольбієць, адже і саме місто, в якому він мешкає, виникло тільки завдяки відвазі еллінів, що колись закладали на чорноморському побережжі торгівельні факторії.
О.Ольжич зображує неспокійні, сповнені завзяття народи, які сповідували культ перемоги. Безстрашні вікінги, що сміливо долали морські простори, не раз змагалися з океаном, воліли краще загинути, ніж зазнати поразки. Сім розбитих човнів, багато загиблих — такий результат їхнього нерозважного походу (вірш «Вікінг»). Чи буря потопила ці човни, чи сильніший супротивник — загалом важить не це, а те, що воїнові почесніше загинути, ніж відчути себе переможеним. Молодий вікінг, повертаючись з невдалого походу, знав, як «блиснуть презирством сині-сині очі» тієї, що була його. Суворі нормани, що ввібрали сам дух непривітної Скандинавії, не мали жалю і співчуття ні до подоланих народів, ні до своїх співвітчизників.
Войовничий характер мали представники одного з кельтських племен - галли, германського племені — готи, що прибули на Придніпрянщину з заходу. Поет-історіософ зображує міграцію готів, передчуття зустрічі з антами. Виокремлюючи одного з представників цього племені, упевненого в тому, що у вирішальну мить його не зрадять «крицеві долоні», автор підкреслює його войовничий запал, який не змогла пригасити навіть проведена з бранкою ніч. Постійна готовність вступити у бій, перебування, як пише поет, «на грані» — необхідна умова виживання.
Ключовим для розуміння історіософської концепції О.Ольжича є вірш «Був же вік золотий…» . Поет зображує тут, як стверджує Н.Заверталюк, «рух людства з позицій Овідія і німецького філософа Х1Х ст. Освальда Шпенrлера — позицій циклічності розвитку життя, що відповідає послідовним змінам в межах року і доби .»
Вік золотий характеризується гармонією в природі і людському житті, порушення цієї гармонії веде до соціально-політичних катаклізмів: «І нелюдська жага нападає чоловіків, як хороба, //І жінки безсоромні, немов од напою міцного». Опозиція природних і соціальних сил зі зміною віків розкривається виразно, незмінними лишаються лише земля як субстанція і «довічний» колообіг серця, отже, життя на ній.
Поетичну енергію Ольжич спрямував на виховання покоління борців, здатних витримати будь-які випробування, не похитнувшись, не зрадивши справі. Як стверджує сам автор, друга його збірка «Вежі» була вже не передчуттям нового, героїчного віку, а прямим його ствердженням. Цикл «Грудень 1932», що ввійшов до неї, був написаний під впливом погано підготовленої операції по експропріації коштів, яка проводилася у Городку Ягайлонськім на Львівщині. Напад на пошту, здійснений бойовиками ОУН, закінчився провалом: один учасник був вбитий, другий — сам застрелився, а Василя і Дмитра Данилишина видали ворогові свої ж українці. Поета найбільше вразило те, що брат у братові бачив свого ворога. Через увесь цикл рефреном проходить звертання до побратимів по боротьбі, набуваючи нових відтінків. Пристрасне ствердження, що випробувані у боротьбі товариші — його єдина опора, змінювалося застереженням:
Товаришу любий мій, брате, Дивися у вічі рабам, - Як будете так воювати, Вкраїни не бачити вам! (84)
Ці рядки перегукуються зі словами Данилишина, враженого, що саме земляки зв'язали і віддали його до суду.
Коло авторських симпатій і антипатій виявилося у циклі виразно. Поет страждає від того, що його тіло видається слабшим за дух: «Прокляття моїй плоті, //Що слабша за мій дух!» ( 83). Розуміючи, що боротьба за волю буде довгою, виснажливою, Ольжич створює образи справжніх борців, які нікчемності, кволості протиставляють «неугнутість волі» і «віри граніт». Окремі рядки циклу, акумулюючи енергію поетового серця, звучать афористично: Хто вмів справедливо карати, Той дивиться смерті в лице! (84)
Несміливим, нерішучим, байдужим поет не залишає місця, вони зайві у запеклій боротьбі не на життя, а на смерть.
Метою Ольжича була воля народу, гідність людини, соборність держави. У статті «Українська історична свідомість» він стверджував: «Ідея державного самоздійснення України по упадку княжої держави залишається для пізніших поколінь невгасимим заповітом і тривалою метою. Це був дороговказ, що до нього прямували остаточно всі пориви розбитої історією, але живої нації» (243). Пробуджувати національну свідомість поет прагнув постійно, неухильно, щоденно.
Держава не твориться в будучині. Державу будується нині (91), -—підкреслює він у циклі «Незнаному Воякові», що складається з 32 частин. Атмосфера життя на західноукраїнських землях, поступове наростання протесту проти пацифікації (втихомирення за допомогою каральних акцій) українського населення знайшли у циклі художнє відображення. Влучними деталями-характеристиками поет досягає тут належної виразності: «школа — леговище зради», бо виховує польських патріотів, «кубельце своєї посади» породжує облуду і фарисейство. Для державного будівництва потрібні титани, лицарі духу: «люди — на сталь перекуті в огні», «люди — як брили камінні». Автор ушляхетнює бойові якості, почуття вищого обов'язку і честі. На цій підставі і виникають у нього розходження з Олександром Олесем, який, переживши криваві події 1917-1919 років, не міг ні прийняти, ні зрозуміти бажання сина вступити у запеклий бій і загинути гордо за свої життєві ідеали. Оспівування насильства, породженого, за визначенням самого Ольжича, мілітаристським світоглядом, було для Олеся неприйнятним.
У свою чергу при всій обізнаності з поєзією батька, при дивовижній здатності безкінечно цитувати її Олег Кандиба вважав його творчість перейденим етапом. На його думку, перечулені ліричні вірші О.Олеся не здатні підняти на боротьбу, мало чим могли допомогти поневоленій нації здобути державність. Принципові розходження у поглядах на шляхи визволення України були значною мірою зумовлені різницею у віці, адже у пору своєї молодості Олесь пристрасно вітав наближення суспільно-політичних змін, скажімо, у віршах «Воля?! Воля?! Сниться може», «Яка краса: відродження країни». Досвід, болючі враження від кровопролиття, що закарбувалися назавжди, розуміння життя як найбільшої цінності змушували Кандибу-старшого застерігати сина від схиляння перед силою, екстазу боротьби. Проте ні батькові застереження, ні спокуса спокійного життя, блискучої кар'єри, зрештою, звичайного людського щастя не могли відвернути Ольжича від головного: боротьби за волю народу, повноважним представником якого себе вважав.
«Підзамча» (1946) — посмертна збірка поета, підготовлена до друку самим автором. Злагода зі світом, погідність настроїв, умиротвореність вирізняють її з-поміж інших двох, більшою чи меншою мірою позначених нервовим ритмом боротьби. На думку П.Іванишина, у ній «немає сонячного оптимізму, але немає й чорного песимізму; тут немає явного геройського пориву, але немає й рабського животіння; тут немає місця для болючо яскравої смерті революціонера, але немає також місця і для життя підлого зрадника». Тут домінує притулене до гори «спокійне Підзамча», турботи пересічних людей (ткачів, кушнірів, ковалів), які не прагнуть піднятися вище — до веж духовості, які задовольняються тим, що є, поринувши у свої повсякденні клопоти. На варті їхнього спокою стоять замки, ті, хто має «незборену волю», воліє радше смерть прийняти, ніж зрадити високим поривам, переборює спокуси плотського життя. Ліричний герой збірки то заглиблюється в споглядання природи, ніби розчиняючись у ній, то піддається звабі жіночих принад, прагнучи «до дна пізнати і збагнути» ту, котра викликає у нього хвилю адорації. Жіноча краса, передана у мистецьких творах, не менше хвилює його, ніж безпосередньо побачена красуня. Зображена на полотні сонна Венус викликає, скажімо, такі почування, які й збагнути важко, а не те, що піддати аналізу. Сфері емоцій чужий холодний розрахунок.
Тема сильного, гарячого кохання розкривається поетом у несподіваних, навіть екзотичних варіаціях. Його героїнею постає то індіанка («Шякунтала»), то голландка, яка чекає повернення коханого. О.Ольжич зображує взаємне почуття, яке не гасне, а єднає людей навіть на відстані. За зовнішньою безтурботністю героїні вірша «Порцеляна», її грайливою поведінкою («До дзвінкого водограю //З шумом балю в голові// Я збігаю по терасах, //По розсипаній жорстві») криється глибоке почуття до молодого старшини, котрий береже мережану хустину — її дарунок, отже, теж пам'ятає її. Ідилічні картини звичайного людського щастя, освітленого великим коханням, злиттям з природою, служать розрадою втомленій душі, розкривають мрію поета-борця про недосяжне у роки війни мирне спокійне життя.
Проте не всі вірші збірки дихають гармонією та спокоєм. Із загальним тоном перших творів дисгармонує поезія «Муки св. Катерини», навіяна біблійними ремінісценціями. Покірність страдниці тому, що називають долею, її готовність прийняти муки підносять її до рівня святих. Сугестивна сила цієї сцени настільки велика, що під впливом неї ліричний герой відчуває готовність стати на прю з самим Сатаною. Отже, дух борні, змагання спочатку затамовано, згодом більш повносило звучить у цій збірці, збагачений новими нюансами, виразніше окреслений у подальших віршах, засвідчуючи незмінність позиції Ольжича-борця.
Ольжич-борець і Ольжич-поет невіддільні. Дух боротьби, лицарської звитяги пронизував його вірші, а тонкий дар провидіння допомагав передбачити власне майбутнє.
В особі Ольжича поєдналися вчений і митець. Почуттєвий спектр його творів у значній мірі визначався тими критеріями, які встановлювалися наукою, зокрема філософією як вченням про розумове світовідчуття. На думку О.Лосєва, основним принципом будь-якого художнього твору був «розум (raison) і навіть більше того — здоровий розум (bon sens), що виключало будь-яку фантазію і вимагало перемоги ідеї й обов'язку перед почуттєвим пориванням людини». Ці слова відбивають специфіку художнього мислення поета, котрий свідомо підпорядко-вував почуттю обов'язку інші пориви. Абсолютизація духу як вітальної сили, вчитування у «граніт» епох і відшукування там підґрунтя для своїх переконань вирізняло О.Ольжича.
Олег Ольжич — яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор, вигублення культури). Збірки Олега Ольжича «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом, у них немає сухого сцієнтизму. Друга — пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розірваність, і лише зрідка спалахувала світла тональність естетизованого первісного гомеостазу («Наше плем'я не є велике», або «Скільки сонця ллється на землю...»). За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. «Підзамчя» — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940 р. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу («Триптих»).