Українська література - статті та реферати

Лятуринська, Мосендз, інші представники Празької школи

Всі публікації щодо:
Літературознавство
Лятуринська Оксана
Мосендз Леонід

Літературна спадщина Л.Мосендза надзвичайно багата і цікава, але ще й досі не зібрана. Багато з написаного ним загинуло чи загубилось у воєнній завірюсі, далеко не все ще видане. Як поет він автор збірки «Зодіак»(1941), трьох поем («Вічний корабель», «Канітферштан», «Волинський рік») та збірки пародійних віршів «Дияболічні параболи»(1946), підготовленої у співавторстві з Юрієм Кленом.

Збірка «Зодіак»/1941/, яка вийшла у Празі, стала підсумком п'ятнадцяти-річної поетичної діяльності Л.Мосендза. У віршах збірки відчувалася рука зрілого майстра, котрий земному хаосу протиставляв впорядкованість космосу, віру в богообраність нації, її майбутнє воскресіння.

Концептуальною назвою «Зодіак» визначалася тональність віршів — оптимістичних, пророчих. Цитуванням Біблії візіонерський характер творів посилювався: «буде нове небо й нова земля...». Передчуття глобальних космічних змін пронизувало тетраптих «Зодіак»: «могутній Лев знесилено дотліє», «розіб'ється кухоль Водолія», «забракне стріл в Стрільцевім сагайдаці», «загубляться Близнята десь у мряці». І лише Діва, що асоціювалася з Україною, споглядатиме ці катаклізми «ясними очима», а, отже, спокійно, бо вони сприятимуть її піднесенню. Апокаліптично-щемкі візії-мрії підкріплюються вірою в національну духовність, конструктивну спроможність нації.

Зіставляючи тетраптих Л.Мосендза «Зодіак» з однойменним астральним циклом М.Зерова, написаним у 20-30-і роки, відчуваєш особливе ставлення поетів до Діви. У М.Зерова вона «пречиста і свята, як в оні дні Сатурнові днедавні», у Л.Мосендза — типово «вісниківська»: «А Діва знов таємні схилить зори … І знов почнеться Чин і буде Слово…» Навіть визначальні ознаки «вісниківського» світогляду зберігаються дослівно.

Як і «залізних імператор строф», Л.Мосендз був заанrажований національною проблематикою, щосили тягнув того воза, який мав би вивезти націю з мороку бездержавності. В уяві автора поставали космічні простори, оживали мегаобрази «Роду вічне море», «Праматір всього чину, жертви, віри», які свідчили, що поет почувався, за висловом Г.Ібсена, «громадянином Всесвіту». Звідси той розмах, та сила почувань. Проте ці образи мали свою внутрішню логіку, оперту на засвоєння досвіду минулих злетів.

У «Юнацькій весні» — мистецьки-вишуканій формі вінка сонетів — домінував романтично-піднесений настрій, поривання у незвідане, передчуття «досягнень змоги», діонісійське оп'яніння життям. Суворо регламентованою формою сонета, ніби «спеціально призначеного для поетів ясного мислення, для вираження невипадкових, добре зважених на терезах розуму почуттів» , зображувалася боротьба віри з сумнівом, відваги зі спокусою відпочинку, натхнення з присудом долі. Ліричним героєм сонетів була діяльна, енергійна, завзята у досягненні мети людина, яка визнавала лише одну альтернативу: «дійти чи впасти», яка твердо вірила в те, що « під єдинеє берло збереться рід в величному Соборі». Візія дуже характеристична: незважаючи на колоніальне становище нації, поет бачив її цілісною, передбачав її возз'єднання-воскресіння. Для нього вислів «Ave Maria!» виявлявся рівнозначним « Ave, Вкраїно !».

Рідна земля поета не губиться в космічних вимірах, вона постає болючо-конкретною, зримою. Історичні ремінісценції, алюзії «берестецький стогін», « пожеж батуринських згар» відкривають широкий простір читацькій уяві, виокремлюючи картини трагічно-героїчних злетів і падінь. Автор уміє лаконічними засобами увиразнити найбільш значущі етапи історичного процесу, не вдаючись до їх деталізації, покладаючись на співучасть читача у процесі осмислення.

Поет, який умів дисциплінувати думки, підпорядкувати їх залізній логіці сонета, зручно почувався у цьому суворо регламентованому жанрі. Його спокійно-розважлива течія, заздалегідь визначений лад: теза — антитеза — синтез дозволяли погамувати емоції, розрядити напругу. «Обчислений і точний, як брегет», він у Л.Мосендза відбивав історію жанру, імена його найвизначніших творців, серед яких — Данте, Петрарка. Відзначивши у першому катрені «вузький стилет» сонета, поет у другому вже заперечував цю тезу, підкреслюючи, що він «покірний зовам кожного нюансу». Квінтесенцією твору стало ствердження життєздатності цієї жанрової форми: «Щоб світ, утрачений очам поета, знова ожив у дзеркалі сонета» («Сонетність»). Ці слова і стали заключним акордом — замком сонета. Л.Мосендз не руйнував його кристалоподібну форму, дбаючи про чіткість структури і усталену композицію. Він варіював лише у художньому відтворенні обов'язкового для жанру зіткнення суперечливих начал та в системі римування, таким чином досягаючи настроєвого та інтонаційного розмаїття.

Не захоплюючись формальними експериментами, поет не писав ні «половинних», ні «перевернутих», ні «безголових» сонетів. В основі його творів — лірико-філософські роздуми про гіркоту втрат, сенс буття, призначення слова. У сонеті «Ми кажемо…» поет-еміrрант осмислює долю вигнанців, охоплених «байдужістю буденного щодня». Виражальний план у першому катрені змінюється зображальним у другому: « У глупу ніч ми по шляху старому йдемо без смолоскипів, навмання…». Образ натовпу, що блукає у пошуках землі обітованої, має біблійну основу, тому належить до досить поширених у літературі. Л.Мосендз, зображуючи його, піднімає традиційну проблему провідника, яким, на його думку, може бути співець, тобто митець, котрий відкриє глухим слух, а сліпим - очі. Митець, у сприйнятті поета, - носій вищих істин, зв'язковий між провіденційними силами і людьми. Своєю уявою, натхненням він з'єднує кінці й початки, минуле і майбутнє, усвідомлюючи «всемудре і одвічне «пантарей!»(С.66), тобто все тече. Йому, осяяному пророчим вогнем, у «візіях священних» з'являється те, що не бачать звичайні, заклопотані щоденними турботами люди.

Діяльному життю Л.Мосендз протиставляє вигідне і зручне очікування, що асоціюється з хатою, садком, тобто затишком і добробутом. Явище мімікрії багатолике і знаходить вияв як у гендлюванні хистом, так і марнуванні слів — гучних, красивих, проте пустих. Пристосовництво — це шлях по похилій: крок за кроком, від вигідного відмовчування — до зради: «Та з зацілованими йти устами до зрад нових навиклими стежками»(С. 92).

Л.Мосендз - «вісниківець», безперечно, відчував вплив «метальних слів» Є.Маланюка. У вірші-присвяті «Є.Маланюкові» відтворювалися атрибути поетичного світу побратима, оте постійне «стилет чи стилос», інтерпретоване як «віск м'який, чи синя сталь?» Називаючи колегу по перу «вождем», «імператором», Л.Мосендз підкреслював його провідне місце у літературному процесі, підвладність художньої форми його роздумам і почуттям. У сприйнятті однодумця, Є.Маланюк — насамперед «кантор учений», котрий «потужну мову інтегралу» умів у пісню перелить. Феномен вченого-поета розкривався крізь призму сприйняття колеги-«вісниківця», котрий малював портрет побратима термінологічно вишуканим різцем, підкреслюючи «вчену впевненість крил», «принади силаб».

Поезія «Берладницька секстина» моносуб»єктна. Її ліричний герой ототожнюється з автором, котрий подумки проходить «шляхами чести, боротьби і слави», пильно вдивляючись у відблиски минулої заграви. Поляризація почуттів у вірші виразна: переживання трагедії поразки — і передчуття нової заграви, що оновить край, піднесе його з небуття. «Заграва волі над Дніпром і Богом» — мрія і життєва мета берладника, байдужого до слави і життєвих вигод, навіть до свого життя.

Збірка віршів «Зодіак» завершувалася поезією «Се року Божого 30-го такого…», в якій, незважаючи на вже згадувані зловісні віщування, утверджувалася віра в те, що «пророковане й голошене здійснилось»[3.С.108]. Отже, мотив віри як художньо реалізованої константи виявився визначальним у збірці. Духовний простір культури поет відвойовував, щоб зцілити націю від хронічної недуги, утвердити віру у її життєспроможність.

Амплітуда почувань Л.Мосендза-поета широка: від відчуття своєї самотності, безсилля перед «лезом смертного ножа» до віри в космічність нації, її майбутнє. Інтелектуальний читач ( саме на нього розраховував автор) знайде у його поезії поживу для душі, своє сузір'я — у збірці «Зодіак».

Історичне минуле в поезії О.Стефановича та О.Лятуринської

Поезія О.Стефановича більш близька до творчості представників «Празької школи» тематично, ніж стильово.

Перебування у Празі мало важливі для становлення його як поета наслідки: тут він увійшов у коло українських письменників, почав друкуватися в еміrрантській пресі з 1928 року, видав дві збірки поезій.

Спадщина О.Стефановича невелика за обсягом: близько двохсот віршів, поема «Кінець Атлантіді», переклади та літературно-критичні статті про О.Влизька та О.Ольжича, проте не кількістю визначається його внесок у світову скарбницю. Як поет він творив свій, не схожий на інші світ. О.Стефанович заглиблювався в історичне минуле, шукаючи там витоків української державності, простежуючи процес її формування та занепаду. Основи української ментальності складалися ще в дохристиянські часи, звідки автор і розпочинав свій «родовід». Образи Перуна, Либеді, Дива, Лади, русалок повноправно входять у його поезію, репрезентуючи одухотворений світ дикої природи. Особливе смислове навантаження несе образ Перуна, що посідає чільне місце в язичницькому пантеоні. Його сон про появу когось «чужого, нахабного» («Сон Перуна») — це засіб розкриття того двовір'я, яке склалося після прийняття Руссю християнства. Живучість язичницьких вірувань, що переплелися з пізнішими, християнськими, трактується автором не як одвічна боротьба, а як симбіоз: « І шепчуть злякано в селі: «О, Він (Перун. — П.В.) ніколи їм не дасться…» Зосереджуючись на морально-етичних чинниках, зберігаючій силі людської пам'яті, поет зображує картину грому і блискавки, під час яких, згідно з язичницькими уявленнями, Перун знищує злі сили. Бог -громовержець, відомий і іншим слов'янським народам, постає в О. Стефановича захисником українства.

Звертаючись до історичних фактів, поет не прагне «реставрувати» їх, розкриваючи насамперед викликаний ними «слід» у душі, емоційно відгукуючись на них. Тому його «Плач Ярославни» (1923) сприймається як спосіб вираження авторських емоцій і почуттів, навіяних безсмертним «Словом о полку Ігоревім», тобто художньою інтерпретацією минулого як можливого, ймовірного.

Цикл «Волинські сонети» засвідчував силу земного тяжіння, яка повертала О.Стефановича від язичницьких, античних чи біблійно-релігійних тем до реалій рідної Волині.

О.Стефанович був майстром вірша, свідомим своєї майстерності, тому так ревно прагнув вирватися з тіні популярності Є.Маланюка, яка тяжіла над усіма поетами «Празької школи».

О. Лятуринська

У літературу О.Лятуринська увійшла у кінці 30-х років, коли в авангарді «Празької школи» вже виступили Ю.Дараган, Є.Маланюк, О.Стефанович. У Празі вийшли дві збірки її віршів «Гусла»(1938) та «Княжа емаль»( 1941), тематично суголосні пошукам її сучасників. Спільність, за визначенням Є.Маланюка, «наелектризованого повітря доби» породжувала загострений історизм. Старовина, княжі часи, коли сміливо «муж ішов на силу вражу», коли по світу гриміла слава князів руських, органічні для поетеси. Вона вільно почувала себе в сивій давнині, невимушено відтворювала її дух.

Збіркою «Гусла» О.Лятуринська продовжила традиції гуслярів, що оспівували ратні подвиги тих, хто легковажив житттям, шукаючи собі честі, а князеві слави. Тема бойового лицарства — одна з провідних у ліриці поетеси. Образ воїна-героя, що постійно перебував на межі життя і смерті, палав жагою помсти, поставав втіленням національного ідеалу. Для справжнього борця найвищою нагородою виявлявся «тризуба знак», а найстрашнішим лихом — страх перед ворогом, ганьба, яку можна змити тільки кров'ю.

Збірку «Княжа емаль» відкриває цикл «Печерні рисунки», що вражає скупою графікою надписів, видряпаних нашими пращурами на камені. «Зуб, ратище, копито, пазур» — це знаки буття первісної людини, що шукала собі притулку від стихійних сил природи у печері. Печера для нашого пращура — то «не лише помешкання, а й спосіб його життя: не тільки раціонального, а й поетичного, адже він дбає не лише про побутову, а й про духовну сфери життя» Тим більше, що нерідко вони виявляються взаємозв'язаними, взаємозалежними. У поезіях «І знову цілу ніч верзлося», «Один лишився сам на сам» зв'язки печерної людини з природою і світом носять виразно демократичний характер, спричинений її слабкістю у жорстокій боротьбі за виживання. Пущі, нетрі, де чигав на людину хижий звір, а то й стріла «стужавлена», атмосфера постійної борні за існування, що змушувала пращура підніматися на «силу вражу», у віршах О.Лятуринської не релікти історії, а сама історія, сконденсована у людській пам'яті.

У циклі «Княжа емаль», що дав назву усій збірці, поетеса звеличувала звитяжний дух народу, репрезентований діями Олега Віщого, Святослава Хороброго, Ярослава Осмомисла, той дух, котрий ставав запорукою усіх подальших злетів. Почуття лицарської честі, доблесті у віршах О.Лятуринської поєднується з мотивом державності, «святої війни» за волю, яка вимагає мобілізації всіх сил: і матеріальних, і духовних, скріплених вірою у «не позичених», а своїх, язичницьких богів. Живучість дохристиянських вірувань, буття Бога в людській душі («Ти ще не вмер, ти ще не вмер! Через розбурханий Дністер з Дніпра ти видибаєш, Боже! Впадуть долів боги ворожі») — ті константи, що забезпечують безсмертя народного духу.

Третій цикл збірки «Княжа емаль» — «Волинська майоліка» — глибоко закорінений у рідний волинський rрунт, адже саме тут чи не найбільше відчувався дух княжої доби, кожен куточок дихав історією.

В інтимній ліриці О.Лятуринської вимальовується образ аристократичної духом героїні, яка вміє чекати коханого, переживши мить щастя, потерпає від лихих передчуттів, може в разі потреби бути твердою, як «лук напнутий туго». Розмаїття емоційних станів свідчить про цілісність образу, визначальними рисами якого є сила і твердість характеру. Героїня О.Лятуринської — патріотка, що відчуває свою відповідальність за долю нації, готовність до самопожертви в її ім'я. Щира в своїх почуттях, вона не піддається впливу буденщини, лишається собою за найскрутніших обставин, знаходячи сили чекати обранця, вболівати за його долю, страждати.

В умовах еміrрації художня література була тією формою духовного спілкування, яка прагнула заповнити розрив зв'язків з Україною. Тому емоційно-особистісне сприйняття еміrрації домінувало у творчості як представників старшого покоління, так і молодшого: О.Олеся, С.Черкасенка, О.Стефановича, Л.Мосендза, О.Лятуринської та інших.

Настрої каяття, провини, наприклад, пронизували лірику О.Олеся, надаючи їй драматичного, а то й трагічного відтінку. Поет персоніфікував смуток, горе, у відмиранні природи відчував загибель своїх надій і сподівань. Йому не давало спокою питання, за що ж лилася кров. Проте як романтик він не заглиблювався у суть кривавих життєвих колізій, як гуманіст не приймав їх, як поет виражав настрої зневіри і відчаю, як громадянин кликав: «Знайдім в диму, в огні, в бою // Свою загублену Державу!» У його віршах на відміну від Ольжичевих немає тієї енерrії діяння, прагнення атентату як мобілізуючого чинника. Вони мінорні, м'які, ясні, зіткані з напівтонів. Йому не судилося бути трибуном, бо мав надто чулу вдачу, щоб протистояти інерції мас, катаклізмам доби.

Суспільно-політичні експерименти початку ХХ ст. С.Черкасенку теж здавалися стихією, перед якою кожна людина почуватиметься безсилою. Образ України викликав у поета асоціації з поневоленим Єрусалимом, а московська експансія — з Вавілонським полоном. Під його пером біблійна легенда оживала з новою силою: Україна поставала святинею, яку треба підняти з руїн.У циклі «На варті» образ України-руїни не деталізувався, бо проти такого її становища повставало все поетове єство, твердячи, що рідний край — це Ельдорадо. Ідилічні картини, проте, маргінальні у циклі, пройнятому агітаційно-мобілізаційною метою, якій підпорядковуються і прямі звертання, і безпосередні заклики, і відповідна лексика. Відчуваючи свій обов'язок перед «народом-Антеєм, народом-титаном», що змарнував вік у ярмі, С.Черкасенко став літописцем його визвольних спроб.

Поети «Празької школи» формувалися, проте, не лише на українському rрунті, а й під впливом європейської культури, іншомовного світу. Вони синтезували у своїй творчості національний історичний досвід і здобутки світового письменства, національні традиції і критичне поцінування новітніх модерних течій, до яких були хоч і не глухими, проте й не надто чутливими, зберігаючи насамперед свою творчу індивідуальність. Тому можна говорити про нео-класицизм О.Ольжича, неоромантизм О.Теліги, синкретизм творів Є.Маланюка, Юрія Клена.

Усвідомлюючи самоцінність мистецтва і свою причетність до поневоленої нації, поети «Празької школи» прагнули поєднати художню діяльність з націозахисними і націотворчими завданнями, що ніяк не суперечило окциденталізму. «Оба ідеали — свобідної батьківщини й свобідної людини в ній — є наскрізь європейськими поняттями, - стверджував В.Янів, - поняттями зі силою догми, в обороні якої європеєць вважає своїм найвищим обов'язком жертвувати все, до життя включно». Націоналізм «пражан» вписувався в національний індивідуалізм Європи, проте не знаходив підтримки в самій Україні, адже спроби М.Хвильового прорвати заблокованість літератури закінчилися невдачею, знаменувавши початок наступу на творчу інтелігенцію.

Заглиблюючись у вузлові моменти історії, екстраполюючи їх на сучасне, представники «Празької школи» простежували опозицію: героїчне минуле — трагічне сучасне. Вони вірили у майбутнє нації, і ця віра rрунтувалася на волі нації до життя. Поезії представників «Празької школи» притаманні зосередженість на перетворенні дійсності, творення ілюзорного світу на противагу чужомовному, розуміння пріоритетності націотворчих завдань, прагнення перевиховати несвідомих українців, тяжіння до програмових форм самовираження, а іноді й агресивність, обумовлена віками неволі.

Поети «Празької школи» репрезентували тип вченого-митця, намагаючись синтезувати ars і racio. Одним з їх улюблених жанрів був сонет, що завдяки своїй усталеній композиції підпорядковував емоції, визначав їх плин. «Покірний зовам кожного нюансу» сонет виявився продуктивним у творчості Юрія Клена, Л.Мосендза, О.Стефановича.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.