Українська література - статті та реферати

Євген Маланюк визнаний лідер «Празької школи»

Всі публікації щодо:
Маланюк Євген

Визнаний лідер «Празької школи» Є. Маланюк у міжвоєнний період сконцентрував свою поетичну енергію на архіважливих для нації проблемах, творячи поезію екстенсивного типу, звернену до багатоликого «ми». Його наділені значною сугестивною силою вірші нерідко мали програмовий характер:

Поет — мотор! Поет — турбіна! Поет — механік людських мас, Динамомайстер, будівничий. Повстань майбутнього сурмач… («Ars poetica»)

Розгортаючи цей синонімічний ряд, автор утверджував тип поета-генератора ідей, енергетичного ядра нації, будівничого її життя. Якщо в інших національних літературах митець виконував націозахисну функцію, то в українській літературі — ще й націотворчу, тому й Є. Маланюк акцентує увагу на його енергетичних можливостях, підкреслюючи, що поет — це втілення творчого начала, життєбудівничий. У такому сприйнятті цього образу автор традиційний: «неокласики» теж називали себе «архітектами», зодчими, тобто виявляли аналогічне розуміння призначення митця. Культ «Конструктивного Чину», незважаючи на усвідомлення потреби в слові-зброї, превалює в поезії Є.Маланюка, відбиваючи постійну борню між «стилосом» і «стилетом». При цьому автор прекрасно усвідомлювв історичну зумовленість, соціальну детермінованість таких модифікацій, як поет-пророк, поет-вождь. «Як в нації вождя нема, //Тоді вожді її поети…» — сьогодні прозірливості і афористичності цих рядків можна лише дивуватися.

У Маланюковій концепції поета окреслювалася ще одна його іпостась: це страдник, котрий добровільно несе свій хрест, навіть муку обертаючи у вірш. Процес творчості у його сприйнятті — це «тортури літератури», солодкі і гіркі. Розрізняючи талант як явище раціональне, «силу формічну» і геніальність як явище ірраціональне, «силу динамічну», Є. Маланюк у «Думках про мистецтво» твердить про його ірраціональну сутність, ієрархію Генія і таланту, діалектику національного та інтернаціонального. Намагаючись збагнути природу мистецького обдарування, він приходить до висновку, що «для дійсного артиста мистецтво завжди і перш за все — релігія».

Людина-митець у Є. Маланюка постає посередником між провіденційними силами і людьми («В ньому голубом існує Дух Святий…»), Божим обранцем, проповідником вищих істин, адже їй у пориві творчого натхнення відкривається те, що не доступне іншим. Розуміння вищих зв'язків сприяє перетворенню світу, тому поет, за Є. Маланюком, - це теург і деміург.

Обставинами особистого життя зумовлена у творчості Є. Маланюка ще одна модифікація митця: поета-вигнанця, котрий марить поверненням. Відчуваючи себе «стомленим до дна лихим безмежжям чужини глухої», автор невипадкого згадує Одіссея, котрому шлях до палацу царя Алкіноя показала Навсикая. Болючі аналогії з долею героя грецької міфології увиразнюють трагічний стан поета, чия Навсикая залишилася лише у спогадах. Тривожне передчуття неможливості свого повернення, а, отже, й рокованості долі поета-вигнанця розкривається у широкому спектрі асоціацій («Присвятні строфи»). Спалахом трагічного ясновидіння, справжнього осяяння стали слова: Мій ярий крик, мій біль тужавий, Випалюючи ржу і гріх, Ввійде у складники держави, Як криця й камінь слів моїх («Підсумок»).

Концепція поета у Є. Маланюка мала програмовий характер і була визначальною для багатьох його однодумців, знаходячи у них і відгук, і підтвердження. Проте її вплив не викликав спроби наслідування: занадто бо несхожими були представники «Празької школи» і життєвим досвідом, і уподобаннями, і смаками. Як і всі творчі індивідуальності, вони йшли своїми шляхами, відчуваючи магічну силу гостинної Праги, зберігаючи вірність національному духовному світу. Це була духовна єдність творчих особистостей, що стійко чинили опір асиміляції, стверджуючи невичерпність духовних сил розтерзаної нації. Це була творча співдружність митців, опозиційно настроєних до насаджуваної в Україні літератури — засобу урядової пропаганди. Це була, без сумніву, елітарна група, обізнана з досягненнями світового письменства, проте орієнтована на розвій рідного, українського.

У 1923 році поет виїхав на навчання до Чехо-Словаччини. Ставши студентом гідротехнічного відділу Української господарської академії, незадовго до цього відкритої у Подєбрадах, він потрапив у літературне оточення, репрезентоване такими письменниками, як Ю. Дараган, Л. Мосендз, М. Чирський, Н. Лівицька-Холодна. З головою поринувши у вир літературного життя, Є. Маланюк підготував до видання свою першу збірку віршів — «Стилет і стилос» (1925), у якій визначив завдання поета: творити державу.

Пошуки роботи приводять випускника Подєбрадської академії у 1929 році до Варшави. Тут, у колі літераторів групи «Танк», він продовжив творчу діяльність, проте конфлікт, що виник у нього з редакцією журналу «Ми», призвів до конфронтації з колегами по перу. «Є. Маланюк брав участь у підготовці другого числа журналу, але, коли часопис уже був майже готовий, він надіслав до редакції надто різкого листа, заявивши, що пориває з квартальником усякі зв'язки, — так коментує цей розрив Л. Куценко, посилаючись на листи Н. Лівицької-Холодної. — В суперечці львівського «Вісника» і групи «Ми» Євген Маланюк вибрав Д. Донцова». Це призвело до низки негативних рецензій на його твори, авторами яких виявилися і його колишні друзі.

Маючи житло, посаду інженера у міському маґістраті, дружину і сина Богдана, поет не відійшов від літературного життя: він, як і раніше, писав поезії, літературознавчі та культурологічні праці, брав активну участь у літературних дискусіях. Його мирне, відносно спокійне життя у Варшаві обірвала війна. Загроза зустрічі з енкаведистами розлучила його з родиною, змусивши податися в мандри по світу. Чехія, потім Німеччина, де Євген Филимонович викладав українську літературу та математику в школі міста Реґенсбург. Після кількарічних блукань по таборах він переїхав до США, де мусив спершу заробляти на прожиття фізичною працею, доки не знайшов роботи в інженерному бюро в Нью-Йорку. На околиці цього міста у самотині доживав віку великий поет України, що передбачив і свою смерть (цикл «Лютий»), і свою місію — речника поневоленої нації. 16 лютого 1968 року перестало битися його змучене серце… Тіло знайшло вічний спочинок в «українському пантеоні» в Бавнд-Бруку.

Стрижнем усієї діяльності поета, вченого, публіциста була ідея української державності, яка фокусувала в собі цілий комплекс проблем: воскресіння України, державотворення, збереження національної ідентичності, подолання комплексу нижчевартості, рабської покірності. Свідомий того, що вождями нації можуть ставати поети («Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети»), він прагне осягнути велич Київської Русі, відчути переможний грім козацьких литавр, відродити той злет, коли простори держави сягали Балтійського і Чорного морів. Візії України — цього розкішного і багатого краю — у Є. Маланюка несподівано-гострі, їдкі, навіть дражливі. Осмислювати її історію він починає ще з «дослов'янської» епохи, знаходячи у ній коріння м'якотілості, розслабленості слов'ян, осяяних багатою еллінською культурою, що розтопила, розніжила серця скитів, безсилих протистояти понтійському цареві.

І далі там, де берег Кіммерії Підніс коринфські обриси колон, Де Херсонес замріяно біліє І снить солодкий, вічний, синій сон, Де кам'янисті межі скитських прерій Врізаються в козацький буйний Понт Причалом генуезьких кондотьєрів, Кінцем твоїх бурхливих перепон…

Це не просто мандрівка в часі, не просто відшукування знаків нашої трагічної історії, миттєвих злетів і карколомних падінь… Це засвоєння уроків минулого, адже у втраті державності скитами, антами, київськими князями та українськими козаками — причини, якщо не одні і ті ж, то, принаймні, дотичні. Це невтомні пошуки відповіді на висунуте добою національно-визвольних змагань питання першорядної ваги: «Куди ж поділа, Степова Елладо, /Варязьку сталь і візантійську мідь?» Це спроба відродити, нарешті, приспаний віками неволі войовничий дух, розпалити ослаблені серця, наповнити їх металом.

У долі України Є. Маланюк простежує боротьбу двох тенденцій: багатющої еллінської культури, що осявала своєю красою, породжуючи надмірну чутливість, розмріяність, і сильної норманської руки, що звільнила Київ від хозар, заклавши основи майбутньої імперії. Краса і сила схрещувалися у герці. Перша виливалася у думі, пісні, друга — у відновленій державності, котру не вдавалося зберегти.

Там обертав в державну бронзу владно Це мудре злото — кремезний варяг, І звідтіля ж воно текло безладно Під ноги орд — на кочовничий шлях

Степові, нічим не захищені простори споконвіків вабили кочові племена — аварів, печенігів, торків, половців, згодом — монголо-татар, що спустошували їх. Степ був «коридором» для завойовників, прокляттям для автохтонного населення, що потерпало від орд кочівників. Благодатна земля завдяки своєму вигідному геополітичному розташуванню виявлялася фатально приреченою на руйнацію, тому конче потребувала «варязької сталі», міцного меча.

Захоплення варягами, їхньою відвагою і силою, що пронизує багато віршів поета («Варяги», «Прийшли мужі від моря…», «Варязька весна», «Балтійська сюїта», «Обабіч шляху із Варяг у Греки»), викликане відразою до слов'янської байдужості, інертності, «соняшно-хмільного» чаду, необхідністю нагадати про державну бронзу», втрата якої непоправна для цивілізації. «… Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, // Проклятий край, Елладо Степова?!» — такої сили експресії досягає автор у «Варязькій баладі», передаючи біль і гнів, породжений віками неволі. Апострофа, виражена характеристиками-контрастами, підкреслює абсурдність становища цього багатого, розташованого на середохресті доріг краю.

Україна у сприйнятті Є. Маланюка постає не лише як певна географічна територія, до болю знайома і рідна, не тільки в історичному вимірі, а й в антиноміях: Земна Мадонна й покритка, нескорена красуня і розпусна повія, велична свята і відьма , що летить байстрючу пити кров. З присмаком еротики, який, на думку О. Багана, «лише підсилює сприйняття образів в глибині підсвідомого»24 , поет зображує її «похотливою скитською гетерою», що віддає своє тіло чужинцеві, «божевільною блудницею».

Хто гвалтував тебе? Безсила, Безвладна, п'яна і німа Неплодну плоть, убоге тіло Давала кожному сама (225).

Гіпертрофовано-принизливі візії, прокляття на її адресу — вияв національної образи, великої любові і ненависті поета, прагнення розбудити свідомість українців.

Нерідко біль і гнів, високе і низьке, героїчне і трагічне синтезувалися в одному ємкому образі, скажімо, «безголової Ніке, осяяної славою смерті». Крилата Ніке у грецькій міфології символізувала перемогу, у віршах Є. Маланюка («Батьківщина», «З літопису») — неспроможність її здобути, адже вона — без голови. Максимально спресовуючи метафору, поет досягає бажаного ефекту: вона відкриває широке асоціативне поле, дає простір уяві. Проте поет не втрачав віри в те, що «виросте залізним дубом Рим з міцного лона Скитської Еллади» . Глибині цього ясновидіння можна лише дивуватися, тим більше, що з'явилася ця візія в період «українізації», здійснюваної більшовиками.

Глибоко переймаючись трагедією України, розтерзаної, розп'ятої, замордованої, Є. Маланюк, як і інші вигнанці, тужив за нею. Розлука з батьківським краєм розцінювалася як повільне конання: «Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель //Батьківщино моя, Батьківщино німа!// Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі //Мстить, нагадуючи, що Тебе нема» (566). Вітчизна оживала у спогадах, мріях, снах. Найчастіше поет згадував милу серцю Синюху, що, за свідченням його земляка Л. Куценка, стала природним кордоном з Польщею, стару солому рідних стріх, материні руки. Голоси батьківської землі чулися йому так виразно, наче він ніколи не розлучався з нею (щоправда, духовний зв'язок ніколи не обривався).

Нектар спогадів не завжди гоїв душу, адже, крім «синьої Синюхи», що стала для нього емблемою України, у пам'яті зринали трагічний листопад 1920 року, ті місця, де «ллялась кров, мов брага». Поет прагне не стільки передати конкретику подій, скільки їх емоційне сприйняття, наслідки поразки: «Що ж воно? Чи скажених отар череда? Чи повітря морове? Ні — нищить, брудить і спаплюжує Землю мою чергова орда» (154). Це рядки з вірша «13 листопада 1920», отже, вістря інвективи спрямоване проти «московського імперіалізму», який не змінив своєї сутності, адже більшовицький режим успадкував від царської Росії її колоніальний характер. Тому й «ім'я посмертне «Ленін» вже обертається в «Петро»( 132). Несподіване художнє узагальнення, до якого автор прийшов у циклі «Полин» (1925), знаходить дальше обґрунтування у його публіцистичних працях. Подібні гострі оцінки на адресу найближчого сусіда не дають підстав зараховувати Є. Маланюка до русофобів. «Хто глибше ознайомиться з його творчістю, - зазначає словацький літературо-знавець М. Неврлий, - зрозуміє, що він передовсім був запеклим ворогом російського деспотизму, успадкованого від монгольської навали, деспотизму й брутальності, що постали з мішанини північно-слов'янських племен з урало-алтайськими племенами. Ворогом російського народу він не був».

Емоції гніву, протесту, що властиві поневоленим націям, виливалися не лише в оскарженнях, нищівних оцінках, а й у пророцтвах, погрозах, які ставали сатисфакцією за поразку у національно-визвольній боротьбі.

… Даремно, вороже, радій — Не паралітик і не лірник Народ мій — в гураган подій Жбурне тобою ще, невірний! (71)

Войовничі, наступальні інтонації, що домінували у ліриці Є. Маланюка міжвоєнного періоду, свідчили, що він не просто «впрягся» у націоналістичного воза, а й, докладаючи неймовірних зусиль, намагався зрушити його з місця.

З цією метою «залізних імператор строф» націлює музу на перевиховання нації, лікування її хронічної недуги, яка не дає їй піднятися з колін. Щоб пробудити інстинкт самозбереження, витравити рабськість з душ, він свідомо згущує фарби, нещадно картає сучасників, що змирилися з принизливим становищем.

… Бо вороги не згинуть, як роса, Раби не можуть вздріти сонця волі, Хай згине скитсько-еллінська краса На тучнім припонтійськім суходолі… Засуджуючи пасивність народу — «пасерба землі», сумного в «срамотному безсиллі», поет, за висловом Ю. Лавріненка, приймає «бойову стійку», щоб протистояти цього разу і ордам поневолювачів, і юрбі рабів. Його рецепти подолання національної недуги — це «криця», «кріс», перекутий на шолом і кольчугу леміш плуга. Сконцентрованість поетичної енергії на суперактуальному завданні виховання нового покоління борців призводить до перенапруги голосу, окремих надмірностей, як, скажімо: «Пам'ятай — треба різать і мучить…» А останнє для чого? Щоб породити катів?

Настроївши свою музу на хвилю служіння нації, Є. Маланюк уже назвою своєї першої збірки (за часом впорядкування другої) «Стилет і стилос» окреслював функції поетичного слова: стилоса, що за силою свого впливу, акумульованої в ньому енергії був би стилетом. «Стилет — це символ одвічної борні, навіть якщо для неї потрібні офіри, це свідомий вибір боротьби за ідеали народу, - підкреслює Т. Салига. — Це те, чим живуть герої, «месники дужі», котрі вміють несхитно стояти на рідній землі, почувати себе часткою загальнолюдської світобудови. Стилос — це світ мистецтва у його витонченій гармонії, це музика тонів і півтонів, людських чуттів, це магія краси і добра».

Митцеві, на думку Є. Маланюка, відкриваються вищі істини, адже він покликаний бути речником слова Божого, зв'язковим між провіденційними силами і земним світом. Усвідомлення цього змушує автора «тверезим варягом увійти в цю добу історичних вітрів і злив», переплавити сумніви і вагання в гострі леза, шануючи насамперед «конструктивний чин».

Доба, за характеристикою О. Ольжича, «сувора, мов вовчиця», не витіснила, проте, з поезії Є. Маланюка глибоких людських почуттів, які іноді лише гальмувалися внутрішньою самодисципліною, зосередженістю на розв'язанні національних проблем. Інтимна лірика поета мала виразно автобіографічний характер: це і осмислення перипетій своєї долі, і згадки про рідних, край дитинства, і конкретні адресати інтимних звірянь (Наталя Лівицька, Ганна Редер, Богумила Савицька), і щемкі зізнання, як, наприклад, це: «Мушу випити келих до краю — //Полиновий мед самоти…» (36). Тієї самоти, яку відчуває людина, втративши відразу все: рідну землю, батьків, надії на повернення. Мотив самотності звучить у багатьох його віршах («Ісход ІІ», «Серпень», «Боїмося обидва діткнути…», «Ностальгія»), особливо болісно — у пізній ліриці, в період підсумків, оцінок.

У поезії Є. Маланюка повоєнного періоду спостерігається переакцентація настроїв, мотивів. Те, що для нього, «кривавих шляхів апостола», здавалося першочерговим, тепер відійшло на другий план. Відновлювалися у правах душевні сумніви, вагання, захоплення, амплітуда волюнтаристичних поривів згасала, категоричність висловлювань поступалася місцем розважливим інтонаціям, погідності настроїв. Сердечні справи, що іноді знаходили бурхливий відгук у ранніх творах «А як же Наталочка?..», «І час настав…», «Вічна», оцінювалися тепер з відстані часу, більш зважено і розсудливо.

Готуючись до звіту перед Богом, самим собою, поет замислюється над далеко не риторичним питанням: «Що ж можеш ти, надломана тростино?» (592). Мотто до «Елегії» (1967), написаної за рік до смерті, стали слова Б. Паскаля, які викликають у автора асоціації із власним життям. Ліричний герой ідентифікувався з поетом; драматизм ситуації, в яку він потрапив, посилювався паралелізмом осінньої природи з людським життям. Прийом відчуження дозволяв авторові глянути на себе сторонніми очима, спостерігати за згасанням природи і життя. Елегійний настрій у вірші не переборювався, гармонуючи зі станом довкілля.

Осінь з її «останньою, жалібною, прощальною позолотою» повновладно увійшла в лірику зрілого Є. Маланюка. У її ході поет помічав наслідки боротьби («Вже кров'ю кленів перші рани позначив вересень в лісах»), згасання («Мороз махне мечем і все скінчиться враз»), кінець одного циклу і початок нового («Все переживе загладу і оживе ізнов, і житиме без кінця»). Природа у нього — не лише гама барв і звуків, вона жива, одухотворена. Пізня осінь, наприклад, персоніфікована в образі старчихи, що підходить «без візантійських шат, без ліпоти пишнот, без бірюзи і золота» (диптих «Зелена осінь»).Крім серпня та осінніх місяців, у ліриці Є. Маланюка особливого значення набув лютий. Пророчо-зловіщим виявився його вірш «Лютий», написаний за чотири роки до смерті. Автор передбачив тут свою смерть, що настала у лютому тільки 1968 року. Є. Маланюк був, без сумніву, лідером українського поетичного процесу в діаспорі, поетом широкого тематичного діапазону, потужної духовної енергії, спрямованої на здобуття поневоленою Україною державності. Національні корені виявилися настільки міцними у його діяльності, що, незалежно від відстані, давали буйні пагони, які впліталися у світовий контекст.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.