Українська література - статті та реферати

Українська література наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.: характерні риси розвитку

Всі публікації щодо:
Історія літератури
Літературознавство

Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. — явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

В історії української літератури кінець ХІХ — початок ХХ ст. — період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму («ранній» модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах «З-над хмар і долин» (вийшов у 1903 р.), М.Вороний опублікував у «Літературно-науковому віснику» відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б «усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі», де було б «хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би… блакитного неба». Основна думка виступу М.Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким, «селянським» реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.

Найважливіші риси, що характерні модернізмові, — це, по-перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій тощо), а відтак — і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.

Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов’язує українських письменників не поривати з реальною дійсністю і водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції.

На думку М.Жулинського, авторитетні українські письменники, такі як І.Франко, І. Нечуй-Левицький, С.Єфремов, «не хотіли визнавати, що потрапили у своєрідну ідеологічну пастку, зумовлену соціальними і національними домаганнями», їм «вважалося неприпустимою естетичною забаганкою заворожувати себе тими особливостями мистецтва, які закладені у формі, символі, асоціаціях, відчуттях…» [7, 149]. Микола Жулинський, і з ним важко не погодитися, вважає, що це — трагедія української літератури, оскільки метод критичного реалізму «сковує творчу волю митця, змушує його «працювати» на соціальну ідею, і ця ідея — благородна, вимірювана широкими масами, історично перспективна — підкорювала фантазію митця, певною мірою диктувала тему, стиль, форму зображення» [7, 151]. Таким чином, закономірний процес зміни творчих напрямів, методів, стилів зазнав ідеологічних коректив, а український модернізм (і в цьому його світоглядна криза) із самого початку став заложником ідеології.

Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ — початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається «у блакить». Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі, стиль; форма зображення в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. були вже іншими.

Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з’явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го ст., з його вірою у можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.