Українська література - статті та реферати

Зовнішні чинники розвитку української літератури у 20-х рр. ХХ ст.

ХХ століття, як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалась українська культура.

Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

- коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури;

- радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х років покоління, розстріляного відродження, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відлиги» з рухом так званих «шестидесятників», і період подальшої русифікації та утисків української культури.

У 30-ті роки продовжувалось культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чий погляд чи творчість не вписувались у «прокрустове ложе» сталінізму. «Українізацію» було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М. Куліша «Мина Мазайло» (1927), розстріляно або запроторено до таборів.

«Диктатура пролетаріату» вироджувалась в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава «розвиненого соціалізму» перетворювалась на сурогат різних економічних формацій — рабовласництво у «зонах», сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм — сполучуваних в одне ціле велетенським бюрократичним апаратом з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Ті, хто не вірив більше гаслам, або продовжував у них вірити, або бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошувався «ворогом народу» або ще раніше закінчував життя самогубством (Хвильовий, Скрипник).

У 1936 році ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато її співробітників репресувало. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської «культурної політики».

Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних магістрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Наливайко» Івана Ле. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п’єси якого «Загибель ескадри», «В степах України» ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 році різноманітні літературні об'єднання були примусово закриті, а потім улиті у спілку письменників України. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як «розстріляне відродження».

Протягом ХХ століття українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.