Українська література - статті та реферати

«Химерна» проза в українській літературі ІІ половини ХХ століття

Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі», та «На полі смиренному» (1983 р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік...», «Оглянься з осені» В. Яворівського.

Термін химерний досить уміло оминався літературознавцями. Термін химерний з'явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця».

Однією з визначальних рис химерної прози вважають фольклорність. «Про «химерну прозу» в нас писали чимало,— зазначає критик М. Ільницький,— але часто суть її зводилася до фольклорної ремінісценції, тимчасом як головний нерв тут усе-таки — утвердження історизму як неперервності процесу життя, того, що колись О. Кобилянська називала золотою ниткою історії. Ця сила зв'язку поколінь в українській прозі «найвиразніше пробилася крізь призму фольклорних асоціацій, фольклорного світовідчуття (вертепність цапа Фабіана в «Лебединій зграї») але така призма не знижує вагомості проблематики».

Химерний роман слід розглядати передусім як спробу відображення в сучасній літературі тієї стильової лінії, що відіграла велику роль на початковому етапі формування нової української літератури і літературної мови, а саме лінії сміхової, бурлескно-травестійної. Не випадково перший химерний роман з'явився в кінці 50-х років, з початком хрущовської «відлиги», коли слово й думка почали, хоч і несміливо, вивільнятися з-під пресу тотальних заборон сталінського режиму. В оновленій атмосфері кінця 50—60-х років у літературах народів нашої країни виникла потреба знайти нові стильові напрями, жанри, тому погляди українських письменників звернулися до жанру, який традиційно вважався специфічно національним, українським. З пародійно-бурлескної течії запозичив низку характерних мовно-стильових рис і перший химерний роман О. Ільченка, і наступні твори. Серед них слід виділити передусім орієнтацію на усне розмовне мовлення. Оповідачем у химерних романах і повістях виступає або головний герой (у повісті В. Дрозда «Ирій», романі Є. Гуцала «Позичений чоловік ...»), або автор, причому в останньому випадку присутність автора в творі постійно підкреслюється, автор раз-у-раз перериває сюжетну оповідь звертанням до читача, у жартівливій формі ділиться з ним секретами своєї творчої лабораторії, веде словесну перепалку з уявними критиками, тощо:

Характерною рисою мови химерного роману є широке використання просторіччя.

Превалювання сміхового, гумористичного начала в прозі розглядуваного жанро-стильового напряму виявляється і у відповідному доборі імен і прізвищ персонажів: пан Купа — Стародупський, Данило Пришийко-биліхвіст, пан Пампушка, Пилип-з-Конопель, сотник Хівря, Хома Нетреба, Оникій Бевзь, пан Оврам Роздобудьки, Лука Заплюй свічка, сотник Непийпшю (О. Ільченко), Михайло Решето, Кузьма Перевесло, Колька Капельдудка, пес Нерон-Балалайка (В. Дрозд), доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, овариш Багатоголосу, дядько Зновобрать, Грицько Грицькович, Іван Іванович Несвіжий, Рекордист Іванович. Петро Безтурботний (П.Загребельний).

До мовностильових рис, що їх можна виділити в структурі химерної прози як визначальні для жанрової специфіки, належить також пародіювання інших мовних стилів.

Іронічно-пародійний струмінь химерної прози найпотужніше виявився у романі П. Загребельного «Левине серце» і в повісті В. Дрозда «Ирій». Поетика цих творів будується головним чином на висміюванні, пародіюванні серйозного офіціозного слова в усіх його виявах — ораторському, лозунговому, газетно-публіцистичному, поетично-декларативному, діловому, науковому. Загалом слід підкреслити, що вже з перших сторінок химерних творів читачеві впадає в око своєрідність манери викладу, багатослів'я, зосередженість на слові. Як зазначає М. Жулинський щодо стильової манери трилогії Є. Гуцала, «по суті письменник поставив собі за мету оживити усне народне мовлення, ввести його в сучасну літературу як вкрай необхідний чинник у створенні національного характеру: він спромігся відкрити перед читачем багатющі поклади словникових надр української мови як повноправного домінуючого засобу вираження сучасною людиною своїх поглядів на людину і світ». Іноді звучать відверті панегірики народній українській мові, як у романі

У химерному романі не автор веде слово, а саме слово мовби веде автора, постійно примушуючи його «спотикатися» об слово, звертати на нього увагу, зосереджуватися не так на розгортанні сюжетної дії, як на самому слові. Автор химерного роману виразно демонструє свою залюбленість у слово, увагу до його звучання, значення, походження.