Українська література - статті та реферати

Жіноча поезія у творчості поетичного об’єднання «Нечувані» (І.Старовойт, О.Галета, М.Савка, М.Кіяновська — характерні мотиви творчості)

Всі публікації щодо:
Літературознавство
Савка Мар’яна

«Нечувані» були своєрідним літературним приколом студенток філології Львівського університету, коли всі довкола тільки те й робили, що об’єднувалися в гурти, писали статути, щось декларували. Організувалася так звана літературна дисоціація «Нечувані», проводили поетичні вечори, експериментували. Проте присутня у творах філологічна графоманія, до якої схильні студенти-філологи, що починають писати під впливом прочитаного, паразитуючи на чужих образах і думках.

Мар'яна Орестівна Савка (21 лютого 1973, м. Копичинці, Тернопільська область) — українська поетеса, дитяча письменниця, літературознавець, публіцист, головний редактор «Видавництва Старого Лева».

Поезія

1. може ти знаєш що я божевільна у своїх повсякденних звичаях просити усіх о любов але як же інакше дати морю вихід з пустелі як дати рибі шлях до води а чоловіку стежину додому може ти вмієш бачити краще то відкрий оте око запалене пристрасним поглядом і від того червоне хай сонце у ньому не сідає а сходить бо в дорогу виходити час. кожен слід промовляє: люби кожен слід від копита трилисник лисиці борозенка змії все є голосом все є устами не говорить але промовляє час на відрух на погляд на знак

2. сто років без моря сиджу скраєчку дна в полив’янім горщику зрощую сад а він виростає одним баобабом скажіть-но на бога кому баобаб а то в мене ще кілька зерен що зійдуть під зорею сльозою незмитою

3. фляга не флейта з неї видудлиш але не видуєш фіолетову музику присмеркових ірисів і велюрових пестощів у напівтемних купе де усе ще до того як сталося сталося і фіранки — що вії легкі бо тріпочуть і бузкові вуста виногрона розкушені ягоди

4. тінь рибини лягає на карту розсуваючи межі морів забираючи в суші причали човни і приморські базари повні свіжих лангустів цинамону арабських циновок і цікавих очей що висмоктують сутінь висновують сіті для тих хто невпійманий на одному з прилеглих світів я вилежую тінь розсуваючи лікті занурюю руки в пісок як у тісто віднаходжу найменшого бога із діркою замість третього ока

5. тобою напиваюся досита наїдаюся до щему візьму тебе на руки і ношу мов книгу а потім вийду з тобою в дощ і прикриваюся як парасолькою а коли згорну тебе то кладу до кишені і притримую долонею щоб не випурхнуло.

Історії не записані не перечитані залишені на зім’ятих серветках квитанціях квитках вагонних склянках розколочені чайною ложечкою збиті подушками витрушені з кишень наквацяні зубною пастою нашкрябані зламаним нігтем наспівані старим мобільником змиті в океан спущені в унітаз вивітрені на білизняних мотузках розтиражовані мільйонами крапель дощу приходять нараз осідають благальними очима на поснулих деревах просяться до тебе просять їх укоськати притулити до губ пришити до рани намастити на хліб нашепотіти сліпому старому що сидить біля брами у пошуках моря.

Як острівні комахи — чорно-смугасті бантики. Темні сліди подряпин на колінах і ліктях. Ти залишаєш тіло біля води Атлантики І полощеш у морі дивно-забуте літо.

Хвилі, як лесбіянки, лижуть стоповерхово ніжно-ліниву спину, вигини все і ямки, лиш черепна коробка — то ненадійний сховок для нелегалів білих, для думок-емігрантів.

Ранки вологі й сизі пропливають ескізами, а ти із злидотою (тою) мусиш мати до діла. Та думки усе прибувають, із паленими візами, і вимагають в тебе хліба, житла і тіла.

Як тут із ними жити, (як тут без них не вмерти)? Змити б із себе морем болі, жалі, марноти. А думки надсилають сірі пласкі конверти, зазначивши: до запитання — де ти? Звідки ти? Хто ти? Хто я? здригнувшись тілом, креслиш знаки питання Пензликом по коліні, пальцями по мольберту І залишаєш для себе час на не-повертання, І заклеюєш небо усередину конверта.

Ти кажеш серпень за старим стилем ми своїх ангелів відпустили і лишились самі не знаю навіщо нам стільки красивої мови якщо ми німі чи то пак онімілі як пальці стиснуті міцно аж кров відійшла можна мені торкнутися твого чола? серпень ти знаєш для мене це слово гостре серп розтинає тіло пахучих трав а ми поклалися долі і ти припав до моєї долоні спиваючи лінію долі а все-таки що буде з нами мені часом так сильно бракує повітря навіть у сні метеорити летять чи уламки зірок і коли переходить пора зорепаду до неба за крок ми опиняємось і стоїмо без мови так ніби молимось

Сон осінньої ночі

Я, здається, померла, і це не моя кімната. Я у світлі великої лампи не можу встати. Наді мною двоє: один — патологоанатом і якийсь практикант, також чоловічої статі. Як я тут опинилась, не знаю, ніяких ідей. Ще нема коридору і черги забутих років. А вони щось гундосять про форму моїх грудей, Що, мовляв, їй давно за тридцять, а ще нівроку. І прикидають на око, якого я зросту, І приміряють точку, з якої робити розтин. А я придивляюсь до скальпелю білого вістря. А я не чекаю нізвідки важливої вісті. Прицільно і точно пробито заслону плоті, Бо вже не існує завтра, й не буде потім. Але з-під леза випорскує чорна перлина — і застигає в повітрі рука із дзвінким ножем. Ось де вона, моя зореносна хвилина! Далі ніщо не важливо уже.

Я відчуваю спиною коли ти збираєшся впасти знаю як власну долоню свою територію пастки бачу внутрішнім зором чакрами усіма нас розрізали навпіл і я опинилась сама твоя половина мене вмирає від сірості моя половина тебе шукає формулу цілості над нами схилилось два ангели точно їх двоє думають довго як же нас зшити з тобою і точать свої не ножі а великі голки щоб скласти нас разом пришити крило до руки моє до твоєї або навпаки не знаю чи дивне створіння це зможе злетіти може його як чайку кинути треба на вітер тільки сьогодні безвітряно нині штиль темні зигзаги швів роз’їдає біль я відчуваю спиною коли ти збираєшся впасти знаю як власну долоню свою територію пастки а прірва вона ж і небо так кажеш ти ступаймо а там побачиш давай лети.

Мар’яна Кіяновська

Своєю поезією М. Кіяновська підводить нас до думки, що кожне окремо взяте слово є самоцінністю, поєднання слів — це вже ключ до коду, групування образів — код до асоціації.

Асоціації М. Кіяновської утворюють ланцюг семантичних ядер, змістово алогічних, які своєю послідовністю творять певну понятійну цілість. Це, фактично, фрагменти одного полотна. Їх можна уявно міняти місцями, споглядати в різних ракурсах, на свій розсуд розставляти смислові акценти.

Асоціативний ланцюг може бути замкнутим або розірваним:

В борделях снів обвуглення інфанта.

Портретом босим плаче херувим.

Солодкий фальш і кислуватий фатум,

А наостанок — чийсь Єрусалим…

Вже третій пілігрим пішов і канув,

І тільки храми, зведені з пісків,

Беруть на руки спалену і п’яну,

Обвуглену людьми в борделях снів…

У цьому вірші перший і останні рядки замикають ланцюг асоціацій, надаючи тексту чітку логічну структуру.

Тут можуть існувати інваріанти асоціативних рядів, залежно від послідовності семантичних ядер, що ще раз підкреслює самостійність окремих ланок в ланюгу асоціацій. Візьмемо для прикладу такий вірш:

Холодна втіха нелюдського саду,

Збитошна кров, як гадина свята,

Народжує чи раду, чи розраду,

Чи сум нерозіп’ятого Христа.

Я десь далеко, і мені регоче,

Щоб вкотре обірватися, струна.

Ловлю тебе в свої застиглі очі —

Одна, як сум і всесвіті, одна.

Помінявши місцями геть усі рядки, отримаємо такий варіант:

Холодна втіха нелюдського саду,

Одна, як сум і всесвіті, одна.

Народжує чи раду, чи розраду,

Щоб вкотре обірватися, струна.

Я десь далеко, і мені регоче,

Збитошна кров, як гадина свята,

Ловлю тебе в свої застиглі очі —

Чи сум нерозіп’ятого Христа.

Від такої перестановки повністю міняється зміст всередині синтаксичних структур, проте не порушується ні логіка, ні ритміка, ні римування.

Така особливість побудови вірша для М. Кіяновської є характерною. Поетеса багато експериментувала, надаючи щоразу більшої самостійності поетичним образам, знаходила можливості різних варіантів сполучуваності в межах одного вірша. Ще один момент, характерний для поезії М. Кіяновської, — звукові асоціації, алітерації : «далекими верлібрами горби», «зернистий наст», «мури мерзнуть», «хрустко крабам» та ін. У таких сполученнях перше слово дає поштовх для утворення другого. Примхливе звучання творить особливе бачення образу, майже видимого, майже реального. Це один із кодів мови, який інколи можна розшифрувати. Бо невідомо звідки беруться такі поєднання слів: «апокрифи тюльпанів тілом ран», «коронація корів коронація снів кори», «понад груди галер поціловано бранку» та багато інших не менш несподіваних. У таких алогічних сполученнях — тонка логіка підсвідомого, що виринає на поверхню як наслідок активної праці людської душі.

У збірці поезія тримається на чотирьох стовпах, якими є вже загадані Любов, Смерть, Слово і Бог, і це дозволяє віршованим думкам бути тисячекратно різними, і в той же час, вічними, незламними і щоденними, як і їхні власні засади.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.