Українська література - статті та реферати
Зародження модерністського дискурсу в українській літературі ІІ половини ХІХ століття
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Українська література кінця ХІХ ст. в інтерпретації С.Павличко.
Історія літератури важко піддається встановленню точних хронологій, однак 1898 р. в укр. письменстві видається багато в чому етапним, особливим і показовим. Того року у Львові була заснована Видавнича Спілка й почав виходити «Літературно-науковий вісник».
Ключові слова, якими можна визначити параметри культурного дискурсу епохи: відродження, національність, культура, народ. Дискурс культури в цей час був дискурсом народництва. Водночас назрівали симптоми кризи цього могутнього напряму укр. культури. Криза народництва й народницької традиції — перша характерна риса українського кінця віку. Друга риса цього часу в цілому й передумова модернізму зокрема — проникнення в укр. культуру західних ідей.
Криза народництва: По-перше народництво є політичною ідеологією. По-друге, народництво є способом художнього існування літератури, стилем або системою стилів. По-третє, народництво є способом теоретичного осмислення культури, формою її критики, культурним дискурсом.
Народництво було мінливим і багатоликим, включаючи в свої рамки безмежно відмінних Шевченка й Куліша, Франка й Нечуя-Левицького.
З ідеєю відродження пов’язана ідея або міф про славне минуле України, розпрацьовані романтизмом. На кінець століття абстрактна, романтична ідея суспільного відродження звузилась до відродження літератури, яке по суті означало творення літератури на базі народної мови й за певною ідеологічною схемою.
В ієрархії жанрів поезія посідала перше місце. Проза епохи розквіту європейського роману у українській літературі все ще була позначена другорядністю.
Витворилась зріла критична традиція на кінець 19 ст. Її центральною постаттю був І. Франко. Але критика замовчувала ті сторони художніх творів, або цілі твори, які не могла асимілювати у свою традицію. Те, що не можливо було замовчати, не раз ставало об’єктом нетерпимого осуду, як-от критика С. Єфремовим Кобилянської чи І. Франком «Молодої музи».
Франко, Павлик, Маковей, Грушевський та ін. були не тільки письменниками і критиками, але й видавцями і редакторами.
Кінець 19 ст. в Україні характеризується посиленим перекладацтвом. Перекладали ті ж самі люди, що писали. Серед перекладів Франка, які займали 6 томів, найбільше народних пісень та епічної поезії, а також античної класики. В. Щурат перекладав класику, народні епоси («Пісня про Роланда»), романтичну поезію. Подібні пріоритети і в Коцюбинського (твори Гейне, Міцкевича). Леся Українка перекладає передовсім новітню класику.
Визначальні риси кінця віку:
- криза народницькї традиції,
- проникнення в укр. культуру ідей західних;
- інтерпретація ідей символізму, ніцшеанства, соціалізму, фемінізму і звільнення жінки в контексті укркультури.
В умовах домінування народництва в літературі та культурі, світосприйнятті, осмислення ідей західної філософії стало не частиною абстрактного культурного досвіду, а питанням культурної орієнтації. На зламі віків укр. модерний дискурс позначений недовершеністю, амбівалентністю, розмитістю, оскільки нові ідеї проникали через переклади, які здійснювались переважно патріархами і ретроградами народництва (Франко, Василь Щурат, Коцюбинський), від чого спершу «фільтрувались». Ситуація ускладнювалась з огляду на не легітимність літературної діяльності українською мовою, тим, що перед «виходом у світ» будь-який новий мотив спершу рецензувався, а потім і жорстко критикувався в кращих традиціях наративної народницької критики. Ідеї, перелічені вище, препліталися творчості кількох авторів, які, власне, і представляли модернізм кінця віку, не набуваючи чіткого окреслення, лише набуваючи вираження у міксі. Наприклад: ніцшеанство плюс фемінізм (Кобилянська), символізм плюс соціалізм (Леся Українка), символізм плюс соціалізм плюс народництво(І. Франко) і т. д.
Зріле літературне народництво давало відповіді на питання про сутність літератури й культури взагалі, однак цій відповіді бракувало одностайності
В центрі народництва лежала концепція народу як селянства, її підтримував Франко (його стаття «чи вертатися нам назад до народу? (відрізняє інтелігенцію від народу, розуміючи під народом робочу масу), «найновіші напрямки в народознавстві») Франко писав про відродження, яке переживає Україна. За відсутності реальної, державної України, література покликана заміняти її, виконувати її роль, писати у відповідному стилі і напрямку, тобто творити реальну Україну.
Термін народництво почав траплятися досить часто і головним чином як означення старої й побореної вже традиції української літератури. В цьому сенсі вживала його Леся Українка в статті «малорусские писатели на буковене». Проти застосування нею терміна народництво стосовно української літератури. протестував І. Франко, він намагався виправдати української літератури і відмежуавати її від народництва, яке, на його думку збігається з зображенням народу, стверджував, що цього замало, важливо, яку суспільну роль виконує літературний текст. Леся Українка у своїй статті пише про два дискурси. Народницького домінуючого й нового, антинародництва, який тільки народжувався й містив у собі потенціал модерністського дискурсу. Вона на цьому етапі ще не впевнена, яким має бути новий напрям, і себе до нього не відносить, пише як критик, а не учасник. Обгрунтовує нею необхідність змін в українській літературі доцільністю для народу. Розділяє селянство і весь народ, вона на перше місце ставить не селян, не робітників, не народ у цілому, а інтелігенцію.
Українська література ХІХ ст. в інтерпретації М.Драгоманова.
Існують дві протилежні думки:
Як зазначає С. Павличко, Михайло Драгоманов усією своєю діяльністю, а особливо розвідками «Література російська, великоруська, українська і галицька»(1873) і «Листи на Наддніпрянську Україну»(1893), заклав інтелектуальні підвалини модерного й свідомого антинародництва. Новим шляхом розвитку української літератури Драгоманов вважав цілісний європоцентризм, тобто орієнтацію на західні зразки.
Як пише Зеров, як М. Драгоманов, так і все покоління послідовників його ідей (до яких відносять Л. Українку, І. Франка та ін.) гостро оцінювали період 19 ст. як добу громадянського лихоліття і депресії. Драгоманов намагався перервати зв’язок нової літератури з старою громадою.
За Грабовичем, Драгоманов вбачав українську література як таку, що має служити широким народним. У розгорнутій статті «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1878) він твердить, що в єдиній російській державі існує два руські народи (відлуння Куліша і Костомарова) і три літератури: загальноросійська (общерусская) імперська література, що твориться спільними зусиллями українців і росіян; великоросійська література, що виражає етнічну природу, інтереси і дух великоросів; і нарешті — українська література.
Грабович пише: «Для нього українське письменство XIX ст., безсумнівно, дитя російської (не великоросійської) літератури і на найближче майбутнє приречене бути її провінційним придатком; відтак почесне завдання його — вчитися у російської літератури та зростати разом із нею».
Український «модернізм» кінця ХІХ ст. в інтерпретації Г.Грабовича.
Грабович пише, що у кінці 19 ст. постає питання про те, якою бути українській літературі: бути «нормальною» або ж європейською, тобто модерною, і як її досягти цього. Українська мова, на його думку, не могла здобути справжню волю, бо не було політичної свободи, адже вона розвивалась під опікою радянської влади, яка «стежила, грозила і душила». Відтак під покровом влади з’являється погана література. Він називає цей період добою «вузьких параметрів і лінивого застою». Грабович вбачає тенденцію письменників ставати напутниками, речниками народу. Він вважає, що література має має переступити поріг традиційності до індивідуальності на дорозі до справжнього модернізму. Він пише, що «у кінці 19 ст. процес національного самоусвідомлення великою мірою завершується мислю Драгоманова — з його новими параметрами соборності і цілісності європоцентризму». В творчості його «учнів» і послідовників, Франка і Українки, ці параметри наповнюються відповідним естетичним змістом.