Українська література - статті та реферати

Літературна діяльність Ф. Прокоповича

Ф. Прокопович - письменник і просвітник кінця XVII - почала XVIII століття. 1704 року, вступаючи в Київське братство, він прийняв постриг. Відмовившись від свого уніат-ського чернечого імені, Самуїл назавжди стає Феофаном Прокоповичем. Розцвітає і літературний талант Феофана Прокоповича. Особливий успіх мала його трагікомедія «Володимир», на прем'єрі якої 5 червня 1705 року був присутній, навідавшись до Києва, гетьман Іван Мазепа. У конфлікті князя-хрестителя й неосвічених поганських жерців-шарлатанів неважко було вловити відображення боротьби, яку Петро І у Росії та 1.Мазепа в Україні вели з представниками консервативного табору. У ній в'їдливо висміювались обскурантизм і лінощі розуму, чітко проводилася думка, що як у часи Володимира Русь потребувала християнського оновлення, так і тепер необхідні реформи, спрямовані на її європеїзацію. Гетьман був у захваті від драми. Відтоді в них із Прокоповичем установилися довірливі стосунки.

1707 р. Богословські твори Ф. Прокоповича того періоду позначені критичністю, раціоналістичністю й історичністю, що відображають засвоєння прийомів сучасної йому західної теології та філософії. «Катехізис» Прокоповича, виданий Георгієм Кониським, відіграв згодом важливу роль у полеміці православних із уніатами.

1711 року Петро І вирушив у невдалий для нього Прутський похід проти турків. У поході царя супроводжував Феофан Прокопович, що залишив вірші, присвячені цій кампанії.

1713 року Феофан пише панегіричну «Історію Петра Великого від народження до Полтавської баталії, що привела царя в замилування».

Як і людина творча він високо цінував наявну в нього в Києві можливість займатися філософсько-богословськими шуканнями й літературною діяльністю, чергуючи їх із лекціями з ним самим обраних предметів. Вважаючи католицизм головним ворогом православ'я, Прокопович бачив у протестантах природних союзників, широко позичаючи в них протипапські аргументи. До того ж, протестанти вигідно відрізнялися щирістю й живим прагненням самостійно збагнути біблійні істини.

Літературна й ораторська діяльність Ф. Прокоповича з його переїздом у Петербург була цілком спрямована на розробку політичних, церковних і культурно-освітніх перетворень тих часів. Першорядне значення в цьому плані мало його «Слово про владу й честь царську» (1718), присвячене обгрунтуванню ідеї необмеженої влади монарха як персоніфікації абсолютистської держави і правочинності суду над царевичем Олексієм. У передмові до «Морського статуту» (1719) і в «Слові похвальному про флот російський» (1720) Феофан доводив необхідність створення і зміцнення російського флоту, прославляючи його перемоги.

У 1719—1720 роках Феофан працює над «Духовним регламентом», де обґрунтовує нову для Росії (за зразком протестантських країн) систему управління церквою на чолі з підпорядкованим цареві Священним синодом замість патріарха. В одному з листів Я. Маркевичу він повідомляв: »Нарешті я написав для головної церковної Колегії, чи Консисторії, Постанову, чи Регламент, де є вісім глав».

Не припиняв Феофан Прокопович і практичної просвітницької діяльності. 1720 року було видано складений ним буквар під назвою «Перше напучування отрокам».

Ф. Прокопович перебував біля ліжка царя у дні його тяжкої хвороби у годину смерті, 28 січня 1725 року, намагаючись полегшити благочестивими бесідами страждання Петра, котрий вмирав у муках. Відразу після смерті першого імператора всеросійського Феофан виступив із поминальними промовами, що глибоко вразили присутніх. В опублікованому вигляді вони називалися «Коротка повість про смерть Петра Великого» і «На похвалу Петра Великого». Перша висловлювала непідробну, піднесену риторичною майстерністю скорботу, а друга підбивала підсумок діянням небіжчика-самодержця. Щира скорбота за померлим не затьмарила гострого й розважливого розуму Прокоповича. У боротьбі придворних партій за висунення на престол нового монарха, що спалахнула, він разом із О. Меншиковим був плером групи, що забезпечила владу вдові імператора Катерині І. Саме Феофан зумів обгрунтувати небачену досі на Русі річ — царювання жінки, нехай і государевої дружини, але безрідної, не наділеної особливими чеснотами, до того ж не народженої у православному законі.

Єдиною розрадою старого Феофана залишалися книги, чужі і свої. Наприкінці життя він зібрав величезну на той час бібліотеку, що налічувала 3139 книг. З юності до останніх років життя Феофан писав вірші латиною та книжною українською, а в петербурзький період свого життя — книжною російською (що майже не відрізнялася від прийнятої в Києво-Могилянській академії). У створенні літературної мови часів Петра він брав найбезпосереднішу й найдіяльнішу участь. Ф. Прокопович створив канон для російського театру XVIII століття, розписуючи правила поділу спектаклю на дії, виходи героїв на сцену, багато в чому спираючись на принципи класицизму й досвід французької поетики та драматургії доби Людовіка XIV. Але найбільший вплив на формування стилю і словникового запасу нової російської літератури справили проповіді Ф. Прокоповича.