Українська література - статті та реферати

Творчість мандрівних дяків

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків — недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа «нищинською» за те, що об’єктом їхнього зображення були «нищі школьні» (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з «високим» стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з «Енеїди» Івана Котляревського.

Блискучі зразки «нищинської» поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський.

У народі цих прохачів-веселунів ще називали бакалярами (від «бакалавр»), миркачами тощо. Хоч і бідні, вони по-філософськи дивилися на світ, кепкували зі своїх життєвих незгод, високі релігійні образи і сюжети перелицьовували на свій штиб. Простолюд усе їм прощав. У свята ходили від двору до двору, співали, читали вірші, влаштовували невеличкі сценки-спектаклі і цим підробляли. Це схоже на зарубіжних вагантів. Різдвяні та великодні пісні - репертуар мандрівних дяків. Тут поєднувалось високе побожне і низьке сміхотворне, пародії та травестії спудеїв, переповнені жарту, іронії:

...Адам задумавсь, ліг в куточку,

Прийшов Господь, його збудив,

Та й каже: «Де ти дів сорочку?»

«Я, тату, вчора загубив!» —

«Неправду кажеш ти, небоже!

Я знаю, де вже ви були!» —

«Прости мені і Єві, Боже,

Бо ми сорочку пропили...»

Твори не завжди досконалі, не завжди пристойні, але завжди пройняті щирою веселістю, в них переважали елементи розважальні - гумористичні і навіть сатиричні. Це вірш з тієї групи подібних творів, що складається з віршів-травестій, де біблійні персонажі переодягнені в народний український одяг і оточені українським побутом. Ось Бог виганяє з раю «прародителів»:

Пішов же вон, Адаме, з раю!

Об’ївся яблук, аж сопеш!

Це так ти доглядаєш гаю?

Без попиту, що хоч, і рвеш!

І ти іди, небого, прясти!

Адам тебе щоб наглядав,

А щоб не сміла яблук красти,

Адаму я нагайку дав.

Хіба не схоже на майбутню «Енеїду» І. Котляревського? Той же силабо-тонічний вірш, та ж народна мова, той же стиль і тон розмови.

Так зароджувалась наша барокова бурлескна література, яка потім дуже добре проявилась в «Енеїді» І. Котляревського. Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» підкреслює: «Вся манера і деталі цих віршів показують, звідки Котляревський брав для своєї невмирущої поеми: празникові вірші невідомих авторів - це безпосередні попередники «Енеїди», попередники навіть з ідейного погляду, бо у великодніх віршах находимо ті бажання, що, певне, не одну сушили тоді просту голову на Україні. Визволення не тільки тогосвітнє показують нам ці бажання, але й цілком реальне, земне визволення од усякого тутешнього лиха. Ось як розказує наш вірш про наслідки Христового воскресіння:

Зараз тая серед рая Свобода засіла,

Тут тишина, вся старшина

не має к ним діла.

Тут сіпуга, війт-п’янюга

нам не докучає,

І в підводу тут із роду ніхто не хапає,

Всі подубли, що нас скубли,

сільськії нахали,

Подеречі, колотнечі всі уже пропали...

Утік кураж, здирства нема ж,

пропали всі драчі,

Щезло лихо, живуть тихо,

не дають подачі.

Погибла власть, і вся на рясть

вилізла голота;

Війт не ворчить, і не стучить

десятник в ворота.

«Од такого погляду на дійсність, - зауважує С. Єфремов, - один тільки крок до громадської сатири». І справді, український вірш широко використовує сатиричну форму та засоби, ніби надолужуючи за ті тріскучі панегірики, що лунали на верхах, в офіційній літературі того часу. Це дуже характерний факт - отой одночасний розвиток, з одного боку, панегірика, з другого, сатири»

Отак «високе» бароко в нашій літературі поєднується з «низовим».