Українська література - статті та реферати

Ораторська проза ХVІІ-ХVШ століть

Всі публікації щодо:
Давня українська література

З розвитком освіти на Україні в XVI—XVII ст., зокрема з розширенням мережі братських шкіл, ораторського мистецтва починають учити спеціально. У братських школах панувала така ж система навчання, яка була властива всім європейським школам гуманістичного напряму. Ставили вони своїм завданням і навчити красномовства. За висхідним порядком наук, що панував у середньовічних школах і в Києво-Могилянській академії в тому числі, після курсу граматики передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), я потім риторики—науки красномовства. Далі учні повинні були студіювати літературні зразки, насамперед античні, і, нарешті, самі писати твори за цими зразками. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості—як давньоруськими, так і староукраїнськими. У братських школах і в Києво-Могилянській академії теорію красномовства спочатку вивчали за латинським підручником періоду античності. Найдавні­шим відомим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Цицерона «Поділи ораторські».У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький на перше місце ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність її автора відгукнутись на актуальні проблеми сучасності. Він вимагав від оратора широкої освіченості й компетентності, оволодіння духовною культурою свого часу. Саме цим його приваблювала творчість Цицерона. В основу теорії красномовства Й. Кононович-Горбацький кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою з Цицерона про те, що не красномовство народило­ся з теорії, а теорія з красномовства. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір'я слухачів і схвилю­вати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Багато місця відводить учений питанню, чи потрібна ораторові майстерність. На його думку, найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання й практики, тобто з майстерністю. До природних здібностей він відносить уміння вільно володіти мовою, мати певну силу голосу і міцне тіло. Але основне для майстра красномовства — це ораторська практика, лише завдяки їй можна навчитися дотриму­ватися правил ораторського мистецтва, вдало добирати матеріал і цим забезпечувати потрібний зміст промови, а також виробити добру мову. Києво-могилянські риторики. починаючи від курсу Й. Кононовича-Горбацького, багато дали для розробки теорії стилю. Основний зміст цієї теорії зводився до вчення про суть, позитивні риси і вади літературного стилю, його функціонально-жанрові різновиди, добір слів та їх розміщення в контексті, про тропи й фігури як експресивно-емоційні засоби словесного ви­раження, про ритміко-синтаксичну структуру мови твору. Значна частина святкових «слів» і похвал належала візантійським богословам — Євсевію Александрійському, Єфрему Сирину, Іоанну Дамаскіну, Іоанну Златоусту, Кирилу Александрійському, і болгарським письменникам — Клименту Охридському й Іоанну ЕкзарХV; з руських авторів особливо відомий своїм циклом урочистих «слів» на Великдень і післяпасхальні тижні Кирило Туровський. У XI—XVII ст. створюється безліч похвальних «слів», присвячених Адріану Пошехонському, митрополиту Олексію, Антонію Римлянинові (новгородському святому), Борису і Глібу, Варлааму ХVтинському, Герману Соловецькому, та ін. подвижникам руської церкви.