Українська література - статті та реферати

Іван Величковський — епіграматист

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Терміном «епіграма» в XVII ст. позначали короткий віршований твір (від одного до тридцяти рядків), який просто, ясно, зрозуміло, з логічною чіткістю, з якнайбільшою потенцією Художнього впливу на читача розповідає про певний предмет, певну особу чи подію. У простій епіграмі об’єкти розповіді «зображуються, не оцінюючись»; у складній епіграмі «на підставі зображеного робляться ті або інші висновки».

Розрізняли епіграми-панегірики, урочисті характеристики, в яких міститься тільки похвала; епіграми-роздуми, «в яких що-небудь радиться або від чогось застерігається»; епіграми-присуди, «в яких щось або хтось звинувачується, осуджується». Отже, поет-епіграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або засуджувати.

Сатиричність не була обов’язковою якістю епіграми. Сатиричні «шпигачки», які в новій літературі майже цілком захопили простір жанру, в часи барокко були тільки одним із його різновидів.

Епіграму як жанр визначала сконцентрованість думки, найчастіше в межах двох-чотирьох віршових рядків.

Найвидатнішим майстром «світської» епіграми був Іван Величковський. У його віршах філософські роздуми чергуються з побутовими замальовками; йому ж належать вправні переклади писаних латиною епіграм латинського гуманіста Джона Овена.

У «світських» епіграмах Івана Величковського, писаних мовою, близькою до народної, помітно намагання «подати в мініатюрній формі максимальну кількість гостро сформульованих думок та досягнути найбільшої інтенсивності у вжитку поетичних засобів».

Поет виявляє вміння проводити думку чи то за допомогою опірних слів, чи то без них, актуалізуючи потрібні слова римуванням. Засвоюючи епіграми Джона Овена, він успішно надолужує втрати на грі слів та суголоссях, неминучі при перекладі новолатинської поезії, збільшенням кількості повторів. Іноді ж він грає словами і звуками навіть там, де у Джона Овена такої гри немає. Думка в епіграмах Івана Величковського (і в оригінальних, і в перекладних) завжди проводиться чітко, грунтуючись чи то на паралелізмах, чи то на антитезах. Поет дбайливо вибудовує свої мініатюри як щодо: змісту, так і щодо форми.

Різновидом епіграматичної поезії були так звані курйозні і, зокрема, фігурні вірші. Естетичний смисл цих словесних «іграшок», як іменував їх Іван Величковський, майстер і теоретик курйозного віршотворства, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальну напругу, яка б допомагала осягнути невідоме і незрозуміле і давала естетичну насолоду від «розгадування загадок».

У фігурних віршах словесна чи буквена гра втілюється в графічні і живописні форми. Як і в геральдичних та дескриптивних, зокрема, емблематичних, віршах, тут реалізується характерна для бароко тенденція до кооперування й синтезування різних мистецтв.