Українська література - статті та реферати

Вивчення української літератури і розвиток методичної думки в ХХ столітті

Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури

Характерні риси шкільної літературної освіти у 1932 — 1938 роках. Показано, що це був період, з одного боку, поступового відновлення вивчення української літератури з позицій її специфіки, переборення у шкільній освіті наслідків невиправданого прожектерства, а з другого, - посиленої уніфікації української освіти із загальносоюзною. Експериментаторство в галузі освіти попередніх років було засуджено, до практики шкіл повернулася предметна класно-урочна система. Відповідно до нової системи навчально-виховного процесу складалися єдині навчальні плани, програми, підручники. Перед учителем поставали такі завдання:

✵готувати «всебічно розвинених членів комуністичного суспільства», «виховати серед них активних борців з ухилами від лінії партії, проти правого опортунізму»;

✵прищепити «вміння та класову свідомість щодо колективної творчої праці, соціалістичне ставлення до неї, соціалістичну дисципліну праці»;

✵підвищити рівень загального розвитку школярів;

✵сформувати в учнів ширший, порівняно з дореволюційною буржуазною школою, громадсько-політичний світогляд, дати основи теоретичних знань, сформувати вміння самостійно «виробляти комуністичні погляди» та «правильно розумітися на основних явищах суспільного життя, класової боротьби, міжнародного революційного руху»;

✵виховати учня — «інтернаціоналіста», дати йому «пролетарське розуміння національного питання»;

✵підготувати школяра до активної участі в будівництві національної за формою та соціалістичної за змістом культури; «озброїти його на рішучу боротьбу з усіляким націоналізмом, з великодержавним шовінізмом як головною небезпекою…»;

✵«виховати з учнів войовничих безвірників (атеїстів), здатних у боротьбі за соціалізм боротися проти контрреволюційного впливу релігії».

Отже, радянська педагогіка, а, відповідно, й методика, обстоювали формування не українця (в усіх країнах світу плекають, насамперед, національне виховання, дбають про формування спадкоємців і продовжувачів своєї нації), а безнаціональної, безликої радянської людини, покірної пануючому режимові, збайдужілого раба тоталітарної системи, яка «топче» європеїзм, властивий українській традиційній педагогічній культурі з її винятковою пошаною до кожної особи як єдиної неповторної особистості й найвищої цінності суспільства. Натомість українцям нав’язувалась азіатська педагогіка, що ігнорувала особистість, фетишизувала колектив, вважаючи його найбільшою цінністю. Ці твердження повністю випливають із завдань, поставлених тоді перед школою.

Перші спроби теоретичного обґрунтування української методики викладання літератури з’явилися на початку 20-х років ХХ століття і відіграли важливу роль у процесі методичного становлення вчителів-словесників. Їх фундатором вважається відомий методист, літературознавець, педагог-практик О.Дорошкевич. Окремі положення сформульованих ним ідей і досі залишилися актуальними. Насамперед — це виховання на заняттях з літератури національної самосвідомості, формування засобами мистецтва слова громадянина України, патріота своєї Батьківщини, здатного захищати її честь і славу.

Цінними, на наш погляд, є й твердження вченого, що на уроці літератури головну увагу слід звертати на літературний аналіз художнього твору, розвивати в учнів образне мислення. «Українська література в школі. Спроба методики» О. Дорошкевича була на той час найавторитетнішим науковим посібником з методики викладання літератури.