Українська література - статті та реферати

Авторські наукові здобутки методики викладання літератури, які використовуються у сучасній школі

Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури

Першою ластівкою з історії розвитку методики викладання української літератури в школі стала книга академіка О.Р. Мазуркевича «Нариси з історії методики української літератури» (1961). Застереження автор, що пропоноване дослідження є лише нарисам, цілком слушне. Адже це була перша спроба систематизувати і узагальнити творчі набутки науковців і вчителів-словесників. Вчений розшукав та використав значну частину документів і бібліографічних матеріалів з даного питання. Якщо в оглядах критичних матеріалів до 1917 року —більшовицького перевороту—він посилається лише на педагогічні погляди окремих письменників-класиків (Г. С. Сковороди, Т.Г. Шевченка, Л. Глібова, І. Франка, Лесі Українки, С. Васильченка та ін.), то про українську школу в умовах царського режиму майже нічого не сказано. Бо української школи як такої при репресивному царському режимі не було. А тому автор нарису зробив ухил на аналіз методичних праць відомих методистів — М. Семенова, А. Галохова, О. Рибнікової, Н. Кудряшова, Я. Ротковича та ін. Весь період 20-30-их років у методиці літератури розглядається з позицій марксистко-ленінської ідеології та сталінських постулатів про класову боротьбу. Замість естетичного аналізу літературних творів відомих митців слова, науковець постійний наголос робить на комуністичній партійності викладання літератури, на марксистко-ленінському підході до характеристики літературних образів тощо.

у посібнику Я. Мамонтова «Сучасні проблеми педагогічної творчості. Частина перша. Педагог як митець» (1922) утверджувалась аполітичність у викладанні літератури, а в центрі уваги автор рекомендував брати «художньо-дидактичний метод» засвоєння художнього твору. В іншому посібнику О. Дорошкевича «Українська література в школі. Спроба методики» (1921) пропонувалось звертати увагу на психологію характеру і теорію художньої творчості, зокрема, умінню поглиблено трактувати художній твір письменника. У наступному методичному посібнику О. Білецького та Л. Булаховського «Методичні уваги для вчителя старшого концентру трудшколи» (1927) —наголошувалось на потребі давати «загальну програму опису літературного явища». В 1931 році посібник А. Машкіна «Методика літератури» замість системності у викладанні шкільної літератури, передбачав «тематичний розподіл» навчального матеріалу на засадах комуністичної ідейності та партійності.

У передвоєнний час вийшла книга П. К. Волинського і П.П. Снєжкової «Методика літературного читання в V-VII класах середньої школи» (1940), в якій автори роблять акцент на «нових формах» у роботі вчителя-словесника, на засобах активізації навчального процесу з літератури. Слід відмітити, що у післявоєнний період значно збільшилось методичних праць з викладання української літератури. Свідченням цього стали чотири видання (1947-1962 рр.) підручника «Українська література в середній школі. Курс методики, під авторством науковців Київського педінституту ім. М. Горького (тепер педуніверситет ім. М. Драгоманова) Т.Ф. Бугайко, Ф. Ф. Бугайка і П.К. Волинського. Вони чітко розмежували за віком учнів методику викладання літератури у восьмирічній і середній школі. Це відповідно: літературне читання (5-7 класи) та історико-літературний курс (8-10 класи). Зверталася особлива увага на систему письмових робіт з літератури та ефективні форми позакласної і позашкільної роботи тощо.

Подібною структурою і змістом до попереднього підручника стала книга Є. А. Пасічника «Українська література в середній школі», що вийшла у 1983 році. По-новому викладено матеріали про учителя-словесника і його професійні якості, особливості сприймання учнями художньої літератури, проблемність на уроках літератури, вивчення творів різних жанрів та ін.

Вагомим доробком у скарбницю методики літератури став посібник доктора педагогічних наук К. М. Сторчака «Основи методики літератури» (1965 р.).

Новою віхою у розвитку методики української літератури стала колективна методична праця провідних методистів України та вчених з Академії педагогічних наук за редакцією професора, доктора педагогічних наук, члена-кореспондента АПН України Н.Й. Волошиної «Наукові основи методики літератури» (2003 р.). монографія побудована більше на літературознавчих імперативах і дидактичних принципах вивчення літератури в школі, наближена до вчителя української літератури за своїми видами літературних занять, методами і формами засвоєння учнями матеріалу, засобами підвищення культури мовлення, міжпредметними зв’язками тощо.

Цікавий за своїм змістом і авторським міркуваннями посібник Ольги Куцевол «Методика Викладання української літератури» (2009 р.) з інтригуючою під назвою — креативно-інноваційна стратегія. Методичні поради автора слушні, але губляться в розмаїтих численних вимогах до аналізу твору і проектуваннях дидактичної структури уроку літератури, в педагогічних імпровізаціях, тренінгах, проектах. Це й добре, що різноманітна інноваційна палітра методики засвоєння змісту художнього твору учнями, але увага вчителя і студента губиться у численних авторських рекомендаціях і рецепціях. Заслуговує на увагу також підручник Г. Л. Токмань «Методика навчання української літератури в середній школі» (2012 р.), де автор рекомендує шляхи до читання учнями художніх текстів, вміння вживатись у художні образи і словесну тканину твору письменника, уміло підбирати методи і прийоми аналізу літературного твору в школі тощо. Уже сама назва розділів книги засвідчує креативний характер побудови посібника: загальні основи методики навчання літератури в середній школі, специфіка вивчення літературознавчого матеріалу, інновації у методиці викладання літератури тощо. На мою думку, автору слід було б більше приділити висвітленню практичних занять і самостійних завдань для проходження педпрактики й підготовки майбутнього словесника.