Українська література - статті та реферати

Образ учителя в творах українських письменників

Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури

Ідеал учителя Франко вивів у публіцистичних творах, побудованих виключно на документальному матеріалі. Так, у статті «Емерик Турчинський», присвяченій пам’яті одного з кращих своїх учителів у Дрогобицькій гімназії, він пише: «Бувають вчителі з природженим педагогічним талантом, які вміють під час уроків жити спільним життям всього класу, забувати про себе, про свої власні турботи, радощі і тривоги. Кожен урок такого вчителя є розширенням розумового кругозору учня, задоволенням його природної допитливості, розбудженої попередніми успіхами, є насолодою, а не мукою»).

Австро-угорські колонізатори, їх польські та деякі місцеві посібники в особі старост, жандармів, шкільних інспекторів переслідували кращу національно свідому й патріотично настроєну частину вчительства Галичини. У школах працювали переважно колишні економи, унтер-офіцери, а також ченці — люди, далекі від педагогіки й потреб народної освіти. Панувала жорстока палочна дисципліна. Дітей не навчали, а мучили, калічили їхні душі, убивали всі природні здібності, кращі людські якості.

В оповіданні «Schonschreiben» Іван Франко змалював нормальну школу (початкову міську школу в Австро-Угорщині) отців василіан у Дрогобичі. Усі предмети викладали ченці, лише красне писання в другому класі, де навчалось 85 учнів, вів колишній економ пан Валько. «Се був середнього росту чоловік, з коротко обстриженим волоссям на круглій баранячій голові, з рудими короткими вусами і рудою гішпанською борідкою. Його широке лице і широкі, міцно розвинені вилиці враз із великими, на боки повідгиненими ушами надавали йому вираз тупості, упертості й м’ясоїдності. Невеликі жаб’ячі очі сиділи глибоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно».

Уже з одного опису можна судити про характер «педагога». Недаремно уроки красного писання були страшними для учнів. З появою Валька в класі вони починали дрижати, як у пропасниці.

Поряд з крейдою і пером завжди лежала тростина — знаряддя покарання. Навчальний процес обмежувався написанням на дошці чогось незрозумілого, більшу частину уроку Валько вистежував свої жертви.

Проте, як і будь-який тиран і неук, цей колишній економ був трусом. Сильно побивши одного з хлопчаків, він спочатку злякався, але коли довідався про його походження, відлягло від серця! «Він зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син,— значиться, можна його бити і зобиджати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впірнеться.

Валько не помилився в своїй рахубі. Ніхто не впірнувся за хлопським сином... Тільки в серці хлопського сина він... ставав першим насінням обурення, погорди і вічної ворожнечі проти усякого неволення та тиранства».

Нелюдське поводження з тими, хто слабший від тебе, не може привести ні до чого доброго. Жорстокість породжує жорстокість. Ось чергова замальовка — покарання школяра. Замість співчутливих облич бачимо...усмішки, лунає сміх. «Але така вже сила тиранського притиску, що досить тиранові всміхнутися, а всі, що стоять під його гнітом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самі над своєю недолею».

Викриття вчителів-самодурів і тодішньої школи з її «ослячими лавами», муштрою, жорстокістю І. Франко продовжує в оповіданні «Отець гуморист». Класним наставником, а також учителем польської, української, німецької мов, арифметики і співу в третьому класі Дрогобицької василіанської нормальної школи був отець Софрон Телесницький, що поєднував у собі цинізм з жорстокістю тирана. З першою появою його в класі учням кинулась у вічі «висока, худа, дошку вата фігура з широким, видовженим якось наперед, мов конячим, лицем, чорна, мов щітка, наїженим волоссям, низьким чолом, широким ротом та недбало виголеним підборіддям, на якому видно було степнячку чорного, твердого волосся».

Твори Г. Тютюнника відзначаються глибоким розкриттям характерів героїв. Одним з найяскравіших прикладів психологічно вмотивованого показу людини з сильним характером є оповідання «На згарищі».

Федор Нестерович — головний герой твору — повернувся у село з війни на милицях, з протезом. Оскільки рідних не залишилось, він зупинився у Одарки, «чепурної жінки з чорними від землі руками». Згодом став учителювати в школі. Нас зворушує рішення Федора Нестеровича відвідати спалене батьківське дворище, пройнятися близькими й далекими спогадами. Цей факт красномовно говорить про те, що вчитель — духовно багата людина, обдарована. Бо туга за батьківською хатою, пам’ять про предків може зберігати тільки людина, сповнена вдячністю й пошаною до своїх предків.

Дитинство згадувалося герою у найніжніших фарбах: і хутірські вулиці, де стояла червона курява, і розбита чередою степова дорога, і «корова йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи». «Життя тоді здавалося вічно щасливим».

Болем у серці Федора Нестеровича відгукнулася розповідь діда Макара про те, як у хату влучила фашистська бомба, «... як у повітрі довго вирувало пір’я з подушок, а літак кружляв так низько, що навіть було видно ошкірені льотчикові зуби і блискучу стрічку на комбінезоні».

Ось тому, мабуть, учитель відчуває щем у грудях, коли дівчинка не могла відповісти на уроці про початок війни. Він не докоряв учениці, лише ворухнув ногою під столом і звалив ціпок, який «гримнув об підлогу, мов карабін». Звичайно, молоді важко уявити страхіття війни, де були скалічені долі, тіла, душі. Але пам’ятати і знати про неї ми повинні!

Критик Валерій Шевчук писав, що Г. Тютюнник «переймається і переходить у дух та плоть свого героя. Саме тому він починає творити новелу — людський характер і вся його творчість — це і є сукупність таких характерів, в які він зміг перетворити своє єство». І герой оповідання «На згарищі» не став винятком.