Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - статті та реферати
Збірка В.Пачовського «Розсипані перли». Мотиви, поетика, жанри, версифікаційна майстерність
Всі публікації щодо:
Пачовський Василь
Відомо, що і в поезії В. Пачовський — «співець кохання», «жрець любові» (А. Крушельницький). Ця тема присутня в усіх збірках митця і поряд із національно-патріотичною займає домінантне місце. Однак інтимна лірика поета амбівалентна за своєю суттю, автор творить різні жіночі типи і характери. Діапазон суб’єктивно-чуттєвих переживань його ліричного героя дуже широкий і коливається від «обожнення» до зневаги і навіть ненависті. За спостереженням М. Євшана, «Пачовський — поет любові, новочасний її трубадур, який має в собі щось з типу бурлаки, Пачовський — свавільний метелик, непоправний, злісний філют, а то й цинік...».
Складність психології В. Пачовського як митця призвела і до категоричних висновків та звинувачення автора у місогінізмі. Далі Пачовський розкриває таємницю своєї душі, що водночас дає змогу пояснити «непостійність» його ліричного героя та простежити, як трансформуються у творчій практиці реальні події життя письменника: «Хоч до кожного твору, численних моїх творів мав я в житті все іншу взірницю різної вдачі і краси, проте в мойому житті три жінки відіграли рішаючу роль».
Зіставлення автобіографічних свідчень автора та їх художньої інтерпретації приводить до цікавих висновків. Отож, було три жінки в житті автора, яких він справді кохав. Образи цих жінок В. Пачовського знаходимо і в його поезії.
Дебютна збірка поета «Розсипані перли» відкривається однойменним віршем, що має присвяту «В альбом Дзюні X». Тут ідеться про перше і незабутнє кохання В. Пачовського. «Перша моя любов, — згадує поет у спогадах «Моя любов», — ославлена Дзюня, звісна в житті, як Ольга X., оставила в моїй душі «ясний і високий жіночий ідеал» завдяки самопошані у наших взаєминах.
Трагічне кохання ліричного героя до цієї дівчини — домінуючий мотив збірки, яку сам В. Пачовський у листі до А. Крушельницького назвав драмою, пояснюючи, що «тільки любов до Дзюні є правдивою, усе інше — любощі», що всі веселі сцени — це тло, на якому автор «Розсипаних перлів» шукає «забуття, нової надії і нової любові, що дала б йому те щастя, яке потерле»? Численні забави, бали, танці, зустрічі і розлуки з різними дівчатами відвертають увагу читача від головного душевного переживання ліричного героя, хоч автор час від часу і нагадує про нього, називаючи ім’я Дзюні. Насиченість поезій збірки фольклорними ремінісценціями в деякій мірі також завуальовує їх глибоке суб’єктивне начало.
Названа поезія концентрує основний зміст цілої збірки. Символічна семантика ключового образу розсипаних перлів, що є наскрізним у всій ліриці В. Пачовського, розгортається за принципом художньої послідовності: ліричний герой «нанизав ожерелля з чистих перлів серед сліз» і приніс його коханій Ольдзюні, яка «розірвала» дорогий подарунок і «жбурнула до землі». Фольклорні засоби поетики (народнопісенні образи, тавтології) допомагають авторові майстерно відтворити трагізм ліричної ситуації:
Нерозділене кохання у вірші «Розсипані перли» стає причиною не лише «вічного жалю» ліричного героя, а й надихає його на творчість, народжує в душі пісню. Як зауважує Л. Голомб, «тема кохання розширюється тут до теми слова, пісні як вияву скарбів людської душі. В цьому сенсі створений В. Пачовським високопоетичний образ розсипаних перлів співзвучний з художніми інтерпретаціями теми слова в «Зів’ялому листі» І. Франка, в циклі «Сльози-перли» Лесі Українки, у пізнішій збірці П. Карманського «Ой люлі, смутку» (1906).
У творчому доробку автора знаходимо лише одну поезію, безпосередньо присвячену Стефанії Є. Вперше вона була надрукована у збірці «На стоці гір» під назвою «Видіння», а пізніше ввійшла до книги «Ладі й Марені терновий огонь мій». Складний психологічний стан ліричного героя автор вдало передає через художній прийом сну.
Глибинну сутність з одного боку природного, а з іншого — часто міфологізованого явища сну В. Пачовський інтерпретує тут як наближення вічності, адже поезія так і починається «Зближається вічність розсяєвом зір...». Зорово-образне сприймання цього твору в збірці «Ладі й Марені терновий огонь мій» підсилюється відповідною ілюстрацією — картиною В. Котарбінського «Візія в горах», а звуковий діапазон поезії, настроєво наближеної до колискової, розширюється за рахунок алітераційних та ітеративних фігур. Калейдоскопічність у зображенні картин, їх розпливчастість, уривчастість фрази, деяка алогічність викладу, фантасмагоричність, велика емоційна напруга, примножена дублюванням експресивно забарвлених та вигукових слів, наближає літературну імітацію сну Пачовським до дійсного оніричного процесу як психічного явища. Пейзажні елементи, серед яких центральне місце займають берези — у деяких народів емблеми з’єднання земного і духовного рівнів світобудови, — тут умовні і мають символічний підтекст. Разом з тим В. Пачовський через образ беріз вдало відтворив переживання ліричного героя у зв’язку зі смертю коханої людини. А сам сон у тексті поезії має складну, біструктурну композицію, бо це не просто сновидіння, а видіння у сні, яке ліричний герой, ще не виходячи з оніричного стану, намагається осмислити. Причому це видіння має чітко окреслені рамки, оформлені синтаксичною антитезою: «Схиляється вічність ... Відсунулась вічність розсяєвом зір...» Отже, спогади зринають, травмують душу, навіюють похмурі думки — і все це художня інтерпретація дійсних життєвих фактів.
Третьою жінкою, з якою доля пов’язала Пачовського найбільше, була Неоніла Горницька.
Автобіографічну основу має поезія-лист «Дружині 4 липня, 1919» із збірки «Огні мести», в якій знову ж таки через використання прийому сну автор долає відстань, що роз’єднує ліричного героя з дружиною, зближує уявне і реальне. Спроба розумового осмислення ситуації, що склалася, звучить радше як самозаспокоєння та намагання втішити дружину, проте не дає бажаних результатів. Тому почуттєвий елемент, воля серця стає емоційним ядром поетичного мотиву, сповненого тужливим настроєм. Саме про автора «Розгублених звізд» можна говорити як про митця переважно інтровертного типу: пізнє кохання допомагає ліричному героєві заглянути у своє внутрішнє єство, простежити процес перетворення любовного почуття у рушій мистецької творчості.
У поезії «Не жалуйся, моя дружино вірна» своє захоплення юною красунею ліричний герой пояснює як психологічний чинник поетичної творчості, суть якого полягає насамперед у спогляданні краси та естетичному задоволенні.
