Українська література - статті та реферати
Леся Українка як теоретик і практик новоромантизму (аналіз драми)
Всі публікації щодо:
Українка Леся
Першим неоромантиком в українській літературі Лесю Українку вважав Д. Донцов, широко трактуючи її уявлення про неоромантизм. Він вказував на зв'язок її стилю зі стилем давніх пророчих утопій, який сама поетеса характеризувала як цілковиту протилежність епічно-спокійному тону і так званій простій об'єктивності.
Стильовий напрям неоромантизму, що виник наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. як реакція на натуралізм і позитивізм, знайшов свого найяскравішого представника у особі Лесі Українки. Під гаслом «за неоромантизм, за поезію» молода поетеса гуртувала однодумців скрізь — від київської «Плеяди» до віденського студентського товариства «Січ». Вона критично поставилася до попередньої реалістичної традиції, а також до крайнощів натуралізму, символізму й декадансу, наполегливо вишукуючи «визвольний дух» у М. Метерлінка і Г. Гауптмана, С. Пшибишевського і С. Жеромського, О. Кобилянської та В. Винниченка. У літературно-критичних статтях Лесі Українки йдеться про прагнення неоромантизму «звільнити особистість у самому натовпі, розширити її права», перетворити стихійний натовп на суспільство — «спілку самостійних особистостей». Для цього стилю притаманний «протест особи проти околу» і порив insBlau (у блакить, тобто до духовних ідеалів). Відповідно в художніх своїх творах письменниця зображує героя-індивідуаліста і нонконформіста (як-от Кассандра в однойменній драмі), який протестує проти міщанського середовища («У пущі»), мріє про вільний всебічний духовний розвиток («Contraspemspero», «Лісова пісня»). Ці ідеї свободи символічно виражені в образах безмежної небесної блакиті і зоряного неба, безкрайого моря і гордих гірських вершин, пісні-птаха, блискавки, цвіту папороті тощо.
Неоромантичним екзотизмом позначено і хронотоп письменниці: художній простір підпорядковано нестримному рухові вдалину («Подорож до моря») і вгору («Зоряне небо»), а безрадісній сучасності протиставлено легендарну героїчну минувшину («Роберт Брюс, Король шотландський», «Давня казка», «Віла-посестра») та нетерпляче очікування майбутнього повстання за вільне майбутнє («Гострим полиском хвилі спалахують…», «Слово, чому ти не твердая криця…», «Коли втомлюся я життям щоденним…»). Цей образний часопростір авторка розташувала дистанційовано — в міфологічній, легендарній, біблійній та історичній сферах, що спонукує читача співвідносити свою сучасність із вічністю, випадкове із закономірністю, індивідуальне з універсальним.
У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. Однією з перших спроб поетеси у жанрі драматичної поеми стала лірико-драматична поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог.
Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністю людей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньої любові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Для неї «тихий усміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй бридка не так сама отрута, як все «оте гнучке, підступне тіло». Жінка проймається ненавистю до всього облудного й фальшивого.
Тема протистояння позитивного героя, який обстоює правду, підносить дух переможених і збайдужілої юрби, єднає «Одержиму» з двома іншими творами цього жанру, написаними в цей час також на основі подій стародавньої історії східних народів.