Українська література - статті та реферати

Мала проза новел Григора Тютюнника («Поминали Маркіяна», «Оддавали Катрю», «Три плачі над Степаном», «Син приїхав» та ін.): проблематика, персонажі, жанрово-стильові особливості

Автор зображає життя простої людини, обстоює ідеал високодуховної, незалежної від зовнішнього тиску особистості, через формування якої видніється національний тип українця. Обираючи найзвичайніші ситуації, письменник творив яскраві, індивідуально неповторні характери, серед яких були такі, яких досі ще не траплялося в літературі. В оповіданнях «Син приїхав», «Поминали Маркіяна», «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном» та ін. Сюжет вибудовується навколо однієї події, яка допомагає з’ясувати сутність людини, вихідні точки її вчинків, її життєву позицію. основні риси літературного стилю прозаїка: композиційна стрункість, граничний лаконізм письма при емоційній та змістовій насиченості, конкретність портретних, мовних, психологічних характеристик, вагомість художньої деталі. У творах часто звучать пісні.

Проза Гр. Тютюнника багата гумористичними ресурсами, іронічними деталями, про які в народі кажуть: «і сміх і гріх». Його стиль - реалістично-психологічний плюс посилений імпресіоністичний компонент. Проблематика: Автор проблемно-тематично, героями, мовою повернутий до села і занурений у нього. Його село реальне, правдиве, повоєнне і побачене сучасним поглядом. Характерна риса мови — художньо-смислова сконденсованість, ущільненість письма та метафоричність вислову. Герої Тютюнника правдиві кожним жестом, психологічною деталлю, реплікою. Вони живуть справжніми цінностями. Їх принцип: «Буде в людей — буде і в нас», звучить як заповідь наступним поколінням. Особливістю є те, що в творах діє наче один і той самий герой. Парадигма війна-дитина-дорослі. Художня деталь у творчості Тютюнника є засобом узагальнення, типізації, конкретизації у зображенні предметів та характерів і часто переростає у символ.

Дуже схожі за тематикою та обсягом порушених проблем дві новели Гр. Тютюнника — «Оддавали Катрю» та «Син приїхав», які можна об’єднати спільною ідеєю; це — духовна єдність людини з материком свого роду, з моральними цінностями, набутими у віках.

Оповідання «Оддавали Катрю» присвячене масовій міграції селян до міста. Доньку хутірського крамаря Степана Безверхого Катрю батьки «мусять оддавати» за городянина з Донбасу. Мусять об'єднати долі зрусифікованого безбатченка і української педагогіки. Автор зображує як з приходом нового життя ламаються традиції українського села, калічаться душі поколінь. Наречена на весілі забуває про свій страх перед майбутнім, коли чує рідну пісню — «здавалося, не десятки людей співало..., а одна многогласна душа». В цих рядках — мрія письменника об'єднати український народ. Символом-оберегом любові рідних людей в оповіданні є старенька бабусина хустка, в яку дівчина вмотується, немов у кокон.

Тютюнник майстерно створює контраст між проявами моралі простих селян, носіїв народних традицій, та моралі недалекого, пихатого обранця Катерини, якому «всьо равно», говорити українською чи «другою рідною мовою», бо російська мешканцеві міста здається «панською» мовою і він хоче триматися перед своєю нареченою, селянкою, мужичкою, та її близькими, як «пан». І весілля за народними звичаями для нього — «комедія», і руку свою під весільну хустку він підставив, «немовби для уколу», і взагалі: споглядав на все це зрощений українець «з неприхованим презирством».

В оповіданні «Син приїхав» із сарказмом та гіркотою зображено, як син-городянин Павло Дзякун, приїхавши до матері в рідне село Ковбиші, разом із дружиною і маленьким сином, хизується ознаками забезпеченого життя. До людей він ставиться як до засобів досягнення добробуту. Культ самозбереження Павла призводить його свідомість до еволюції народних моральних цінностей. Павло «навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки», бо «півтори-дві сотні викинеш». Деталь — прохолодне поблискування «Москвича» під грушею символізує духовне зубожіння, байдіжусть до людей, ситість. У творі розкрито потворну суть міщанства, таке явище, як «сільські городяни».

Психологія сина — це відбиток психології його батька, Никифора Дзякуна, який пишається своїм сином, але гордість ця стосується синового «вміння жити», зовнішніх проявів добробуту. Впродовж усієї новели ми не відчуваємо ні краплі тепла, доброти у стосунках між героями. Та й звідки взятися тій доброті, коли вона спотворена родинною філософією Дзякунів: «Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з’їдять»?

В оповіданні «Три плачі над Степаном» люди, віддаючи землі тіло свого односельця, оплакують добру, чесну, працьовиту людину, поряд з якою всім було добре,— турботливого чоловіка, сина й товариша, кращого колгоспного водія. Лише про одне ніхто не згадав, хоч не один знав: любив Степан, «як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ йде... Тоді вони й плачуть немов, і сміються...» . Цей поетичний світ, який пішов з життя, збіднивши його, краса душі цієї особистості, неповторної й незамінної, дорогі письменникові.