Українська література - статті та реферати

Ідейно-естетична платформа і творча практика київської «неокласики» (аналіз творів поетів-»неокласиків» - на вибір)

Неокласики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття.. Літературознавці застосовували різні назви до цієї групи письменників-модерністів, що творили в Києві наприкінці 1910-х — у 1930-х років: «київські неокласики», «гронівці», «київська Александрія», «гроно п’ятірне». До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Шостим у «гроні» Ю. Шерех-Шевельов визначив Віктора Петрова (В. Домонтович).

Офіційно такої групи не існувало. Вони не мали ні програм, ні статутів, однак їхній вплив на українську культуру ХХ століття без перебільшення був грандіозним.

Цей гурток почав формуватися навколо журналу «Книгар», що його редагував Зеров 1919—1920 року, згодом всі вони активно співпрацювали в «Житті й революції», інших виданнях. Здійснюваний неокласиками проект «консервативної модернізації» (Соломія Павличко), оновлення через повернення до джерел — як українських, так і, ще важливіше, позанаціональних — був одним з найуспішніших у ХХ столітті. Йшлося про засвоєння неусіченої, розмаїтої традиції, про звернення до джерел (відоме гасло, проголошене Зеровим у літературній дискусії), зокрема до античності як колиски європейської художньої творчості. Неокласики особливо підкреслювали роль перекладів світової класики, необхідність прилучення до загальноєвропейського художнього процесу.

Стрижнем естетичної програми неокласиків стало гасло «Ad fortes!» («До джерела!»). Таку назву мала книжка літературно-критичних статей М. Зерова (1926). Цей заклик визначав одну з головних передумов творення нової культури — творче засвоєння кращих здобутків минулого як в українській, так і в світовій художній літературі.

Естетичній програмі неокласиків характерне прагнення до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Поети-неокласики відтворювали світ як внутрішньо гармонійну, врівноважену систему.

Однією із провідних у поезії неокласиків є проблема буття України, починаючи з князівських часів і до сучасності (поезії «Володимир Мономах», «Тарас Шевченко» П. Филиповича, «Сон Святослава», «Олесь» М. Зерова, «Круті» М. Драй-Хмари тощо).

Зеров, Филипович, Рильський, Драй-Хмара, зверталися культивували такі форми, як сонет, олександрійський вірш.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р. Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження.

Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров — талановитий митець і неперевершений перекладач античної поезії, історик літератури, блискучий та ерудований критик і полеміст, педагог і палкий патріот. Він мав свою концепцію відродження української літератури, яка базувалась на бережливому ставленні й засвоєнні культури минулого, без чого не уявляв дальшого розвитку мистецтва слова. У своїй оригінальній поетичній творчості М. Зеров віддав перевагу сонетам і олександрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття. Сонети писав за строгим класичним взірцем.

Маючи свій особливий тип мислення, М. Зеров вбачав у сонеті більш придатнішу форму виявлення думок, переживань та властивого саме йому сприйняття навколишнього світу. Його твори досягли рівня довершеності, інтелектуальної напруги та неповторності філософського мислення.

Микола Зеров любив Київ: Софійський собор, Києво-Печерську лавру, Кирилівську церкву, милувався саркофагом Ярослава Мудрого. Свій сонет, написаний 1927 р., він так і назвав: «Київ навесні ввечері»:

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар, —

Ти все стоїш, веселий, ясновидий

І недаремно вихваляють гіди

Красу твою, твій найдорожчийм дар

Синіють води, зеленіє яр,

І стелються сліпучі краєвиди [3, 147].

Жанр сонету близький і неокласику М. Драй-Хмарі. Резонансним став його сонет «Лебеді» (1928), присвячений поетам-неокласикам. Поет захищав незалежність творчої особистості від кон’юнктурних запитів часу, вірив у правоту естетичної позиції, обраної побратимами, які утверджували гуманістичні ідеали, свободу, красу, гармонію. У сонеті в алегоричних образах лебедів відтворено долю неокласиків. Наскрізною у творі є антитеза: величні красені-лебеді протиставляються приборканому середовищу своєю активною позицією. Взимку вони могутніми крилами ламають «крижані лани», озера і своїм співом розбивають у серцях людей розчарування й розпач:

О гроно п'ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри [3, 212].

Павло Филипович встиг оприлюднити дві поетичні збірки «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Для його світобачення характерним є універсалізм, нахил до космічних візій і диких стихій, захоплень безмежним українським степом. Цей мотив апології степів і степової сили підкреслює невгамовну енергію народу, що прагне визволитися з-під віковічного ярма. Поетичне кредо митець відбив у поезії «Я — робітник в майстерні власних сил» (1922), що характеризує естетику усіх київських неокласиків з їх шанобливим ставленням до слова:

Натхнення, втіху чую я тоді,

Коли учусь у давнього митця,

Але, безжурні, горді, молоді,

Лише майбутнім дихають серця [1, 323].

Вірші М. Рильського 20-х років також позначені поетикою неокласицизму. Поет багато уваги приділяв пейзажній ліриці, бо в тому бурхливому неспокійному житті, у тій круговерті війн та смертей, що супроводжувала перші три десятиліття ХХ ст., саме природа залишилася єдиною відрадою, чистим, незаплямованим людською ненавистю джерелом натхнення. У поезії він створював свій світ, сповнений сонця, любові, краси життя. Вірш «Молюсь і вірю…» сповнений оптимізму, віри і надії. Ліричний герой впевнений у собі, у своїх силах. Він житиме, поки дозволить дух життя, що вирує не тільки навколо, а й у його душі. Всесвіт, природа і він сам утворюють єдине гармонійне ціле, а читачеві передається оптимізм молодого поета.

І ти смієшся, й даль ясніє,

І серце б’ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині [7, 123].

Отже, перші три десятиліття ХХ століття позначені небаченим суцвіттям мистецьких талантів і силою художніх відкриттів. Відбувався справжній переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Він був масштабним і по-своєму радикальним, витворивши нові засади й структури художнього мислення, нову систему напрямів, стилів. Українська література збагачується новими жанрами, стає модерною за змістом і формами, розвивається під гаслами духовного оновлення й національного відродження.