Українська література - статті та реферати

Українська химерна проза. Роман «Дім на горі» Шевчука

Певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі», та «На полі смиренному» (1983 р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік…», «Оглянься з осені».

Назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. «Химерна проза» стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській «радянській» літературі. Її ознаки: поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових рис бароко, гротескові метаморфози з героями. «Химерна проза» емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий Представники: В. Земляк (романи «Лебедина зграя», «Зелені млини»), В.Дрозд («Ирій», «Самотній вовк»), О. Ільченко («Козацькому роду нема переводу або Козак Мамай і Чужа Молодиця») та ін.

Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 рр. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі», та «На полі смиренному» (1983 р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік...», «Оглянься з осені» В. Яворівського.

Термін химерний з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця». Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. в 1971 В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.

Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти — хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Наприклад, в романі О. Ільченка «Невмивака-невмирайло» козак Мамай був «таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама пані Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки він парубкує на світі: двісті? Триста?. Оповідач В. Земляка теж живе одночасно ніби у двох часових площинах. В одній іде розповідь про події, а в другій оповідач постає своєрідним істориком і коментатором, який ці події осмислює. оповідач (він же герой) в «Ирії» В. Дрозда живе фактично у 40-і роки, але сповнений думок і прагнень покоління 70-х.

Витоки химерного роману сягають іще «Енеїди» І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також «Конотопська відьма» Г.Квітки-Основ’яненка, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим даному явищу є і сам термін химерний.

Марко Павлишин. Погрібний, однак, має рацію, коли вбачає в химерному романі дух Гоголя. 'Якщо аргумент Котляревського в Енеїді — це життєздатність і легітимність автономної української культури, тоді аргумент Гоголевих Вечорів та Миргорода (1835) — це ототожнення українськости з провінційністю. Вже сама мова Гоголя, очевидно, була мовою «столичною», російською, а публіка, до якої спрямовані його твори — всеімперською. Коли сміх Котляревського — це сміх разом із самовпевненими троянцями-козаками, сміх Гоголя — це сміх над українською народною сільською стихією. Химерний роман, хоч і написаний українською мовою, по-гоголівському вкладається в імперський контекст. Він асоціює українськість з нібито барвистою, привабливою «народною» стихією, яка, однак, існує тільки в тотально безпрестижному культурному контексті: в селі. Таким чином, химерний роман аргументує, в більшості випадків, мабуть, і несвідомо, відсталість, несуттєвість, маргінальність і смішність українського. Химерний роман демонструє своєму читачеві, що українська культура — це антитеза культури міської, новітньої, актуальної. Він підкреслює й повторює сільсько- романтично-старосвітську символіку українського: в химерному романі обов’язково буде пасіка, наївно-хитра мудрість прислів'їв і приказок, нахил до уособлення тваринного світу. Українська людина химерного роману — це нащадок Рудого Панька: милий оригінал, химерний дивак, який стоїть осторонь від життєвої практики звичайної сучасної людини.

Отже, виходить, що химерний роман, який на перший погляд міг би фігурувати як український «національний» жанр, у дійсності е аргументом проти української літератури як самобутнього явища. Це ще один засіб підривання престижу української культури, асоціюючи її з стихією сільською, відсталою, безперспективною.

Проти цієї аргументації — очевидно, не відверто в полемічній формі, але самою своєю суттю — виступає Шевчуків Дім на горі. Національні засоби химерного роману — фолкльор, козаччина, фантастика — з’являються в ньому, але з зовсім новими функціями. Вони звільнені передусім від тієї набридливої смішності — в дійсності, кепкування — яке визначає «химерну» тональність. Позаміський простір в Шевчука — це не село, не провінція, а краєвид, майже абстрактний, в якому розташовані символічні місця іі речі (гора, дорога, ріка, мряка, захід сонця). Історія — це не те музейне минуле, окремі елементи якого продовжують забавляти своєю мальовничістю, а тло, що відчужує, перед яким роман розглядає різні передсучасні пізнавальні можливості. Козаччина — це не так географічно-хронологічне, як філософське місце. Етнографічний елемент включно з народно-поетичною фантастикою — це зовсім не засіб для підкреслення місцевого кольориту, а засіб, який звільняє фабулу від реалістичної відображальности й відкриває роман для широкого електруму читань і інтерпретацій.

Отже, Дім на горі Шевчука недвозначно сигналізує свою участь в українській культурній традиції, але різко відмовляється від саморуйнівного трактування цієї традиції, такого характеристичного для химерного роману. Натомість у романі традиція використовується як живий грунт для самовизначених літературних завдань. Таким чином Дім на горі стає аргументом про життєздатність, природність, нормальність і рівноправність української літератури.

Головна ідея Роману-балади «Дім на горі», який письменник називає «обителлю свого духу» — розкрити людину через психо-iнтуїтивне пiзнання її долi. «Дім на горі» поєднав прикмети новелістичного, готичного, філософського романів, а також роману-виховання. Тема — ствердження ідеї єдності усього живого, сущого на землі.

У творі розглядаються вічні істини народного буття, моралі та етики. Автор художньо досліджує сутність добра і зла. Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі. У творі спостерігається протиборство двох світів, двох сил: добра і зла, краси і потворності, ніжності й жорстокості — реальності й містики. Краса людська —всесильна, вона перемагає зло. Наступна ідея твору — спасіння людської душі. Бог — спаситель! А церква — символ святості, Божого всепрощення.

Відчувається боротьба з хаосом, застереження від роздвоєння людської душі (символічні образи білого й чорного коня: боротьба добра зі злом). Юний чорт намагається спокусити сотниківну, але вона боїться втратити живу душу. У творі тісно переплітаються містика та реальність. У кожній з 13 новел II частини діють загадкові демонічні сили (домовики, відьми, чорти, перелесники, злі духи). Зло — потворне. Після довгих роздумів, припущень, юний чорт робить висновок, що у світі повинні бути відповідності, інакше він не тримається купи. Причина його смерті — у законі відповідності й гармонії. Духовність підносить людину, робить її почуття святими, визначає суть самого життя. І ось розв’язка: «Вранці сотниківну випроваджували в монастир...». вона зрозуміла формулу сутності людського буття.

Наскрізним образом творів є Дім — символ захищеності. І водночас це образ духовної батьківщини — Дім духовний. Такий дім автор описує в романі-баладі «Дім на горі». Твір складається із повісті-преамбули та циклу оповідань «Голос трави». «Дім на горі» — це справжній твір про любов до рідної землі, про любов до рідного дому, про кохання між чоловіком та жінкою. Автор намагається зрозуміти та відкрити читачеві сенс нашого буття, заглибитися у вічне протистоянні між добром та злом.