Українська література - статті та реферати
Речення як основна синтаксична одиниця. Формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний аспекти речення. Реченєвотвірні компоненти у формальній структурі простого речення
Всі публікації щодо:
Мовознавство
Ієрархії синтаксичних одиниць реченню належить центральне місце, оскільки воно безпосередньо формує повідомлення. Саме в реченні реалізуються найважливіші функції мови: комунікативна ( мова як засіб спілкування) і пізнавальна (мова як знаряддя пізнання і відображення дійсності, вираження думки). Структурно-семантичні особливості синтаксичних одиниць теж виявляються в реченні.
Речення — це основна одиниця мовного спілкування, яка граматично й інтонаційно оформлена за законами певної мови, формує і виражає окрему, відносно закінчену думку і відношення змісту цієї думки до дійсності.
Предикативність — це співвіднесення змісту речення із реальною дійсністю. Суть її полягає в тому, що речення щось заперечує чи стверджує, що воно показує відношення ознаки, вираженої присудком, до предмета думки, вираженого підметом. Модальність— це оцінка висловлення погляду реальності чи нереальності сказаного, ставлення мовця до висловленої думки, суб’єктивна оцінка її. Основним засобом вираження модальності є дієслівна категорія способу (дійсний спосіб; умовний спосіб; наказовий спосіб). Категорія часу показує співвіднесеність дії або стану з моментом мовлення. Граматична завершеність (інший термін — граматична єдність) виявляється в тому, що для надання певній сукупності слів статусу речення ці слова повинні вступити у відповідні граматичні й семантичні зв’язки між собою, набути відповідної граматичної організації. Ця ознака також засвідчує тісні взаємозв’язки між членами речення: від одного члена речення ставиться питання до іншого й так вимальовується логічна схема речення. Інтонаційна завершеність — це засіб оформлення речення та водночас його відмежування від інших речень у мовному потоці; Види інтонації (їх виділяють за критерієм мети висловлювання):розповідна; питальна; спонукальна; оклична.
Формально-синтаксична організація речення. Є одним із основних і найбільш досліджених аспектів, спрямованих у сферу мови. Основу формально-синтаксичної організації конкретних речень становлять синтаксичні зразки (структурні схеми, моделі). Структурна схема речення — це синтаксичний зразок, що має свою формальну організацію, за яким може бути побудоване речення. З урахуванням синтаксичних зв’язків виділяють компоненти речення, що е важливим при визначенні типів речень.
У формально-синтаксичному плані речення поділяють на прості і складні. Базовими, вихідними є прості речення. Кожне просте речення будується за певним абстрагованим синтаксичним зразком, предикативною основою якого є підмет і присудок (у двоскладному реченні) або один головний член (в односкладному реченні). Наприклад: Хлопчик сміється; Автобус їде.
Семантико-синтаксична (семантична) організація речення. Тісно пов’язана з формально-синтаксичною. Уже сама структурна схема речення містить декілька ієрархічно пов’язаних мовних значень, передусім значення предикативності, що реалізується в синтаксичних категоріях модальності і синтаксичного часу. Кожна структурна схема, крім спільного для всіх речень граматичного значення предикативності, має своє значення, свою незалежну від лексичного значення слів семантику, що створюється формальними значеннями компонентів, правилами їх лексичного наповнення, взаємодією компонентів (крім однокомпонентних речень). Основні категорії семантики схеми: предикативна ознака (ознака, що вказує на певний об’єктивно-модальний план), суб’єкт (носій предикативної ознаки), а також об’єкт.
Комунікативна організація речення. Її специфіка полягає в тому, що вона спрямована у сферу мовлення, а не сферу мови. Комунікативна організація речення зумовлюється мовленнєвою ситуацією і визначеним нею комунікативним завданням. Вона не залежить від формально-синтаксичної і семантико-синтаксичної організації речення. Одне й те саме речення в різних мовленнєвих ситуаціях може утворювати декілька комунікативних одиниць, що диференціюються актуальною інформацією, тобто зміною їх речового змісту відповідно до комунікативного завдання та наявністю /відсутністю експресивно-стилістичного забарвлення.
У синтаксичній теорії зазвичай реченнєві категорії визначають у формально-граматичному плані: у зв’язку з морфологічними категоріями реченнєтвірних членів, у позиції яких перебувають головно дві частини мови — дієслово й іменник .
Вітчизняні лінгвісти, підкреслюючи значущість для речення зміни реченнєтвірних компонентів, зокрема дієслівних, і тому кваліфікуючи парадигми речення як морфолого-синтаксичні, до їх членів відносять способові-часові форми речень, або видо-часовоспособові форми дієслів: індикативні форми (давноминулий, минулий, теперішній і майбутній час) та форми ірреальних способів (умовного, бажального, наказового, спонукального). Парадигма простого речення — система його форм, протиставлюваних за частковими граматичними значеннями (за предикативністю).