Українська література - статті та реферати

Питання походження української мови: концепції, аргументації. Історичні джерела вивчення української мови

Всі публікації щодо:
Мовознавство

Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві: концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Ю. Шевельов історію української мови поділив на чотири періоди:

1) протоукраїнська мова (VІІ—ХІ ст.);

2) староукраїнська мова (ХІ—ХІV ст.);

3) середньоукраїнська мова:

а) рання середньоукраїнська мова (кінець ХІV — кінець ХVI ст.);

б) середньоукраїнська мова (кінець ХVI — початок ХVIІІ ст.);

в) пізня середньоукраїнська мова (початок ХVIІІ — початок ХІХ ст.);

4) нова українська мова (ХІХ ст. — наш час).

Концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Г. П. Півторак вважає, що процес становлення східнослов'янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія України була прабатьківщиною слов'ян. Увібравши в себе значну частину праслов'янської мовної спадщини, протоукраїнські діалекти впродовж VІ-ІХ ст. розвивалися, виявляючи чимало специфічних, або українсько-білоруських діалектних рис і менше російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з теорією Г. Півторака, є ХІ—ХІІ ст., коли остаточно оформлюється своєрідність фонетичної системи української мови.

В. Німчук пропонує періодизацію історії української мови як лінгвальної системи (системи систем):

1) праслов'янська мова з протосхіднослов'янськими діалектами в її складі;

2) давньоруськоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.);

3) середньоукраїнська мова, або середньоукраїноруська мова (ХІV/ХV — кінець ХVІІ ст.):

а) рання середньоукраїнська мова (ХІV/ХV — перша половина ХVІ ст.);

б) пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ — кінець ХVІІ ст.);

4) новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.) [12; 13].

Основні гіпотези виникнення української мови. Усталена концепція О. Шахматова.

Одним з основних джерел історії української мови були давні писемні пам'ятки.

Пам'ятки другої половини ХІ ст. і пізніші, як Остромирове Євангеліє, Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1092 р., Галицьке Євангеліє 1144 р., Успенський збірник ХІІ — ХІІІ ст. та інші, створені церковнослов'янською мовою, свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо тогочасні книжники керувалися настановою, що живе народне мовлення на слід допускати в священну церковну мову — це вважалося блюзнірством.

Другим головним джерелом для дослідження історії рідної мови є сучасні діалектні дані, зібрані в діалектних словниках і діалектологічних атласах.

З вище згадуваними джерелами пов'язані і археологічні знахідки як основне джерело достовірних відомостей про життя стародавніх племен і народів.

Не менш важливими є й свідчення споріднених мов, оскільки в них є спільне у фонетиці, граматиці. Особливо багато спільного є в українській, російській, білоруській мовах. Дане джерело вимагає застосування методів порівняльного мовознавства.

Велике значення відіграє і аналіз лексичних запозичень до східнослов'янських мов і зі східнослов'янських мов до інших. Найбільше це джерело історичного вивчення нашої мови досліджував О.Соболевський. Він, аналізуючи запозичення, встановив, що на початку ІХ ст. давньоруська мова ще мала носові о, е.

До основних джерел історичного вивчення мови належать і топонімічні назви. Існує така закономірність: різні мовні процеси, насамперед фонетичні, у топонімічних назвах відбуваються набагато повільніше, ніж в загальних назвах.